Ідентичність та могутність. Що буде після Партії регіонів?

Що показали вибори-2012? Більшість аналітиків зосередилися на процесах тактичного рівня.

Але саме довгострокові наслідки значно цікавіші.

Дві України

Карта голосування у 2012 повторює голосування у 2004 році.

Поділ має чіткі, сталі кордони і не збігаються з традиційним поділом України.

Слобожанщина поділилася так, що в Харківській області "регіонали" вдвічі переважають "Батьківщину" – 40% проти 16%, а в Сумській "Батьківщина" вдвічі переважає Регіони – 38% проти 21%.

Це не поділ на "Схід" і "Захід", "... як Дніпро її розполовинив".

Одещина, що на кордоні з Євросоюзом, голосує за Регіони, а Суми та Чернігів, межуючи з Росією, голосують за помаранчевих.

Поділ зумовлений геополітичними особливостями України. Україна поділена на "Ліс" і "Степ".

Власне, поділеність не такий вже унікальний випадок в світі. І не означає неможливість здобуття могутності та процвітання. Нинішній світовий гегемон – США – як раз і є прикладом такої поділеної країни.

Громадянська війна в США, що поділила країну на Північ і Південь, не закінчилася у 1865. Вона продовжилась як протистояння Демократичної та Республіканської партій. Ось як розподілилися симпатії штатів у 1904 році, через 40 років після війни. Коли переміг один республіканець Теодор Рузвельт, чи 1956, коли переміг Ейзенхауер.

Поділеність країни породжує напруження. Але різниця потенціалів може стати джерелом енергетичності країни.

І лісова частина, і степова – одна єдина Україна. Бо крім поділеності дано і поєднання – "природні кордони". Лише одна країна з десяти має такі кордони: Франція, Англія... і Україна. Прип’ятські болота, Чорне море та Карпати з Дунаєм дарують обом Українам спільну долю. Якими б різними вони не були.

Іншим, менш приємним подарунком геополітики, як раз і став поділ на Ліс і Степ. Фронтір. Дике поле і спалені хати по обидва боки кордону. Довічний Апокаліпсис, в якому змушені жити народи, прийшовши на землі України.

З тисячоліття в тисячоліття іде війна між тими, хто приречений жити однією долею. Погано в Степу – погано і в Лісі.

Та якщо знаходиться сила, що долає розрив і єднає Україну, то народжується велика цивілізація. Яка здійснює цивілізаційний прорив не тільки для себе, а і для усього людства.

У 200 році на Україну зі Скандинавії прийшли готи. Такі саме морські та річкові грабіжники як і варяги. Лише через 175 років вони навіки ввійшли у світову історію. Але не як моряки, а як вершники. Як ті, що принесли в Європу першу лицарську кавалерію.

Вершники в обладунках, які завдяки стременам могли колоти списом. Які в битві при Андріанополі знищили непереможні легіони Візантійської імперії, потім дійшли до Італії, захопили її і на уламках Західної імперії утворили Остготське королівство.

Готи, здобувши силу в Україні, повалили Римську імперію і принесли в Європу новий суспільний устрій – феодалізм: право вершника на феод – землю даровану королем за службу у його війську.

За десять тисяч років на землі України народилося 34 великі цивілізації, що ставали великими, об’єднавши Ліс і Степ України.

Ліс і Степ – це душа і тіло України. Ліс – дає ідентичність, Степ – дає могутність. І так від цивілізації до цивілізації.

Тепер прийшли ми, українці. І ведемо війну Лісу зі Степом – війну душі з тілом.

В пошуках ідентичності

Ліс України шукає ідентичність. Знаходить. Але ми живемо на Фронтірі і знахідки випалюються вогнем міжімперських та громадянських воєн.

Втім, колишні здобутки не зникають. "Харківська цивілізація" 20-х років чи Галицький прорив кінця ХІХ сторіччя залишаються нашим надбанням. Якою ж буває ідентичність?

За наші душі змагаються три типи ідентичностей. Традиційна, або архаїчна. Колоніальна, або навіяна. Модерна.

Традиційна виникає разом з народом і є відтворенням обставин його народження.

Російська ідентичність народжувалася у протистоянні між Москвою і Твер’ю. Життя і безпека залежали не стільки від працелюбності, як від того, чи є твій князь Великим. Так і народилася російська традиційна ідентичність "жизнь за царя".

Українська традиційна ідентичність формувалася в обставинах Фронтіру. Поряд ні царя, ні пана. І коли вороги спалили твою хату, а сім’ю забрали в полон, вижити можна тільки працею та допомогою сусідів. Століттями діяв природний відбір, який дав таку традиційну ідентичність: "працелюбність, солідарність і моральність".

Та часи змінюються, а з ними – і спосіб життя. Суспільно-економічні зрушення нового часу вимагають модерної ідентичності. І глобалізація не залишає шансів хуторянству традиційної ідентичності, роблячи традиційно-орієнтованих українців приреченими.

Перший вибір між модерною та традиційною ідентичностями робила Леся Українка. І вона однозначно обрала шлях модерної ідентичності. І віддала йому весь свій талант поета, вченого і суспільного діяча.

Та найстрашніше зло – колоніальна ідентичність. Вона витворює спотворений образ народу, накидає йому меншовартість. Переконання, що сам він негодний дати собі раду без метропольного керівництва.

Сьогодні Ліс знову шукає української ідентичності. Шукає погано. Забувши усі свої відкриття і здобутки. Забувши Драгоманова, Франка, Павлика, Бачинського, Косач, Хвильового та Шевєльова. Пропонуючи або архаїчну ідентичність з оселедцем і шароварами. Або різні варіанти ідентичності колоніальної.

Нещодавно була спроба подарувати Україні модерну ідентичність інтелектуалів кола Соломії Павличко... Але зі смертю Соломії усе якось загальмувалося. Так що будемо далі чекати модерної ідентичності від "хлопців з Лісу".

Другий же головний висновок виборів той, що традиційні суспільні відносини, коли є добрий пан-"гречкосій" і слухняна "отара", що йому підкоряється і голосує за таких "патерів", як Янукович, Пилипишин, Довгий чи Губський, відходять в минуле.

Сила України

Могутність країни – не абстракція. Її завжди можна виміряти. Хоча в різні епохи вона формувалася різними чинниками. В традиційну епоху могутність країни визначалася чисельністю її армії.

В епоху зародження глобальної торгівлі, могутність країни визначалася запасами товарів глобального обміну – золота, прянощів, шовку, нафти.

Після промислової революції стало очевидним, що кількість верстатів важливіша за кількість солдат. А приклад Японії переконує, що індустрія важливіша за поклади нафти.

І, нарешті ХХ сторіччя подарувало людству головне джерело могутності нашої епохи – промислові корпорації.

Нам пощастило. Лише дві країни на пострадянському просторі зберегли промислові корпорації, мають великі національні промислові капітали. І одна з них – Україна. Як і в прадавні часи джерело могутності України знаходиться в Степу. Тільки тепер це не панцирна кавалерія готів, а великі промислові підприємства.

І як же "хлопці зі Степу" примножують могутність України? А так само, як і "хлопці з Лісу" творять ідентичність. Погано.

"Проект Януковича" відродження індустрії Донбасу луснув. І це третій головний висновок, що можемо зробити з минулих виборів.

За 20 років було дві спроби здобути індустріальну могутність – "проект Кучми" та "проект Януковича" і обидва завершилися крахом. Бо обидва намагалися вбудувати українську промисловість в існуючі неоколоніальні комплекси.

Але нові метрополії готові прийняти Україну тільки як сировинний додаток та ринок збуту. Тобто без промисловості.

За правління Кучми Україна втратила машинобудування, частка якого впала з 40% до 12%. А за два роки правління президента з Донбасу Україна з’їхала з 6 місця в світі по виробництву сталі на 10-те. І продовжує падати.

Тож в результаті реалізації "проекту Януковича" Україна втрачає металургію та хімію.

Чому ж провалився "проект Януковича?

В своїх головних рисах він зводиться до двох позицій: "деспотія" та "високі технології".

З деспотією все ясно. Янукович хоче бути "добрим царем", Путіним-2. І не тому, що прагне наслідувати Путіна, а тому, що не уявляє іншої соціальної структури крім патріархальної. "Патер", президент, цар, пахан на чолі слухняної "отари" – виборців, підданих, "шісток".

Україна вже пішла далі, відкинувши патерналістську соціальну структуру. Янукович же інакше не вміє і не хоче. Тож в майбутній соціальній структурі йому місця немає.

З другою частиною – "високими технологіями" – ще гірше. Путін наступав на ці граблі, створював високотехнологічні підприємства і цілі технопарки. Але і досі в структурі економіки Росії частка "високих технологій" в десятки разів менша за нафту і газ.

Ці підприємства просто не можуть знайти збуту. Так само, як сонячні батареї Клюєва…

І Путін, і Янукович з Клюєвим опинилися в тенетах сучасних неоколоніальних технологій.

В останній третині ХХ сторіччя індустріалізація дійшла і до окремих "бананових республік" типу Індонезії та Південної Кореї. Там запровадили неоколоніальні технології третього покоління – випуск телевізорів, автомобілів та мікропроцесорів.

Виявилося, що для встановлення геополітичного контролю високотехнологічні підприємства підходять більше, ніж примітивні. Адже шахта може продавати вугілля не тільки метрополії, а кому завгодно. А завод, що складає автомобілі із імпортованих з метрополії запчастин, буде жорстко прив'язаний до "старшого брата".

Втім, головним інструментом контрою за "банановою республікою" є не поставки запчастин, а контроль збуту.

60 років тому основним споживачем у глобальному обміні (62%) були бідні країни, сьогодні – країни "золотого мільярду" (95%). Тож контролюючи доступ на свій ринок, ці країни контролюють розвиток "бананових республік".

Янукович не просто програв наступні президентські вибори, зазнав краху "проект Януковича". Національні ресурси, що могли бути витрачені на модернізацію застарілої металургії та хімії, були витрачені на заводи сонячних батарей.

Замість того, щоб розвивати власне машинобудування, закуповували імпортні тепловози та бурові вежі. І далі закуповують. При такій політиці сталь нашого виробництва лише на 15% споживається в Україні.

Тож треба терміново відмовлятися від проекту "хлопця з Донецького Степу", поки від нашої металургії та хімії хоч щось залишилося.

Які ж принципи мають бути покладені в здобуття могутності? Для початку необхідно усвідомити, що в рамках неоколоніальних моделей успішних проектів не існує. Україна має не вбудовуватися в існуючу систему, а прориватися до "золотого мільярду". Тим паче, що лише 20 років тому ми там були.

Це реально. Вже 22 країни світу зробили цей прорив. Навіть сучасний світовий гегемон США починав як колонія. Тільки для цього доведеться перебудувати економіку.

Принципів економіки країн "золотого мільярду" лише три. І перший – переважно внутрішнє споживання.

Країни "золотого мільярду" від 60 до 80 відсотків продукції продають на внутрішньому ринку.

Лише 20 років тому Україна мала таку пропорцію. Ми виплавляли 55 мільйонів тон сталі і всю її споживали в Україні. Робили 55 тисяч тракторів ХТЗ і 40 тисяч споживали самі, робили 120 тисяч тракторних двигунів і 90 тисяч споживали в Україні. А перед кризою ми зробили 40 мільйонів тон сталі і лише 6 продали в Україні.

Другий принцип – індустріалізація. Дурниці про те, що країну витягне з кризи біопаливо з рапсу, вітрові електростанції чи "транзитний потенціал" час викинути в кошик для сміття. Слід відбудувати самодостатню економіку із збалансованою галузевою пірамідою: АПК – добувна – переробка – машинобудування – хай-тек.

Для України 2012 року це означає найперше врятувати агонізуючі металургію та хімію і відбудувати машинобудування.

І, нарешті, третій принцип – корпоратизація. Казочки про "малий і середній бізнес" залишимо наївним. Могутність сучасної країни – в її корпораціях. Поки вони ще є.

Україна має велике майбутнє. Вибори свідчать, що ми наблизилися до нього впритул. Країна чекає єднання, вагітна модерною ідентичністю і готова до здобуття могутності.

Наступним президентом стане той, хто запропонує Україні такий проект і очолить його реалізацію. Ось, мабуть, головний висновок цих виборів.

Юрій Буздуган, Олена Скоморощенко, для УП