Електронний уряд Януковича вже 10 років як паперовий

24 лютого виповнюється 10-та річниця з моменту запуску в Україні ідеї електронного уряду. Зелене світло розвитку онлайн-демократії надав Кабмін під головуванням прем’єра Віктора Януковича, ухваливши відповідну постанову уряду.

В ній влада зобов’язалася у найкоротший термін створити єдину електронну систему взаємодії з громадянами та перевести ключові адміністративні послуги в Інтернет.

За ці роки прем’єр Віктор Янукович став президентом, Марк Цукерберг влаштував Фейсбук-революцію, а урядовці 5 Кабмінів видали на гора низку документів, покликаних просунути ідею електронного урядування. Та віз чомусь і нині там.

Паперовий уряд перемагає електронний

Електронний уряд (е-Goverment) – вже давно пройдена реальність не тільки для таких далеких країн як Сінгапур, США, Великобританія чи Швеція. В нових цифрових реаліях сьогодні живуть вже і вчорашні сусіди України по радянському минулому – Грузія, Молдова чи Естонія.

Ще в 90-х роках вони виявили, що, наприклад, при переході на електронну систему закупівель економія бюджетних коштів складає близько 50% від звичних витрат.

Та сама Грузія завдяки е-закупівлям за два роки вже зекономила $200 мільйонів. А набагато обмеженіша у ресурсах Молдова зараз активно просуває ідею єдиного дата-центру, на основі якого всі урядові установи вже надають громадянам уніфіковані послуги.

Навіть мінімальне винесення подібного сервісу в мережу зв’язує руки охочим до відкатів на державних тендерах та суттєво здешевлює вартість адміністрування державного апарату.

Україна ж, незважаючи на кризу та постійні економічні негаразди, намагається жити давнім звичаєм. Пояснення доволі прозаїчне – у "каламутній воді" можна продовжувати махінації з бюджетом, замовчувати результати закупівель та банально шантажувати ненаданням обов’язкових публічних послуг.

Навіть впровадження електронного документообігу в Україні призводить, в першу чергу, до зростання необґрунтованих платежів з громадян, а не до спрощення процедур. Як, приміром, історія навколо обов’язкової купівлі електронних ключів охочим подавати звітність в податкову онлайн.

Головне ж завдання відкритого врядування – уніфікувати та спростити дії держави, перекласти їх виконання на автоматизовані системи. І тим самим сконцентрувати діяльність урядовців на вирішенні спеціальних завдань та надати громадянам змогу економити свій час та сили.

З 2003 року на Національну програму інформатизації щорічно спрямовуються сотні тисяч бюджетних гривень. За даними Держінформнауки в 2011-2012 роках на цю ж програму було витрачено 900 тисяч гривень (100 тисяч доларів США).

А оцінити результати десятирічної роботи уряду по власній інформатизації може кожен охочий, просто переглянувши будь-який з владних веб-порталів. Звісно, це далеко не мільярд гривень, витрачений на встановлення веб-камер в рамках парламентських виборів 2012. Проте, результат тут не набагато кращий за ідею з веб-камерами.

Найсвіжішою обіцянкою української влади світовій спільноті стало приєднання України до міжнародної Ініціативи "Партнерство "Відкритий Уряд" (OGP-ініціативи).

Вона була започаткована у вересні 2011 року з метою найповнішого впровадження у країнах-учасницях стандартів відкритості та прозорості дій влади. Сьогодні до ініціативи вже приєдналися 57 країн світу, включно з Україною. Остання прийняла актом уряду Національний план дій із впровадження ідеї "Відкритого Уряду".

У ньому міститься детальний опис 30 конкретних зобов’язань держави на 2012-2013 роки за пріоритетами: а) участь громадськості; б) протидія корупції; в) доступ до інформації; г) адміністративні послуги; д) електронне врядування.

В рамках розвитку OGP-ініціативи у бюджеті України на 2013 закладено 37 мільйонів гривень (4,5 мільйонів доларів США) на створення автоматизованої системи "Єдине вікно подання електронної звітності".

На думку експертів українського представництва Transparency International, в умовах тотального дефіциту бюджету країни вкрай важливо добитися, аби передбачені гроші було справді виділено і вони були належно використані. Адже в Україні вже 10 років ті самі люди у тих самих місцях проголошують ті самі ідеї щодо відкритості влади.

Проте, без видимого зрушення справи. А значить є ризик того, що і на міжнародні зобов’язання України в рамках OGP ініціативи може чекати участь горезвісної постанови від 2003 року.

Та чи може бути по-іншому? Досвід сусідів по кордону каже, що так.

OGP-трансформація пострадянських країн

Transparency International Україна спільно зі своїми партнерами у Росії, Грузії, Вірменії, Азербайджані та Молдові проаналізували за однаковими показниками дії власних урядів із імплементації OGP-ініціативи.

До уваги бралися 8 компонентів: активність уряду, участь неурядових організацій, участь громадян, інфраструктура для впровадження OGP, фінансові ресурси, імідж ініціативи, загальна комунікація та залучення партнерів. Лідерами переходу на сучасне урядування стали Грузія та Молдова. Результати усіх 6 країн представлені нижче.

Про що говорять цифри

Неважко помітити взаємозалежність показників розвитку інфраструктури для електронного врядування від рівня залучення уряду у впровадження Ініціативи "Партнерство "Відкритий Уряд". Також кидається в око наявність високої політичної волі в усіх країнах, за винятком України.

Дійсно, нам є чому повчитися у сусідів – у Грузії, Вірменії, Азербайджані та Молдові вже практично діє електронне врядування. У Грузії створено прозорі урядові портали, всі держзакупівлі здійснюються онлайн, наявні е-петиції.

У Вірменії прийнято інтерактивний бюджет, засідання уряду і його рішення транслюються в мережі, існує можливість зареєструвати свій бізнес не виходячи з дому.

Свого часу серед молдавських посадовців наробило галасу відкриття онлайн-бази даних на всіх урядовців країни, в якій містилися відомості про них, включно з політичною приналежністю чи участю в державних контрактах.

Та керівництво Молдови взагалі має амбітний план – завершити до 2020 року так звану електронну трансформацію, тобто повністю перейти на електронну форму звітності. В цій країні пішли власним шляхом, і створили Центр електронного урядування, який має власного представника у кожному міністерстві.

В Росії, завдяки пропагандистській урядовій машині та авторитетним медіа-персонам, ідея електронного врядування поступово стає "модною темою".

Незважаючи на певну декларативність дій, реальних справ тут теж зроблено чимало: діє популярний у населення портал "Большое правительство", створено спеціальну посаду міністра з питань "Відкритого уряду", на законодавчому рівні зобов’язано кожен державний орган мати власний сайт для прийому звернень громадян.

Росія навіть випередила міжнародну спільноту, видавши у травні 2005 указ президента "Про нове державне управління", 60% якого пов’язані з нинішніми питаннями ініціативи OGP.

В Україні, Росії та Азербайджані OGP-ініціатива створила прецедент, спонукавши власні уряди чи не вперше піти на відкриту взаємодію з громадськістю. До речі, участь неурядових організацій у впровадженні OGP-ініціативи – чи не єдиний показник, де Україна має високий результат.

Так, завдячуючи активності неурядових організацій, 80% змісту Національного плану дій є пропозиціями громадських експертів.

Але навіть за показником участі Україна не дотягує до Молдови чи Азербайджану, де при уряді діють робочі групи, в яких представники неурядових організацій беруть активну участь у прийнятті владних рішень.

Громадські ради, утворені при всіх українських міністерствах та місцевих державних адміністраціях, на цю роль все ж таки не підходять як через слабкий експертний потенціал, так і через масову залежність членів від волі керівництва урядових відомств.

Майже у всіх досліджених країн показники поінформованості громадян про OGP-ініціативу знаходяться на досить низькому рівні. Наприклад, у Вірменії не більше 5% населення знають про OGP-ініціативу.

Саме тому в Грузії проводяться конкурси серед студентства щодо покращення плану дій, а Молдова залучає старшокурсників на стажування в урядових відділах з електронної трансформації.

Щоправда, тут не варто забувати про цікавий парадокс: чим більше часу громадяни проводять в мережі Інтернет, тим менше вони схильні довіряти владі. І створення прозорих та підзвітних урядових сайтів суттєво не збільшує рівень довіри.

Стосовно джерел фінансування OGP-ініціативи: повну підтримку держбюджету мають лише Азербайджан та Росія. У Вірменії держава фінансує лише деякі програми. У Грузії затрати лягають на плечі органів влади, адже окремого бюджету для програми не існує.

Для Молдови кошти виділяє Світовий Банк. В Україні питання фінансування залишається відкритим. Саме тому перегляд держбюджету на 2013 рік має стати першочерговим пріоритетом для України.

Що робити далі

В Україні сьогодні існує чотири ключові загрози для належного впровадження OGP-ініціативи:;

* Відсутній ефективний механізм координації між урядовими органами, відповідальними за OGP-ініціативу, а також між урядом і неурядовими організаціями –  при Кабміні утворено Координаційну раду з питань реалізації в Україні Ініціативи Партнерство "Відкритий Уряд", яка має відповідний мандат повноважень, проте не має достатньої спроможності ним розпоряджатися.

* Недостатня якість прийнятих законодавчих актів – розроблені проекти актів часто не достатньо враховують, а іноді прямо суперечать міжнародним стандартам, що діють у відповідній сфері регулювання.

* Недостатні бюджетні кошти на впровадження компоненту "електронне врядування" – лише в 2013 році Уряд передбачив гроші на розробку електронних систем, проте ще не відомо, чи дійдуть гроші до кінцевих отримувачів.

* Неможливо виконати план у встановлені терміни – висока забюрократизованість процесу прийняття рішень зумовлює суттєві часові відставання у їх виконанні.

А значить, шанси, що ера паперового електронного уряду закінчується, є мінімальними. І одного прийняття закону про адміністративні послуги тут не вистачить. Час переходити до рішучих кроків. Допомогти в цьому може спеціальний ресурс.

Олексій Хмара, Олена Кіфенко, Ольга Тимченко, Transparency International Україна, для УП