Теорія ідеальної Країни
Газета – это не только коллективный агитатор, но и коллективный организатор
Володимир Лєнін, "Что делать?"
В сьогоднішньому світі є, принаймні, два різні типи.
Перший – старіючий, з багатою на все лихе історією, тоннами жирових відкладень, задишкою, склерозом та прогресуючим маразмом.
Другий – навіть не істота ще, а так собі, зародок. Він ще не люрає під себе, не сміється до світу і не простягає ручки до оточуючих, сам не знаючи навіщо.
Невідомо навіть, де почують його перший крик.
Але він таки мусить народитися, і його появи на світ перший тип чекає, як Ірод чекав народження Ісуса.
Бо цей мацюпусик є стократно жахливішим для актуальних владоможців, ніж усі терористи, фундаменталісти, радикали, педофіли, расисти, сексисти, антинародні режими та антисеміти разом взяті.
Суч. Україна є визнаним світовим лідером в сенсі деградації, отже, актуальна для неї дилема є: стати першою серед вмираючих, чи першою серед новонароджених.
Ніколи ще в її історії дистанція між цими полюсами не була такою малою...
В боротьбі старого та нового нове має шанс тільки тоді, коли переважає старе якістю. Тому суспільство майбутнього мусить: по-перше, мати досконалу структуру. Соціальна дистанція між його членами мусить бути на порядок меншою, ніж в будь-якій з існуючих спільнот, при кардинально вищому рівні індивідуальної свободи.
По-друге, задовольняти насущні потреби своїх членів ефективніше, ніж будь-де, без шкоди для навколишнього середовища.
По-третє, бути імунним до зовнішньої загрози.
Жодна з реально існуючих на сьогодні суспільних моделей цих завдань вирішити не здатна, тому шлях людства в майбутнє лежить через фундаментальні катаклізми.
Теоретична модель комуністичного суспільства, і це є безперечним в середовищі дотичних мислителів, формує ідеал досконалості, доступний людині як біологічному виду.
Цей ідеал дає змогу раціоналізувати суспільне виробництво до такої межі, коли продуктивність суспільної праці в сенсі реальної корисності суспільного продукту та, відповідно, рівень суспільного задоволення, досягають свого абсолютного максимуму, а рівень матеріального споживання мінімізується до обсягу реальних потреб людини.
Максимальна різниця між потенціями суспільства та його матеріальними запитами й дає ту силу, завдяки якій дане суспільство здатне протистояти будь-яким викликам.
Однак, коли в СРСР було завершене створення матеріальної бази комунізму, він, замість того, щоб проголосити перехід людства в нову історичну епоху, раптом взяв і розпався. Причому, результати розпаду виявилися ще більш примітивними, ніж морально застаріла модель ринкової демократії.
Фукуяма з того розпачу навіть написав "Кінець цивілізації", про що тепер прилюдно жалкує...
А проблема – в "людському факторі".
Будь-яке реально існуюче суспільство, основним елементом якого є люди, не може бути досконалішим, ніж його члени. А члени ці не можуть стрибнути вище своєї голови, тобто – генетично заданих можливостей.
Ракету з лайна збудувати можна, якщо проявити фантазію і насильство над останнім, от тільки куди долетить...
З цієї точки зору справа створення суспільства майбутнього впирається в проблему критичної маси людей, здатних абсолютно вільно та свідомо жити в гармонії з Всесвітом...
Розвиток людства йде від примітивного до досконалого, і в ланцюжку "рабовласництво-феодалізм-капіталізм-комунізм" кожен наступний тип суспільства є на порядок складніший, ніж попередній.
Проте, для кожної моделі існує своя межа чисельності людства. Для тотального капіталізму на Землі ця межа складає біля 1,5 мільярдів чоловік, отже, людство виживає лише тому, що більшість його до капіталізму не дотягує.
Сучасна психологія спростувала аксіому про здатність людини як такої до раціональної поведінки: більшість представників роду людського в реальному житті неспроможні дати собі раду шляхом свідомого вибору.
Чи винна ця більшість у своїй нездатності бути "цивілізованою"?
Аж ніяк. Не сама вона себе створювала.
І якби могла, то вибрала б для себе краще життя.
Але в ієрархічній піраміді суспільних устроїв життєвий простір кожного наступного рівня обмежується потужністю попереднього пласта. Отже, ринкова демократія тільки тому має можливість наразі процвітати, що "нецивілізовані" народи здатні ефективно постачати її всіма необхідними ресурсами.
Тільки тому, що самі цих ресурсів не здатні використати.
Творцям майбутнього, щоб підняти нашу цивілізацію на вищий рівень, доведеться вирішувати проблему приборкання капіталізму, оскільки в інакшому випадку ця дика сила без мозку неминуче приведе людство до загибелі.
Завдання не в тому, щоб знищити капіталізм, як цього прагнув Маркс. Бо для цього потрібно було б "утилізувати" народи, для яких він є суспільним ідеалом. А в тому, щоб ці народи призвичаїти жити не за рахунок, а на благо решти людства.
З цієї точки зору створення суспільства, що відобразило б досягнутий людством на сьогодні рівень знань та технологій, стає справою порятунку життя на планеті.
Для того, щоб людство не зжерло само себе, ним повинні керувати духовно найсильніші.
Чи можна собі уявити, щоб найдосконаліші з роду людського жили за принципом: "нагрій ближнього, доки ближній не нагрів тебе"?
А раз так, то навіщо в спільноті розумних людей громадити паразитичні структури ринкового перерозподілу, які в сучасній типовій "цивілізованій" країні забирають 4/5 національного продукту?
В сьогоднішньому світі термін "комунізм" одним нагадує про їхнє тяжке минуле, а в інших асоціюється з невідворотнім майбутнім, в якому вони втратять свій статус безкарних авторитетів.
Але обвинувачувати теорію в тому, що її практична реалізація в певному конкретному випадку принесла негативні плоди – те саме, що судити Нільса Бора за катастрофу Чорнобиля.
Потрібно зауважити, що автор не є симпатиком якої-небудь з існуючих в Україні політичних партій, ані якої-небудь з наявних політичних ідеологій.
Тому в жодному випадку не має бажання влазити в дебати на тему: "Скількох замучили бандерівці?" чи "Скільки померло від Голодомору?". З одного боку – аргументна база сторін в цих диспутах за 25 останніх років вже відома до останньої титли, з іншого – відповіді на подібні питання мусять давати професійні історики, до яких автор не належить.
Автор є професійним політекономом, а для політеконома будь-яка теорія – це інструмент, яким можна або вміти, або не вміти користуватися, як ізраїльський льотчик – "Мессершміттом".
Якщо затабуювати "комунізм", то яким словом позначатимемо суспільство, де рівність, свобода та братерство нарешті стали реальними принципами суспільного життя, настільки буденними, що люди щиро дивуються, як можна було жити інакше?
Де "бізнес" означає виключно творчий самопрояв на загальне благо, а завдання оптимізації економічної діяльності, виробництва, фінансовий облік та збір податків вирішують комп'ютери, і гроші кишені вже не тягнуть.
Де майно не антагонізує, а об'єднує.
Де питання знаходження оптимального партнера для сім'ї чи роботи вирішується в рутинному порядку.
Де робочий день мінімізований, тривалість життя – максимізована до природніх меж, а творчість людини меж не знає.
Де загальноприйняті норми поведінки не порушуються не тому, що за це карають, а тому, що вони відповідають внутрішньому єству кожного і дозволяють йому виявити свої найкращі риси.
Де найбільш впливові люди нації є одночасно взірцями скромності, освіченості, вихованості та здорового способу життя.
Де люди споживають тільки те, що реально задовольняє їхні насущні потреби, а пристрасть до наживи трактується як різновид наркоманії.
Де забезпечення насущних потреб людини гарантоване на найвищому рівні якості.
Де люди радіють одне одному, і кожен відчуває насолоду вже від того, що він є, що є близькі та рідні, ця країна і ця прекрасна планета.
Той, кому таке суспільство видається казкою, просто несвідомий усіх тих можливостей, які надають людині сучасні науки та технології.
Але якщо для створення такого суспільства вже не існує жодних об'єктивних перешкод, то чи повинна мисляча людина задовольнятися тим, що їй втулюють в якості єдино можливої "Української Держави" з усіма її "міжнародними зобов'язаннями"?..
В спільнотах, побудованих на принципах справедливості, найвищою мірою покарання є екскомунікація.
Міра сувора, але виправдана: якщо тобі важко знайти гармонію серед нас – шукай те, що тобі до вподоби. І не заважай нам жити так, як нам подобається.
Суспільство майбутнього в будь-якому випадку буде тоталітарним в сенсі суспільного контролю за індивідом, оскільки це лежить в межах технічних можливостей, надає спільноті певні конкурентні переваги, отже, обов'язково буде колись кимось реалізоване, й відтак стане стандартом соціотворення.
Питання тільки в тому, хто буде володіти цим інструментом, і в чиїх інтересах.
Екскомунікація, що дає людині можливість знайти себе, можлива лише у світі, де місце проживання визначається виключно індивідуальними уподобаннями, а не, скажімо, візою в паспорті...
Очевидно, що для означення суспільства епохального виміру повинен бути термін, однаково впізнаваний та однозначний в усіх куточках Земної кулі.
Політкоректні евфемізми на кшталт "постіндустріальне" чи "інформаційне" суспільство нічого не говорять про соціально-економічні нюанси.
Але якщо ігнорувати питання суспільного ладу й міряти все економічними досягненнями, то тоді США і Саудівську Аравію слід відносити до однієї групи країн, а Україну та КНДР – до іншої.
За відсутності вичерпної характеристики суспільства наступної епохи ним можна проголосити будь-яке і задекларувати себе єдиноправильним взірцем для наслідування, підкріпивши цю тезу дронами й зомбоящиками.
Але вся "фішка" в тому, що гармонія людини з Всесвітом є поза межею можливостей ринкової демократії...
Вказати людству шлях в нову історичну епоху здатні лише кращі з кращих.
Той, хто мав справу з добуванням золота, знає, що золота руда – це переважно не руда в загальноприйнятому розумінні цього слова, а маса всілякої нечисті, в якій на кубічний метр трапляється кілька нікчемних піщинок чогось благородного.
Відносна чисельність згаданих індивідів в пересічній популяції – приблизно як золота в золотій руді.
Щоб створити з них спільноту, потрібно спочатку їх знайти, а щоб знайти – доводиться копирсатися в мегатоннах пустої породи.
Але головний момент – примусити людей добровільно й свідомо зректися принад матірної спільноти та вирушити туди, де з усіх матеріальних благ цивілізації є лише місце для могили.
Ця ситуація чинна і в тому випадку, коли нове суспільство географічно співпадає зі старим.
Для того, щоб вибір людини на користь майбутнього став реальністю, потрібно, щоб цінність її актуального життя опустилася нижче цінності абстрактних мрій.
Найчастіше таке трапляється серед етносів, що переходять до стану реліктового існування.
Тому золото людської породи найкраще шукати по занепадаючих спільнотах, найбільш яскравим прикладом якої на сьогодні є суч. Україна.
Якщо в прогресуючій країні на смітниках можна зустріти хіба що пацюків, то тут смітники та "елітні" тусовки міняються місцями.
І це, як вже писалося, вселяє певну надію...
Cмисл всієї цієї писанини в тому, що вона дає можливість "знайти очі", контакт з якими виходить далеко за межі вербального спілкування.
Сила потягу до об'єднання навколо ідеї є прямо пропорційною реальності задуманого, оскільки спирається на реальні потенції реальних людей.
Ідеї, що не виходять з душ людей, такою силою не володіють.
Але, й за наявності найкращої теорії, просто задекларувати, що ти знаєш, як збудувати країну мрій, і тицьнути під носа фундаментальну монографію – це все зіпсувати.
Навіть найрозумніші з розумних здатні сприймати інформацію лише певними дозами, в доступному для них форматі, й кожну наступну порцію – лише після перетравлення попередньої.
Чим серйозніша мета – тим довший і важчий шлях до неї, але коли є очі, які чогось шукають, то мусить бути світло, що для них горить.
Олександр Бобик, для УП
