У пошуках легітимності
Для створення нової Конституції України є об'єктивна підстава. А саме – завершення так званого перехідного періоду від соціалізму до капіталізму з феодальним обличчям.
Про це не сказано у виступі Януковича на першому засіданні його дорадчої Конституційної асамблеї, як і в попередніх указах про створення цього органу.
Але процеси дорозпродажу, дороздачі та одночасної монополізації колись державного майна, включно зі стратегічним, останні штрихи перед продажем землі, а також стрімке "реформування" соціально-трудової сфери країни не залишають сумнівів у невідворотному наближенні фіналу – апофеозу більш як 20-річної епопеї.
Тож намір бюрократично-олігархічної верхівки держави негайно зафіксувати цей момент у документі під назвою "Конституція" – абсолютно природний і зрозумілий.
Так само абсолютно зрозуміло, що цей документ за жодних умов не зможе вважатися новим суспільним договором.
Між начальством і підлеглими діють не договори, а накази. Особливо якщо "господар" в кілька прийомів узурпував не належні йому повноваження, а "підлеглих" зводять до рівня безправної худоби всупереч їхньому мирному спротиву, спекулюючи на толерантності й стриманості українців.
Оскільки ж останній етап переділу держвласності взагалі відбувався в режимі шахрайського й бандитського порушення чинної Конституції, то легалізація виниклого внаслідок цього статус-кво виключає рівноправне порозуміння між грабіжником та пограбованими.
Як і про що можуть домовлятись прошарки суспільства, між матеріальним станом котрих – офіційно, статистично зафіксована прірва в 40 разів?!
Це може бути лише примус до псевдолегітимізації.
Трагікомічність ситуації полягає в тому, що сам цей конституційний процес був започаткований як позитивна реакція української влади на тривогу європейської спільноти й пораду Венеціанської комісії значно підвищити рівень легітимності державних інституцій після відомого конституційного перевороту. Оскільки ж за останній час сам президент зробив чимало для поглиблення кризи легітимності, – теперішні формальні заходи Конституційної асамблеї лише вінчають нагромадження решти фальсифікацій та імітацій у галузі демократії й права.
Тому бойкот КА з боку об'єднаної опозиції – абсолютно правильне рішення. Хоча легковажною є теза, ніби мета "політреформи" – лише зміна способу обрання президента.
Усе набагато гірше.
Тому питання – чи не залишила опозиція собі додатковий люфт у вигляді участі в КА та черговій "політреформі" для політичного маневру? Оскільки від цього дійсно залежить легітимність майбутнього Основного закону, передусім у питанні процедури його ухвалення.
Не випадково теперішній уже очевидний дефіцит політичної підтримки для узурпованої влади вирішено долати імітацією прямого волевиявлення народу.
Уже після першого засідання КА секретар Асамблеї пані Ставнійчук прямо наголосила, що новий текст Конституції схвалюватиметься на референдумі. Звісно, юридичною підставою проведення конституційного референдуму мають стати зміни до І, ІІІ та ХІІІ розділу чинної Конституції, які, власне, і покликані перевернути всі засади державного устрою України.
Безперечно, у цьому плані є пряма загроза національній безпеці країни. Адже відомі політсили вже проголосили про намір переглянути мовну, геополітичну та, можливо, територіальну політику держави. У зв'язку із цим наперед треба зазначити, що не всі "цікаві" декому питання сучасної геополітики можна вирішити на референдумі. Зокрема, питання про приєднання до Митного союзу.
Чинна Конституція забороняє проведення референдумів із питань податків, бюджету та амністії, стаття 74. А Митний союз – це саме про бюджет. Хіба що автори проекту та Конституційний суд знайдуть формулювання, за яким норми МС можуть діяти без участі держбюджетів країн-учасниць та надходжень до них.
Тому економічні пряники, якими Кремль спокушає українців, якраз і стоять на заваді тотальній купівлі голосів, котрими начебто можна було б зрушити процес євразійської інтеграції.
До речі, те саме стосується й київського місцевого референдуму, рушійною силою котрого визначено питання про обов'язковість доплат киянам із бюджету столиці. Не можна! Треба шукати інший "локомотив" для Генплану.
Сама 74-та стаття знаходиться в ІІ розділі Конституції, що стосується прав і свобод громадян. Тож теоретично її можна буде змінити 300-ми голосів депутатів – прибічників не лише Митного союзу, а й "встановлення" народом будь-яких космічних мрій фінансово-бюджетного штибу. Але це навряд: країна без таких обмежень проіснує до першого ж "всенародного референдуму" щодо розміру виплат.
Найскладнішим, як видається, буде переписування саме другого розділу Конституції під реалії монополістично-феодального капіталізму.
Сенс такого переписування очевидний – секвестр усіляких прав громадян у зв'язку з нездатністю й небажанням держави їх забезпечувати, а також із необхідністю примусити громадян до праці в найменш захищених умовах. Нині такий секвестр забороняє здійснити 157-ма стаття Конституції, яка саме й упереджує скасування чи обмеження прав і свобод громадянина й людини через конституційні зміни.
Отже, варіантів два.
Або автори знайдуть синоніми до слів, якими в кожній зі статей Конституції гарантуються ті чи інші права, але ці синоніми означатимуть ліквідацію гарантій. Або треба буде спочатку змінити чи прибрати якимось чином оцю 157-му статтю, а вже потім змінювати решту тексту.
Оскільки стаття 157 входить саме в ХІІІ розділ теперішньої Конституції, що потребує референдуму для свого скасування чи зміни, – то вже оголошена потреба в референдумі підтверджує антисоціальну спрямованість майбутньої конституційної реформи.
Так само референдуму нині потребує зміна 10-та стаття першого розділу чинної Конституції, яка стосується державної мови. Гра навколо цієї статті вже почалася.
Автор "мовного" законопроекту Колесніченко та лідер фракції ПР Єфремов хором торгуються за цей, "м'якший" закон, шантажуючи перспективою введення російської як другої державної через референдум.
Якби не стратегічний курс Росії на реінтеграцію імперії – мовне питання в Україні не мало би гостроти, пов'язаної з формальним статусом. Якщо ж теперішній режим має намір поступитися імперським планам Росії – то самої лише зміни 10-ї статті Конституції буде замало. Треба змінювати референдумом практично весь І розділ – і про незалежність, і про суверенітет, і про ще багато чого...
Нині ж російська – мова регіонів чи мова Партії регіонів? – є зброєю подвійного призначення. Бо, окрім розбурхувати передвиборчі пристрасті всередині України, ще торгується на ринку російських енергоносіїв. Тому спекуляції навколо "другої державної" означають лише, що й до 2014 року – термін ухвалення Конституції – ці торги все ще не будуть мати жодного пристойного завершення.
Далі. Авторам проекту нової Конституції доведеться визначити, яка, точніше, чия власність є більш священною. Привілеї сімей, котрі заклали фундамент теперішнього устрою й власного капіталу 20 років тому, мають отримати абсолютно феодальні клейноди, але у вигляді якихось дуже юридично витончених формулювань. Теперішня 13-та стаття – знов розділ перший! – для цього абсолютно не годиться.
Чуємо декларації щодо першочерговості реформування Конституції на користь розширення прав місцевого самоврядування. Ця давня тема нині виглядає абсолютно безперспективною, з огляду на продовження практичної централізації влади, зокрема, у бюджетній сфері.
Варто нагадати про щойно ухвалений закон, згідно з яким бюджети країни мають базуватись не на урядових програмах соціально-економічного розвитку, а на щорічному посланні президента парламенту. До чого тут повноваження місцевого самоврядування? І що від нього взагалі залишиться на момент ухвалення тієї нової Конституції?
Наміри ж КА реформувати судово-правоохоронну систему у відповідності до європейських стандартів – уже навіть не викликають сміху. Досить такої от ілюстрації.
Серед співавторів майбутнього проекту Конституції – знаменитий пан Ківалов. Нині його внесок у правову науку широко розповсюджується в рекламному ролику Одеської юракадемії: "Справедливість... кажуть її нема. Але є закон, порядок. Ви – юристи... Ви і є справедливість".
Ця сучасна версія приказки "закон що дишло" не залишає сумнівів щодо змісту "політреформи". Тим більше, що, на жаль, ніхто із запрошених до КА академіків і професорів не повстав публічно проти Януковича, котрий буквально напередодні урочистого засідання потоптався по закону, праву та презумпції невинуватості заявами про справи Тимошенко.
Академічна масовка просто погодилася своєю присутністю легітимізувати "гаранта" в ролі очільника чергового конституційного процесу. Так само, як три попередники на посаді президента розрадили його самотність в умовах міжнародної ізоляції.
Ото й усе.
Звісно, ця "картина маслом" могла б докорінно змінитися після нормальних парламентських виборів. Але наразі, навпаки, майбутній конституційний референдум як пролог до виборів президентських – псуватиме обрання парламенту гірше, ніж навіть справа Тимошенко.
Бо в режиму є мотив.
Ірина Погорєлова, спеціально для УП
