Яким бути депутатові, або Кого вибирати?

Не зрозуміло, звідки взялася, як поширилася та чому так ціпко прижилася думка, що депутатом може бути будь-хто. Достатньо лишень, щоб його було обрано. Може, це відтоді, як управління державою було обіцяно кожній кухарці? Прикрість логіки вибору полягає в тому, що депутат буде саме таким, якого оберуть. Кращим він не стане. А от виявитись гіршим...

Всього три вимоги та одне обмеження

Отож за Конституцією до народного депутата ніяких інших вимог, окрім його обов’язкового українського громадянства, віку не менше 21 року та принаймі п’ятирічного строку проживання на території України, не пред’являється.

Є, правда, одне обмеження суспільного характеру: не може бути обраним до Верховної Ради громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Усі інші вимоги до депутата є непрямими і слідують з його особистих повноважень та колективних повноважень Верховної Ради, прописаних в Конституції та законах, які не передбачають конкретного фаху, досвіду чи здатності до якогось спеціального виду діяльності.

А тому й бачаться виборцем якимись необов’язковими, другорядними. А на час виборів більшість виборців і не думає, а чим, власне, їх обранець займатиметься у Верховній Раді? А головне, як він це робитиме.

Отже, у нас депутатом, виявляється, може бути будь-хто.

Чи не тому будь-кого й обирають?..

Фаховість як здатність до виконання обов’язків

Основоположник китайського конституціоналізму Сунь Ятсен пропонував до відомих класичних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової – додати ще дві, притаманних, здається, саме китайському менталітетові, – контрольну та селективну.

Контрольна гілка влади – це постійний нагляд народу за всією владою. А зміст селективної гілки влади полягає в тому, що виконувати владні повноваження може лише спеціально підготовлений до цього фахівець – і чиновник, і суддя, і депутат. І така умова має, знову ж таки, відстежуватися народом.

Як пшениця – не рис, так і ми – не китайці. Депутатство в уяві українського виборця – це перш за все представницький ярлик, для якого досить мати широкий лацкан, а вже потім можна братися за якусь там роботу, куди тебе обрав народ. А можна й не братися, бо не дуже з тебе питатимуть...

Тим часом, від суддів, крім громадянства та віку, Конституція конкретно вимагає обов’язкову юридичну освіту і стаж роботи не менш як три роки в галузі права. Тобто фахового рівня. І це правильно. Бо як судитиме суддя, не знаючи законів і не маючи досвіду судової практики?

Державні службовці у кожній галузі за законом також мають бути її фахівцями, а від посадовців державної служби, окрім їх фаховості, вимагається певний стаж управлінської роботи.

Чому ж до депутата ніяких фахових вимог?

Для чого "йти у депутати"?

Звичайно – для певної роботи. Закон про статус народного депутата доволі чітко дає відповідь на питання, у чому ж полягає його професійна діяльність. Законом передбачено всього сім видів такої діяльності, що, однак, дають достатню уяву, чим мають займатися ті, хто "йде у депутати":

1) участь у засіданнях Верховної Ради;

2) участь у роботі депутатських фракцій;

3) участь у роботі комітетів, інших органів, утворених Верховною Радою;

4) виконання доручень Верховної Ради та її органів;

5) участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради;

6) участь у парламентських слуханнях;

7) звернення із депутатським запитом або депутатським зверненням до всіх властей та будь-яких посадовців.

Кожна із цих складових передбачає здатність до такої діяльності, якій, звичайно, має передувати бажання самого депутата працювати. А ефективність цієї роботи, звичайно ж, залежить від фаховості депутата.

І якщо участь у засіданнях парламенту та роботі його комітетів чи виконання якихось доручень носить дещо загальний характер – присутній депутат на їх засіданнях або ні (закон про це мовчить), є йому таке доручення чи нема, – то законодавчна діяльність депутата і його здатність спитати у влади через депутатські зверення і запити є конкретною та нічим не замінимою справою.

І саме цю свою здатність кандидат у депутати має довести виборцеві.

Що він творитиме закони або змінювати їх для виборця. Що він боротиметься з виконавчою та судовою владами, аби вони дослухалася до нужд виборця і насправді служили народові.

Робота депутата у складі депутатських фракцій передбачає виконання зобов’язань, за якими він увійшов до цієї фракції, погодившись на спільні дії і рішення. Безперечна ніби логіка входження і подальшої діяльності депутата виключно у складі фракції, що представляє інтереси політичної сили, за виборчим списком якої ним і отримано мандат, у наших реаліях просто зґвалтована, і ми маємо прикре для виборця явище "тушок".

Участь депутата в роботі парламентського комітету, до якого він обов’язково має увійти, вимагає від нього правової обізнаності в галузі, що опікується цим комітетом. Якось нелогічно бачити лікаря за фахом у складі, скажімо, комітету з питань транспорту.

Тобто – саме фаховість є основою ефективної роботи депутата.

Правозахисник – юрист – економіст – політолог

Кожна з перелічених професій містить у собі ознаки депутатської діяльності. А особливо успішним може бути депутат, який поєднує в собі всі ці якості.

Безперечно, наявність справжнього фаху юриста, економіста чи політолога надає солідну фору кандидатові у депутати, коли постає питання, для чого він "іде в депутати".

І звичайно, виключно від виборця залежить, чи переважить фура продпайків підприємливого кандидата фору юриста, економіста чи політолога на час його законотворчої діяльності як депутата. Результат вибору, як бачите, весь у далекоглядності та мудрості виборця.

Саме особливе правове чуття депутатом законів та необхідності у їх прийнятті чи відхиленні, у розробці нових законів для виборців, є основою його законотворчої діяльності.

Чути закон серцем своїм і кожного виборця – це рідкісний дар справжнього народного депутата.

А хто краще правозахисника зуміє постояти за виборця? Наскільки майбутній депутат, який отримав довіру виборців шляхом благодійництва на час виборів, зуміє так, як на це здатен правозахисник, повсякчасно стукатися у двері властей та судів, настирно й ефективно користуючись правом депутатських запитів і звернень?

Кожному – своє?

Надзвичайно слушним і непростим за наслідком є поєднання популярності відомих людей – митців, письменників, артистів – з їх рішенням "іти в депутати", а далі і з самою їх депутатською діяльністю. На жаль, втягнення знаменитостей у виборчі партійні списки з метою експлуатації їх популярності, як правило, не виправдовується.

Чому нікому із сучасних літераторів, які поєднали художнє перо з парламентським, так і не вдалося залишити бодай якогось значного сліду на законодавчій стезі?

Чому надзвичайно популярні артисти, покинувши таку звичну і значиму для себе й публіки сцену задля депутатства, перестають бути значимими в її сесійній залі?

Чому славетні спортсмени, недавні олімпійські чемпіони, не створили чогось особливого бодай у правовім просторі спорту?

Можливо, тому, що їхня популярність уже надала їм місце в суспільстві, а депутатська діяльність – це зовсім інша сцена, політична, де слава може бути й гіркою, і підтримати значиме місце на ній можна лише іншими, доволі незвичними для них зусиллями й ділами?

Чи готові вони до цього? Частііш усього – ні.

Бракує, знову ж таки, фаху.

Підприємець – лукавий депутат

Хоча б тому, що депутат не може займатися підприємництвом. Про це й прямо та однозначно сказано в Конституції: підприємницька діяльність депутатів обмежується законом.

Обмежується – у сенсі не просто здійснюється в обмежених рамках, а забороняється повністю.

І масове лукавство депутатів, які ніби передали управління своїм добром в інші руки, якраз і полягає в тому, що жоден з них зовсім не відмовився від свого бізнесу, а вдавано, відповідно до такого ж таки лукавого закону позбируючи дозволені дивіденди з акцій, відклав його вбік, щоб воно ніби не заважало йому служити народові.

Але ж серце їх насправді там, "де скарб їх".

Чи не найбільшою бідою всіх гілок влади в Україні є їх злиття з бізнесом. На жаль, у переважній більшості, – підкупивши виборця прямо пайками чи опосередковано обіцянками, дібравшись до суддівського крісла чи виторгувавши собі посадове місце, – до влади йдуть переважно з метою уберегти чи примножити той самий скарб, що "щемить на серці" і не дає його господарю просто і чесно служити народові.

Так що, коли підприємець "іде в депутати", добре би виборцеві почути від нього пояснення, чому він покидає свою справу-годувальницю на цілих п’ять років?

Якщо він заклопотаний у недоторканності себе та свого бізнесу, то дарма. За такої судової системи відкупитися від будь-якого суду можна за значно менші кошти, ніж було потрачено на купівлю прохідного місця собі та водію чи подрузі у партійному виборчому списку.

Культура вибору

На жаль, культура вибору у нас далека від досконалості. А вірніше – геть прикра.

У цивілізованій Європі гадки не мають, що виборця можна купити. І там не купують. А у нас вибір по округу частіш усього виглядає геть банально: роздав дворами гречку, муку, олію чи цукор, скинув під ворота дрова, простелив за місяць до виборів дорогу в селі, привіз до районної лікарні кілька койок, подарував школі комп’ютер, а в дитсадку роздав діточкам кульочки з цукерками, – і ти став добрим в умах виборців, для яких така благодійність є ознакою порядності, що походить від піклування про бідних. А отже, можеш бути депутатом. Бо, щиро кажуть, хоча би цим корисний. Можливо, то справді від нашої бідності.

Бідність, яка прикуповується за мільйони доларів, про що вже відверто розказують засоби масової інформації – в яку "копійочку" обійдуться витрати на успішну виборчу кампанію по одномандатному округу.

Не менш прикро виглядають вибори по загальнодержавному округу за партійними списками. Вже за півроку до виборів геть безцеремонно ширяться на ринку майбутніх парламентарів тарифи на прохідні місця у виборчих списках прохідних партій.

Така зрозуміла та цілком виправдана в цивілізованому світі система виборів парламенту за пропорційним принципом, коли політичні партії беруть на себе повну відповідальність за тих, кого вони пропонують представниками народу, а їх висуванці, у свою чергу, повністю відповідальні у своїй парламентській діяльності і перед партією, і перед народом, – у нас це демократичне благо завдяки своїй комерційній (та ментальній?) складовій отримало химерні риси.

Європа жахається від того, як у нас формуються партійні виборчі списки та як далі ведуть себе депутати, перебігаючи з однієї фракції до іншої.

Звідки, хто він та чий і хто в його оточенні?

Ці питання входять до переліку ознак, за якими не може бути будь-яких привілеїв чи обмежень, оскільки всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

А тому обиратися народним депутатом може будь-хто та будь-звідки.

І не є правовою суперечністю те, що, скажімо, особа, кілька разів судима чи з доволі прикрою репутацією між людьми щодо свого майнового стану чи походження, й собі йде в депутати.

Або те, що закарпатський бізнесмен вирішив балотуватися до Верховної Ради по Кіровоградському округу.

Хоча для виборця таке може бути й дивиною, оскільки порядність має бути давно відомою між людьми і йти від обізнаності виборця про життєвий шлях кандидата, його родину та оточення.

А представництво в уяві виборця цілком зрозуміло має земляцький характер. Бо пов’язано це як з обізнаністю про свого обранця, так і про його здатність бути відповідальним перед земляками.

Хай навіть і при тому, що представлятиме він у Верховній Раді весь Український народ.

І якщо виборцю дуже хочеться, щоб його обранець був і моральним та громадянським прикладом для його дітей та внуків, і достойним представником його округу – фаховим та відповідальним, – то саме ці якості мають домінувати на час його вибору.

А хто в його команді?

Чималу долю успіху як в обранні депутата, так і в подальшій діяльності, складає його команда – починаючи від виборчого штабу і кінчаючи складом помічників уже обраного депутата. І якщо якість команди, що вела його передвиборним шляхом, визначається результатом виборів, то помічники-консультанти залишаються частіш усього поза увагою виборця. Хоча, знову ж таки, якість їх складу й собі прямо впливає на результат діяльності вже обраного депутата.

Якщо у передвиборній програмі кандидата в депутати, який до цього вже пробув у статусі депутата, на двох сторінках налічується півтора десятки граматичних помилок, або текст сплетено з кумедних стилістичних шедеврів, чи програма у нього "передвиборЧа", а не "передвиборНа", – такий кандидат має насторожити виборця як особисто, так і всією своєю командою, в якій не знайшлося грамотного помічника.

Передвиборні обіцянки та їх виконання

Майже всі передвиборні програми в окрузі обіцяють виборцеві те, що не входить до компетенцій народного депутата, а скоріш усього є сферою діяльності депутатів місцевих рад. Важко, скажімо, зрозуміти логіку передвиборних обіцянок, переписаних із програми соціально-економічного розвитку районів, що входять до виборчого округу, якщо кандидат у депутати не розкаже, у який спосіб він їх виконуватиме, перебуваючи в Києві.

Якщо мова йде про виконання програми соціально-економічного розвитку округу, то саме народний депутат, обраний чи назначений партією у ньому, зобов’язаний вигідно для округу вплинути на розподіл коштів, коли Верховна Рада приймає закон про бюджет. Цього ні районний, ні обласний депутат ради зробити не зможуть.

І наскільки він дійовий та настирний у порівнянні з іншими кандидатами – це має бути доведеним виборцеві.

І не про зняття недоторканності слід кричати на всіх передвиборних кутах (вона йому потрібна хоча би для того, щоб його не витягли силою із сесійної зали), а про те, що кандидат зобов’язується не зрадити присязі за будь-яких обставин.

Що ніхто і ніщо не заставить його віддати свою картку, аби нею користувалися без нього, – і голосуватиме він виключно особисто. Як і належить за Конституцією та законом.

І ніяка сила, кошти та обставини не змусять його покинути лави депутатської фракції, до якої спорядив його народ, обираючи за партійним списком.

Знову в депутати – є за що спитати

Переважна більшість депутатів планує знову балотуватися до Верховної Ради чи то самостійно, чи за партійною путівкою в одномандатному окрузі або в загальнодержавному за партійним списком. При цьому, знову ж таки, всім їм здається, що все для них починається спочатку.

Звичайно, це не так.

Справжнє лице обранця, який уже пробув строк у Верховній Раді, доволі легко читається в документах, що засвідчують його достеменну діяльність.

Для допитливого виборця досить зазирнути на парламентський сайт і вибрати з нього весь депутатський шлях особи, яка балотується знову. І співставити її з передвиборною програмою минулої виборчої кампанії та подивитися, що він виконав та що обіцяє знову.

Було б добре, щоб засоби масової інформації просвітили у цьому виборця.

Значне число нинішніх депутатів не варті продовження свого мандата. Скажімо, майже третина з них не подала жодного законопроекту, не внесла жодної поправки в законопроекти своїх колег, не подала жодного депутатського запиту чи звернення до властей. Ще третина займалася цим дуже і дуже зліньки.

І виборець про це має знати.

Де вихід?

Якщо основою фаховості та порядності депутата, про які тут ішла мова, є необхідні знання, досвід та мораль, що й визначатимуть успіх його депутатської діяльності, то саме ці показники і мають стати провідними для вибору кандидата депутатом.

Який має довести виборцю, що він не лише спроможний до депутатської роботи, але й достойний її.

І саме це визначає загальну високу культуру вибору, за якої відпадає потреба знімати з депутата недоторканність, відкликати його за зраду присязі та сумніватися у виборі народу.

Вибирати є з кого: не пропащі ми.

Сергій Каденюк для УП