Питання, про які незручно говорити
Розмахувати кулаками після бою, тобто розмірковувати про те, що б було, якби все сталося по-іншому – це в крові людини. І нічим цю властивість не вивести, хіба що світ перевернеться догори дригом.
Але розраховувати на пророкований кінець світу марно – ніхто не прийде і не зробить людей досконалими та щасливими. І навіть не покарає негідників за вчинені кривди та збитки.
Отож доведеться мати справу зі звичним світом. Зокрема з тією соціальною-політичною ситуацією, в якій себе наразі віднаходимо. А також з наслідками власних дій та вчинків, проявами власного невігластва та інших "ангельських чеснот".
І хоча нинішній стан справ в Україні нікого насправді не влаштовує: принаймні, низи невдоволені власним становищем, а верхи відсутністю до них народної любові, навряд чи хоч хтось хоч щось готовий зробити дієве для того, аби ситуація кардинально змінилася.
А між тим, на словах ми всі герої. Знавці тонкощів юриспруденції, соціального управління і політики. Чесні і непримиренні. Послідовні борці за справедливість і законність. Особливо, якщо відчуваємо, що страждають безпосередньо власні інтереси і гаманець.
Щоправда, коли діло доходить до справи, то тут всі розбрідаються по кущах власної зарозумілості, боягузтва, зрадництва, невігластва абощо.
Виявляється, треба ж якось буде жити далі і з "цими" людьми, і годувати власну сім’ю. Знову ж таки, мати хай маленькі преференції у порівнянні зі своїм оточенням: і не особливо потрібно, але ж як приємно?!
Тому-то й виходить, що нібито і хочемо кращого. А воно виходить як завжди. Бо як не приховуй власну дріб’язковість душі, вона завжди проявиться і в стилі існування, і в діях.
Взяти хоча б до прикладу ситуацію з виборами в Україні, зокрема останніми.
Парадокс: всі нібито знали як саме потрібно вчинити виборцям, опозиції, владі, окремим кандидатам абощо, аби отримати бажаний результат. Водночас більшість переконана, що в кінцевому варіанті від неї нічого не залежить. Все буде так, як уже хтось десь і колись вирішив.
Але ж чи не ця більшість насправді опосередковано або й безпосередньо вершила долю виборів? Працювали на політичні сили, яких нібито і не підтримують або й діяльність яких засуджують?
І все нібито заради кричущої необхідності поповнити власний гаманець, бо ж, як виявляється, остання копійчина вже давно була витрачена на окраєць хліба.
Та це тільки півбіди, бо формально такі "заробітчани" не мають прямого стосунку до фальсифікації результатів виборів.
Вони лише дали під цю фальсифікацію надійне підґрунтя. Адже працюючи на котрусь з політичних сил, автоматично перетворюються в їх потенційних прихильників.
Відповідно, маючи величезну армаду "копійчаних прихильників", чи ж не виникне в керманичів і технологів, наприклад Партії регіонів, спокуса всіх їх зробити своїм активним електоратом шляхом фальсифікації результатів виборів?!
Звісно, для цього потрібна "кропітка" робота відповідним чином простимульованих членів ДВК або ОВК. Але це ж знову-таки люди.
Скажете, вони також були поставлені у безвихідне становище?!
Скажете, якби не вони, то хтось би інший це зробив, отримавши відповідну винагороду?!
Чи як аргумент висунуте твердження, що насправді в тому нічого страшного немає: якось же живуть люди і не таке вчиняючи? Ба більше, всі політичні сили одним миром мазані, і немає ніякої різниці, хто з них дорветься до влади і буде далі грабувати чесний і трудолюбивий народ?!
Насправді, і різниця є, суттєва та неспростовна, і люди за такої, м’яко кажучи, вибіркової відповідальності не живуть, а лише животіють або виживають, видираючи один в одного з горла шматок хліба, аби тільки сусіду не було краще…
Та й саме питання полягає не в тому, яка з політичних сил краща чи гірша за іншу – вони таки дійсно одним миром мазані. Точніше, куплені на гроші спонсорів або посаджені на короткий повідець інформаційної залежності. І це тільки вершина айсберга залежності політичних сил від справжніх кукловодів.
Проте представництвом власних та інтересів спонсорів у владі функція політичних сил далеко не вичерпується.
Насправді будь-яка політична сила чи окремий політик, в разі, якщо мова йде, приміром, про президента, автоматично консолідує навколо себе масу тих, хто має спільні або ідентичні погляди на життя, смаки, цінності тощо.
І в залежності від того, на стільки ця чи інша маса в тому числі чисельно потужна, її політсила-консолідатор мала б представляти її відповідним чином у владі – парламенті, уряді абощо.
Таким чином, суть згубності фальсифікації найперше полягає в викривленні спільного простору існування.
Останнє проявляється в нагнітанні колективної атмосфери, виникненні соціальної напруги або апатії і розчарування абощо. В кінцевому варіанті – у внутрішньому дискомфорті фактично всіх без винятку громадян, без огляду на їх соціальні статуси, статки і все інше.
Іншими словами, внаслідок фальсифікацій спотворюється не тільки волевиявлення виборців, а й, що головне, налаштування громадян, ієрархія цінностей та очікування.
Знову ж таки візьмемо до прикладу ПР. Внаслідок фальсифікацій на попередніх позачергових виборах до парламенту (2007 рік) згадана політсила нібито отримала 34,37% голосів виборців.
У купі з комуністами та литвинівцями створивши більшість у ВР, Партія регіонів спотворено відображала очікування і вподобання населення. Це добре помітно, наприклад, на фоні кількості дійсних прибічників так званого закону про мови – їх значно менше аніж 34% населення.
До речі, те ж саме стосується сприйняття та підтримки стилю і методів організації діяльності представників Партії регіонів в парламенті і уряді. Навряд чи набереться хоча б 10% тих, хто позитивно ставиться до політичної активності пануючої нині політсили.
Відтак, самі по собі демократичні вибори та формування влади на основі волевиявлення народу є досить ефективним механізмом впорядкування соціально-політичного простору.
Однак явище фальсифікації, як неспростовний побічний ефект згаданого механізму, перетворює його на безвідмовний засіб приходу і утримання при владі обмежених груп людей з яскраво вираженими схильностями до лицемірства, зажерливості, агресивності, соціальної і індивідуально спрямованої, мізантропії, цинізму, ненависті до культурних надбань та традицій.
Хоча б тому, що останні є суттєвим стримуючим і протидіючим механізмом соціальній агресії.
От і виходить, що в чистому вигляді демократія як механізм і процедура формування та підтримання владних відносин в суспільстві за посередництва держави та інших юридичних і політичних інституцій, – річ нібито чудова.
Але нею завжди і повсюди, тобто в усьому світі з моменту вчинення буржуазних, язик не повертається сказати "визвольних революцій" і по сьогодні користуються винятково не чисті на руку "політики".
І щоб позбавитися цього становища, для початку варто усвідомити в якій ситуації опинився кожен і всі разом. А далі саме життя покаже вихід.
Володимир Калуга, для УП
