Рух до Брюсселю: хто рулить?
Ми більше п’яти років демонструємо готовність влитися до європейської спільноти, але при цьому не менш послідовно хочемо потрапити туди такими, якими є. Мовляв, і такими ми себе влаштовуємо – а кому наша корупція і політична вмотивованість не подобаються, нехай не дивиться.
Сьогодні навіть український бюрократ не заперечує проти євроінтеграції – але бажано у форматі, який мінімально руйнує звичний і зручний для нього порядок речей і не потребує якихось героїчних зусиль або напруження/
Модернізація "не для галочки"…
Насправді зміни, передбачені "19 індикаторами" (19 benchmarks) і спрощені в підсумку до 11 пунктів, мають для нас набагато більшу цінність, ніж будь-які інші бонуси, отримані Україною в разі підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
Адже Європа вимагає від нас, по суті, інституційних реформ – і в сфері судочинства, і сфері економіки, і в сфері управління державою. Якщо нам не вдасться їх провести зараз у зв’язку з євроінтеграційнми змаганнями – ми назавжди залишимося без права на власність, точку зору і вибір.
Серед головних індикаторів, за якими Єврокомісія оцінюватиме наша прогрес у травні 2013 року, зокрема, анонсовано:
1) прийняття Виборчого кодексу, який гарантуватиме "надійну виборчу систему" – іншими словами, читай, "ефективне народовладдя";
2) реформа судочинства в співпраці з Венеціанською комісією, яка передбачатиме прийняття законів про судову систему, статус суддів, припинення практики прийняття "політично-вмотивованих" вироків, використання тортур і забезпечення вчасного виконання рішень Європейського суду з прав людини;
3) вдосконалення механізмів боротьби з корупцією відповідно до рекомендацій GRECO і Плану дій щодо лібералізації візового режиму – разом із розширенням контрольних функцій Рахункової палати і реформою в сфері держзакупівель ("управління державного фінансування");
4) покращення бізнесового та інвестиційного клімату тощо.
Погодьтеся – ефективний поступ за всіма цими векторами надасть Україні не меншої привабливості, ніж мають наразі нинішні члени ЄС – разом зі звичним для них споживчим раєм, ефективним правозахистом і відповідними соціальними стандартами…
Менш глобальні, але не менш актуальні…
Звісно, рекомендацій ми маємо трохи більше, ніж чотири. Але частина їх або уточнює, або деталізує головні вимоги.
До прикладу, під час реформування виборчої системи нам радять не забути про забезпечення рівного доступу до ЗМІ всіх учасників виборчого процесу і доведення до ладу парламентських виборів 2012 року, зокрема в округах, де "неможливо встановити результати виборів".
Цікаво, що в жодному варіанті подібних "порад" не йдеться про перевибори в п’яти округах – як спосіб виходу з глухого кута, змайстрованого за вказівкою ПР. Як на мене, цей нюанс, у першу чергу, є актуальним для встановлення результатів у 194 одномандатному окрузі, які свого часу без жодних нарікань були погоджені Центральною виборчою комісією. Очевидно, там треба просто легалізувати волевиявлення громадян і визнати перемогу представника опозиції.
Тим часом нашими експертами вже п’ять років поспіль ігнорується вимога стосовно прийняття Виборчого кодексу – мовляв, у нас трохи інша правова система, ми такі питання не кодифікуємо.
Не збирається Кабмін перейматися ним і цього разу – відповідно до найсвіжішого плану, ухваленого урядом.
А може, коріння проблеми не варто шукати в суто теоретичній площині? Адже з прийняттям нормативного акту, який уніфікує правила в сфері виборчого законодавства на різних рівнях, важче змінювати правила гри ледь не щороку – так би мовити, під очікуваного "переможця"?
Як бачите, не таке вже й надумане питання!
До прикладу, коли загострилася ситуація в справі Власенка, представники ЄС відреагували миттєво: ми стурбовані процесуальними діями, що здатні призвести – на спірних правових підставах – до можливого позбавлення парламентських мандатів двох депутатів Верховної Ради.
Судова казуїстика на службі в політичної доцільності
До слова сказати, речники ЄС у такій перспективі, насамперед, відзначили системну проблему нашого права, пов'язану з відсутністю Виборчого кодексу. Мовляв, такий "глюк" може запросто призвести до зловживання судовою системою в політичних цілях і викривлення "справжньої волі українських виборців".
Вони нагадали, що закон встановлює чіткі 5-денні часові рамки, впродовж яких результати виборів можна оскаржити в судах. Відтак, будь-які судові процеси, які розпочинаються місяці потому, викликають як політичні, так і правові занепокоєння.
Як у воду дивилися!
Наша влада одним судовим рішенням відняла в опонента депутатський мандат, ігноруючи будь-яку судову логіку і норми права. Адже всупереч документальним підтвердженням допуску Власенка до справи до справи Тимошенко як захисника, а не адвоката, суд протиправно визнав опозиціонера винним у суміщенні депутатських і адвокатських повноважень.
Звісно, рішення нашої "кишенькової" Феміди буде невідкладно оскаржене в Європейському суді з прав людини – але "доки сонце зійде, роса очі виїсть".
Навіть найбільш послідовні лобісти України в Європарламенті – депутати від Польщі – не приховують розчарувань і побоювань у зв’язку з останнім рішенням ВАСУ. На їхню думку, Україна віддалилася від вступу до ЄС.
Адже біда не лише в нашому "гнучкому" правозастосуванні, яке потребує невідкладного реформування – але й у сумнівах стосовно щирості європейських устремлінь українського президента.
Що гальмує процес?
Свого часу російський класик Крилов нарікав на відсутність порозуміння між лебедем, раком і щукою і попереджав – не зрушите з місця, якщо не дійдете згоди.
З одного боку, й опозиція, і влада, і Єврокомісія має власне бачення того, що Україна повинна зробити до травня. До прикладу, якщо Кабмін опікується реформою правосуддя, то не бачить впритул потреби в запобіганні практики "політично-вмотивованих вироків" – на їхню думку, подібні рішення в Україні не приймаються.
З іншого боку, влада демонструє виняткову гнучкість у перекладанні відповідальності за все, що відбувається з її вини, на опонентів. Не секрет, що більшість законопроектів, необхідних для візової лібералізації, можна було підготувати й ухвалити ще минулим скликанням – і щодо захисту персональних даних, і щодо неприйнятності дискримінації за етнічним походженням або громадянством.
У цій відповідальній роботі Кабмін тягнув "до останнього", а потім невимушено звинуватив опозицію, яка нібито завадила блокуванням Ради вкластися в терміни – хоча деякі проекти на той час не були ще навіть зареєстровані.
Не може досі "запрацювати" і закон про біометричні паспорти, схвалений Радою ще в жовтні 2012 року. Виявляється, 800 млн. гривень, необхідних для запуску нової системи, просто забули включити до видаткової частини Держбюджету.
Тож навіть у разі швидкого прийняття решти нормативних актів, передбачених Планом дій із лібералізації візового режиму з ЄС, ми не зможемо вчасно рапортувати Єврокомісії про завершення першого етапу плану – підготовки і прийняття відповідних нормативних актів.
А Рада міністрів країн ЄС не зможе вчасно прийняти рішення стосовно переходу до другого етапу – контролю над виконанням ухвалених нами законів.
І насамкінець
Не можуть не турбувати і ризики вихолощення змісту нормативних актів, модернізованих або прийнятих "на вимогу" – від пересмикування ідеї до її дискредитації або відвертого "кришування" власного бізнесу, на кшталт лобіювання інтересів ЄДАПС.
Але, слід визнати, не в цьому головний виклик.
Куди важливішим є наразі визнання того, що ми і надалі стоятимемо на місці, якщо громада не візьме на себе роль незалежного координатора й аудитора процесу – як замовник і головний набувач усіх вигод і бонусів, пов’язаних з нашим рухом до Європи.
Інакше потяг піде без нас…
Леся Оробець, спеціально для УП
