Роль і місія опозиційного тріумвірату на виборах 2015 року

Одна розумна людина, окреслюючи політичну ситуацію в Україні напередодні президентських виборів 2015 року сказала: сценарист - відомий, режисер - відомий, актори - відомі, вистава у модерному стилі – вся дія відбувається за лаштунками. Одним словом – безнадія.

Та contra spem spero треба щось робити. Тому приходиться ліпити майбутнє України з того, що під руками…

Ми вже майже звикли до того, що, коли мова йде про якусь посутню політичну декларацію чи дію, на екранах телевізорів появляються лідери трьох опозиційних партій –

Арсеній Яценюк, Віктор Кличко, Олег Тягнибок. Раніше одноосібно виходила Юлія Тимошенко і доводила до загалу своє, повторюю – своє, рішення. Вона була одноосібним гравцем. Натомість теперішні лідери опозиції не можуть ні одноосібно приймати доленосних рішень, ні, тим більше, робити одноосібних політичних дій. Якщо вони не божевільні чи провокатори. А на це не виглядає.

Те, що їх троє вони не винні. Так склалося. Хоча не без участі їхнього головного опонента Віктора Януковича, який, впиваючись своєю перемогою, явно перегнув з гоніннями на опонентів.

Отож наші три консули, якщо шукати історичних аналогій, намертво прив’язані один до одного. Як тільки хтось з них спробує занадто явно від сепаруватися, і це зауважить навіть наш не надто уважний народ, то його політична кар’єра буде йти до кінця.

Примітно й те, що всі вони приблизно однієї і тієї ж політичної величини. Ніхто з них не є мегазіркою вже світового рівня, як Тимошенко. Прошу не закидати мені якихось особливих симпатій – мегазірка має і свої темні плями.

Всі вони різні, у них різний досвід. Народ відноситься до них по-різному. Але разом з тим вони, дивним чином доповнюють один одного.

Арсеній Яценюк у великій політиці національного рівня найдовше. Він пройшов ледь не всі щаблі державної служби – був і міністром економіки, і першим заступником голови Національного банку, і міністром закордонних справ, і головою Верховної ради.

Має чималі знайомства у європейському та англо-саксонському політичному істеблішменті. Належить до першого покоління українських лідерів, які нарешті володіють англійською.

Однак не має харизми. Як він не пробує підпускати заготовані жарти – народ не проведеш – нещирість він відчуває. Боронь Боже вимагати від політика, якщо він не Великий Політик на кшталт Ганді чи Далай Лами, щирості. Але і лукавство може бути блискучим і фантастично щирим – як у Тимошенко. Звичайно, це талант. І його у Яценюка немає.

Тому тра щось робити. Бо… Одним словом, Арсенію Петровичу таки треба дати розбити собі зо два рази носа, тиждень-два поспати у сесійній залі, самому стати голосом Тимошенко, а не віддавати цю надзвичайно важливу політичну функцію медіатора Сергію Власенку, позбутися ненависних нашому народу професорських окулярів, змінити фраєрський у чернівецькому стилі гардероб, наїстися морозива, щоб перехворіти ангіною і підкорегувати свій голос  :) – треба бути ближчим до народу.

З іміджем треба щось робити. Зрештою, цього можна навчитися – точніше – можуть навчити, якщо ти не "досконало мудрий", звичайно :)

Він обтяжений своєю поличною силою/силами, за якими тягнеться величезний політичний шлейф у якому можна заплутатися. Тому Яценюк ще навіть не є реальним лідером конгломерату своїх політичних сил. Багатьох з свого оточення він неодмінно повинен усунути – у них ще фантомні болі – клешень немає, а вони ними ще пробують щось схопити.

Разом з тим позбутися мегазірки Тимошенко за своєю спиною йому не вдасться. І з цим потрібно якось дати раду. Тим більше, що рано чи пізно вона вийде з ув’язнення. Але тоді наступить інша епоха.

Однак є сумніви, що Яценюк може легко виконати головне завдання об’єднання двох половин України. Для цього потрібен "Батько нації", а не лише вправний чиновник. На "Батька Нації" він не скидається. Хоча…

Віталій Кличко є його протилежністю. У нього шалена популярність у народі. Він володіє величезною харизмою, його не зауважили у примітивній брехні.

Він активно підтримав Помаранчеву революцію. І разом з тим його позитивно сприймають як на Сході, так і на Заході України – він точно може їх об’єднати. У нього широкі контакти по цілому світі – і не лише у світі спорту. Світовий істеблішмент сприймає його як свого – Кличко значну частину свого життя прожив на Заході.

Він єдиний, хто має цей досвід самостійного, не на вишколі чи конференції життя за західними стандартами. Він також належить до політичної генерації українських політиків, які можуть вільно спілкуватися з партнерами на Заході німецькою чи англійською.

Однак його політична кар’єра ще коротка. Йому бракує політичного вишколу. Без політичного консалтингу та супроводу йому не обійтись. Однак його політичне оточення ще не випробуване і мало знане. Це як молоде вино – може стати бургундським, а може і кисляком.

Кличко, напевно, єдиний може стати "Батьком Нації". Однак він буде змушений у майбутньому стати вище понад своєю політичною силою і політичними силами союзників.

Він не буде оперативним управлінцем – у своїй політичній силі він і не є головним політичним управлінцем. І не потрібно – цю роботу потрібно вміло делегувати. Однак не переходячи межі, коли лідер перетворюється у маріонетку, коли свита грає короля. Якщо два інші повинні будуть радше чистити своє оточення, то Кличко – ще й рекрутувати у свою політичну силу інші середовища. Тому його головне завдання диверсифікувати, структурувати і контролювати своє оточення. На разі не ясно, чи він з цим завданням здатен справитися.

Олег Тягнибок як особистість у великій політиці давно, однак разом з своєю політичною силою вони у великій політиці діти. Йому не бракує своєрідної харизми, яку, однак сприймають не всі. Однак, якщо сприймають, то сприймають.

Чи не на всіх світлинах у нього навмисно лютий вираз обличчя, якийсь вишкір – кожен політик має бути трішки актрискою. Але себе треба контролювати. Не той рівень – вишкір, якщо це фірмова марка, можна перепоручити "побратимам" і "посестрам". Бо це декому подобається. Проте лише декому.

Тільки у Тягнибока є хоча й малесенька, однак крайньо консолідована і практично закрита політична структура вождистського типу. Вся вона ним жорстко контролюється. Як політичний інструмент вона дуже ефективна.

Однак до певної межі – для вирішення загальнонаціональних питань така сектантська організація неефективна – потрібен загальнонаціональний рух. Це означає, що потрібно змінювати ідеологічні установки. Але саме завдяки їм Тягнибок і ввійшов у велику політику.

Його ідеологічні установки крайньо негативно сприймаються як у ЄС чи США, так і у Росії. І цього вже не виправиш. Для світового політичного істеблішменту він infant terrible – парія, як і його "союзники", як от Марін Ле Пен. Навіть якби сталося чудо і він став президентом, то Україна отримала б ту саму проблему, що й з Януковичем,  - м’яку чи не м’яку міжнародну ізоляцію. Як Віктор Орбан в Угорщині.

Тому знання мов для нього не обов’язкове. Сьогодні він виконує роль тарана, який лупить у браму Міжгір’я. І це правильно. Він ще не вийшов з владного тріумвірату ні під час виборів, ні у Верховній раді – і це розумний політичний хід.

Його політичне майбутнє у єдності тріумвірату. Разом з тим у нього жодного реального досвіду роботи, справді роботи, а не депутатства, у органах держу правління. І взагалі проблеми з досвідом праці – рік чи два був медбратом. Потім закінчив медінститут. Зовсім трішечки попрацював урологом. І все, далі – вічне депутатство. Однак володіє добрими організаційними здатностями, що для політика, який претендує на управлінські функції, дуже важливо.

Він створив ефективно керовану структуру. Хоча має позбутися чи нейтралізувати неонацистські групки у рамках ВО "Свободи", щоб почати відмиватися від поганої репутації. Бо саме з огляду на свої ідеологічні установки Тягнибок ніяк не може бути "Батьком Нації", який її об’єднає. Надто вже різний народ.

Тому у нього найменше шансів подолати Януковича один на один. Хоча Януковичу витягнути його у другий тур нічого не вартує – напередодні першого туру виборів незамінний Табачник подасть законопроект про закриття всіх кафедр української мови у більшості університетів чи про обов’язкове і пріоритетне вивчення російської мови у всіх школах України – і народ ридаючи кинеться голосувати за "твердих", за "патріотів".

А між першим та другим турами добрий президент і "Батько Нації" не підпише цей абсурдний законопроект – і частина зашмарканого електорату шарахнеться у другу сторону. Таких маніпулятивних футурологічних прожектів безліч. Був би замовник, А у нього гроші.

Виходячи з попереднього:

Якщо б наш народ голосував головою, то проголосував би за Яценюка. Скривився, бо не подобається, бо нещирий і… проголосував. Так голосували б голландці чи німці. Але ми не голландці.

Якщо б наш народ голосував серцем, то лідером був би Кличко. Він великий, він сильний, він захистить. Так голосували б росіяни і у глибині душі поляки.

Та ми не голландці і не росіяни.

Сьогодні важливе інше – три опозиційні лідери намертво прикуті один до одного. Однак у кожного з членів тріумвірату душу рве комплекс Наполеона – той теж попервах, як консул Республіки, правив ще з двома консулами, прізвищ яких мало хто пам’ятає. Кожен з наших "Тріє царі" переконаний, що це він Наполеон, а два інші – це ті невідомі…

Однак вони не єдині гравці на цьому політичному полі. Вони мають потужного опонента. А для їхнього опонента Віктора Януковича напередодні виборів 2015 року потрібно вирішити чотири питання:

Перше: До самих виборів утримувати усіх трьох приблизно з однаковим рівнем рейтингу – кожен має до остатнього бути щиро переконаним, що він є реальним кандидатом.

Друге: У час "Х" безпосередньо перед виборами ефективно стравити їх, що всі вони вийшли на перший тур виборів окремо.

Третє: Тим самим не допустити появи у першому турі єдиного опозиційного кандидата.

Четверте: Якщо вдасться, але це вже бонус, вивести у другий тур зручного для себе кандидата, перемога над яким була б переконливою, якщо не приголомшливою.

Отож, сьогодні владою вирішується питання вирівнювання рейтингів цих трьох політичних лідерів. Якщо хтось з них надто набиратиме, то вони його "топитимуть" - часто ручками "побратимів з опозиційного тріумвірату" чи його ж партійного оточення. Якщо хтось відставатиме, то йому "допоможуть" і підтягнуть його рейтинг.

Використовуватимуться дискредитуючи матеріали, скандали. І демарш Чечетова щодо кандидатури Тягнибока – з того арсеналу. Комплекс Наполеона плекатимуть у кожному з них.

Важливо у кожному з кандидатів пригасити раціональність, тверезість оцінки ситуації, здатність до самооцінки, лестити ірраціональному – кожен з них повинен лягати спати та просинатися з нав’язливою ідеєю про своє президентство. Потрібно, щоб воно стало маніакальною ідеєю.

Найслабшою ланкою тут є Яценюк – йому дійсно залишилася тільки ця посада. Тай психологічна конституція Яценюка, здається, найбільше надається на такі маніпуляції.

Тому перед тріумвіратом стоїть найважливіше, проте абсолютно принципове завдання, прийняти узгоджене політичне рішення, що на вибори весь опозиційний блок висуває тільки одну погоджену кандидатуру. І ніяких викрутасів з першим-другим турами.

Якщо у першому турі буде кілька опозиційних кандидатів, Янукович виведе у другий тур того, хто потрібен йому. Це складне рішення. Воно на сьогодні може бути не персоніфікованим, проте принципове рішення має бути прийняте.

Зараз ми бачимо певне дрижання голосу у всіх трьох, коли про це заходить мова. Може статися так, що прийдеться організовувати громадську думку, громадський рух, який заганятиме наших "Тріє царів" таки згодитися з таким справді державницьким рішенням.

Не хотітимуть, то може дійти до того, що їх до цього рішення підганятимуть копняками.

Якщо цього рішення прийняте не буде, то програш неминучий. Програш України. Поодинці Янукович виграє у всіх них. Навіть у Тимошенко виграв.

І тоді всіх наших "Тріє царі" чекає політична смерть і ганьба з якою сьогодні коротає решту свого життя Віктор Ющенко. На жаль політика справа жорстока і безжальна.

Наступне рішення ще важче – визначитися з цією єдиною кандидатурою. Тут слід пригадати досвід Помаранчевої революції, коли Юлія Тимошенко не лише уступила Ющенку – теж прорахувала шанси – але й зробила все, щоб його підтримати.

Можливо, зробила більше для Ющенка, ніж сам Ющенко. Це ще одне державницьке рішення за яке всі "Тріє царі" дійсно можуть бути увінчані лаврами. Інакше – ганьба.

Можливо, комусь буде потрібно зціпити зуби, притлумити свої амбіції – такою вже є доля політика – вона вся у мистецтві політики як компромісу. Вибір не буде досконалим. Ніхто з претендентів не готовий до виконання великої історичної місії. Набагато більше таких поза цією трійцею – однак так карта лягла – на сьогодні.

Історія днем сьогоднішнім не закінчується. Ситуація може радикально перевернутися, і тоді вона мобілізує зовсім інших людей. І вони повинні бути – поки-що на лаві запасних.

Але сьогодні маємо готувати і себе, і наших "Тріє царі" до саме такого компромісу.

Або залишимося принциповими. Ну тоді…