Тиха реформа мовної політики. Мова як дім буття
Теоретично, аванси "мовної карти" періодично грають роль затертого козиря у взаєминах з РФ, адже цей сюжет якимось чином виглядає як не капіталізований аванс для стратегічних партнерів напередодні невдалих перемовин, газових недомовленостей.
Так, в березні 2012 року було заявлено, що найближчим часом Україна ухвалить закон про дві державні мови – українську та російську: "У цьому зацікавлена Україна, в цьому зацікавлені люди, в цьому зацікавлене населення, яке розмовляє в основному двома мовами – українською та російською", – зазначив Янукович.
Так чи інакше, але сьогодні як ніколи Партія регіонів є близькою до початку здійснення своїх обіцянок стосовно перекроювання засад мовної політики. Адже у ВР у першому читанні має й буде голосуватися законопроект "Про засади державної мовної політики" (№9073), підготовлений Колесніченком та Ківаловим.
Сам факт його розгляду у ВР потенційно засвідчує серйозність намірів, незважаючи на критичні оцінки подібної ініціативи в українському розколотому суспільстві.
З одного боку, автори своїми діями намагаються забезпечити собі місця в ВР 7-го скликання, з іншого, реалізують "регіональну мрію" в мовному ключі.
Отже, суспільство в цілому, навіть слабо підозрюючи про це, стоїть фактично осторонь чергової реформи від влади – мовної. Адже законодавчі ініціативи передбачають справжню революцію законодавства – внесення змін до 33 законів та підзаконних актів, які регулюють сферу освіти, кінематографії, судочинства, суттєво обмежуючи використання державної мови.
Ці зміни по суті можуть стосуватися широкого кола політики, які виходять далеко за межі мовного питання.
Як воно продовжувалося
Можна пригадати, що у виборчий програмі під час президентських перегонів Віктор Янукович традиційно дотримувався ідеї надання російській мові державного статусу, коли було дещо переформатовано виборчий слоган минулих кампаній і замість "Дві мови – один народ!", лунало – "Дві мови – одна країна!".
Але тоді ж президент заявляв, що після перемоги на виборах підпише указ про надання російській мові статусу другої державної, але для цього потрібне буде лише ствердне голосування звичайної більшості Верховної Ради у складі 226 депутатів та тверда рука президента.
При цьому поза увагою залишилась нормативно-правова сторона внесення таких змін до Конституції України.
Втім, перемігши, Янукович діяв навколо питань мовних статусів приблизно так, як свого часу прогнозував керівник виборчого штабу Сергій Тигіпко – "будь-який президент, який стає президентом, починає думати в масштабі всієї країни, а не в масштабі якогось регіону".
Тобто одразу після президентської перемоги фактично, окрім слів, не було здійснено чітко артикульованих кроків стосовно зміни статусу російської мови.
Більше того, наприклад, у лютому 2011 року президент Віктор Янукович заявляв, що російській мові не буде надано статусу державної в Україні, хоча й обіцяв, що найближчим часом в Україні буде прийнято відповідний закон про мови, закликаючи громадян вивчати й поважати українську мову як мову землі, на якій живуть всі громадяни країни.
Передмова №1015-3
До речі, звична прикмета наближення виборчих перегонів – поява у ВР законів про мову. Так, одна з чергових версій (№1015-3) з боку більшості з’явилася у ВР ще 7 вересня 2010 року від імені Єфремова, Симоненка, Гриневецького, практично перед виборами до органів місцевого самоврядування.
Законопроект, паралельно з державною, на території України пропонував вільне використання "регіональних мов", якими користується не менше 10% громадян, які населяють певну територію.
Проте, закон було більш ніж критично оцінено не тільки науковими установами України, міжнародними інститутами, такими як ВКНМ, чи то Європейською комісією за демократію через право (Венеціанська комісія), Радою Європи, але й Головним науково-експертним управлінням апарату Верховної Ради.
Експерти ВР вказували, що "концептуальні засади, окремі положення і норми проекту закону суперечать Конституції, законам, не узгоджуються з ратифікованими Україною міжнародними документами, зокрема, Європейською хартією регіональних мов і мов меншин, та рішенням Конституційного Суду від 14 грудня 1999 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції".
А у висновку ВКНМ в грудні 2010 року йшлося, що окрім всього законопроект не сприяє встановленню балансу інтересів різних спільнот та не сприяє інтеграції українського суспільства, що може не зменшити, але навпаки суттєво збільшити рівень напруженості між представниками різних спільнот та закріпить розділення, яке існує в суспільстві.
"Моя попытка № 2"
25 серпня 2011 року народні депутати Колесніченко та Ківалов внесли на розгляд ВР України проект закону "Про засади державної мовної політики" (№9073).
А вже у вересні 2011 року президент Янукович схвалює внесення до парламенту законопроекту, який розширює можливості застосування російської мови: "Якщо міркувати в принципі, то я можу сказати: нам потрібна імплементація Європейської хартії регіональних мов, ми повинні знайти вирішення цього питання й створити умови, за яких права людей, у тому числі російськомовних, будуть захищені", – зазначав він.
Часткове суспільне обговорення законопроекту супроводжувалося контроверсійними випадками та й конфронтаційними дискусіями.
Можна пригадати приміром заяву Конгресу національних громад України у квітні 2012-го, де проголошувалося, що "будь-які звернення, що виголошуються від "основних національних меншин" країни мусять підписуватися і декларуватися лише внаслідок відкритого обговорення за участі представників цих самих меншин", якого, м’яко кажучи, бракувало.
А "Закон про ратифікацію Хартії регіональних і міноритарних мов, як і проект закону "Про основи державної мовної політики", не дістали однозначно схвальної оцінки ані в середовищі національних меншин, ані в українському суспільстві".
Окрім того, "жодного разу національні меншини України спільно не обговорювали зазначений законопроект у відкритому режимі, не заслуховували аргументів його авторів та не висловлювали власних позицій і зауважень".
Загалом законопроектом застосовуються окремі дефініції з Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. А основним лейтмотивом є захист мов національних меншин через систему визнання та захисту "регіональних мов або мов меншин" на території певних адміністративно-територіальних одиниць.
Ці території можуть варіюватися від рівня регіону до рівня району, міста, селища чи навіть села. Права "носіїв" мови пропонується захищати законодавчо у сфері державного управління, освіти, судоустрою, культури, ЗМІ, реклами та інше.
Проте, складно побачити можливі паритетні механізми відповідних пропозицій, коли на відповідних територіях проживає кільканадцять різних спільнот, в якій спосіб будуть реально забезпечені всі запропоновані права, забезпечено баланси реалізації прав наприклад ромів та угорців в Закарпатті, чи кримських татар та росіян в Криму?
Тим більше, що пропозиція стосовно 10% "носіїв" не міститься в Хартії, на яку активно посилається законопроект. Існує питання стосовно терміну "регіон", яке вводиться законопроектом в плані реалістичності механізмів справедливого виконання закону.
Які гарантії в "регіоні" Донецьку, де регіональний статус здобуде російська мова стосовно захисту, приміром, новогрецької та рівних можливостей її застосування в окремих селах області?
А якщо "носіїв мови" в районі буде проживати 9%, а в іншому районі 8%, тобто для таких регіонів подібні "мовні" режими не передбачаються?
Одним із засадничих лейтмотивів критики відповідного законопроекту з боку ВКНМ, інших організацій є не тільки неясність механізмів застосування, але й проблемна кореляція з Конституцією.
Адже внаслідок застосування положень закону, використання регіональних мов або мов меншин буде відбуватися "нарівні з державною" у освіті, ЗМІ, адміністративному управлінні у більшості регіонів України, а це не відповідає статті 10 Конституції.
Справжньою проблемою є фактичне обмеження розвитку реального білінгвізму в Україні чи розвитку мультимовних моделей і фактичне превалювання російської мови, хоча в законі вона майже не згадується.
Так само як майже не згадується й фінансовий бік справи. Зокрема, стверджується, що законопроект не потребує додаткових бюджетних коштів з огляду на забезпечення фінансування розвитку і функціонування української мови як державної та на імплементацію закону "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин".
Проте, це доволі умовно відповідає дійсності. Адже у випадку введення в дію закону, витрати можуть торкнутися більш широких сфер застосування і в освіті, і в рекламі, і в адміністративних послугах.
І чи не найскладніше – проект закону не знаходить адекватного балансу між державною мовою та мовами меншин, державній мові залишається у віданні картографія, армія та український парламент.
Втім, в останньому схоже не усвідомлюють всіх політичних та гуманітарних наслідків від подібних ініціатив для суспільства, й для власних рейтингів політиків в разі позитивних результатів ухвалення чергового мовного твору. А вартувало б.
Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД, для УП
