Енергетика минулого

На початку весни, за трохи менше ніж два місяці до чергової річниці аварії на ЧАЕС, президент Янукович підписав закон про побудову в Чорнобильській зоні сховища для ядерних відходів. І хоча це рішення економічно вигідне та відповідає національним інтересам, проте стратегічно помилкове, оскільки залишає Україну заручником побічного продукту ядерної енергетики.

Вперше про створення централізованого сховища для відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП) в Україні заговорили ще на початку 90-х. Вже тоді постало питання: що робити з ядерними відходами, які за радянських часів вивозили до секретних військових заводів на території Росії.

Справа в тому, що наші північні сусіди на хвилі демократизації та розвитку зелених ідей у перші роки після розпаду СРСР заблокували на законодавчому рівні ввезення на свою територію радіоактивних матеріалів.

Тому вже у 1995 Україна зіштовхнулась із кризою "мирного атому", яка загрожувала колапсом всієї енергетичної системи країни, оскільки довелося б зупиняти всі атомні станції – не було куди подіти відпрацьоване паливо.

Власне, Україна не одна тоді опинилась у такій ситуації – радянські реактори працювали у Чехії, Словаччині, Угорщині та Болгарії. І кожна з цих країн знаходила свої відповіді на питання як і де переробити, або де зберігати відходи.

Чехія, Словаччина і Угорщина побудували власні сховища. Україна так само вирішила побудувати сховище пристанційного типу на Запорізькій АЕС (найбільшій у Європі). Тоді, в середині 90-тих, у нас замислились і над централізованим сховищем для всіх АЕС.

Згодом в Росії зрозуміли, що ухвалили стратегічно помилкове, економічно невигідне рішення і "клієнти розбігаються". Тому у 1999 там на законодавчому рівні знову дозволили ввезення відпрацьованого палива на переробку.

Таким чином необхідність у будівництві ЦСВЯП відпала і Україна, як і Болгарія, знову почала вивозити ядерні "рештки" до Росії, співпрацюючи в рамках Об'єднаної конвенції про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та радіоактивними відходами.

Та радіти зарано – конвенція передбачає, що країна-замовник зрештою має забирати назад усі радіоактивні відходи.

Їх мають захоронити у спеціальних "могильниках", розташованих на великій глибині у гранітових породах.

Це складні інженерні проекти, які Україна так і не спромоглася розробити за ці роки. Тому наразі наші радіоактивні відходи лежать у Росії, але рано чи пізно нас можуть попросити їх забрати.

Схема співпраці не дуже вигідна. До того ж Росія останнім часом ще й стала підвищувати ціни на свої послуги.

То чому б самим не переробляти? Вся справа в тому, що власних заводів із переробки в Україні не було і вже не буде. Ними володіють виключно країни "ядерного клубу", оскільки сама переробка належить до "чутливих технологій", які можуть бути використані також і для створення зброї.

Тож крім країн "клубу" ніхто інший не може мати у себе повний ядерний цикл (створення палива – його переробка – нове паливо).

Чому б просто не закопати? Ольга Кошарна, кандидат хімічних наук, провідний науковий співробітник відділу енергетичної та ядерної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень при президенті України стверджує: "Відпрацьоване ядерне паливо є цінною сировиною, що містить значну кількість урану, запасів якого небагато і вони є вичерпними.

Тимчасове сховище дасть можливість дочекатись запуску нових реакторів, що зможуть працювати на відпрацьованому (низькозбагаченому) паливі або при його мінімальній попередній переробці. І такі технології вже є та проходять випробування. Наприклад, канадський реактор "CANDU".

Водночас екологи скептично реагують на такі заяви атомників. Артур Денисенко, координатор енергетичних програм Національного екологічного центру України вважає: "Обіцянки, що з’являться якісь нові технології, які дозволять використовувати відпрацьоване паливо як цінну сировину, існують стільки, скільки існує ядерна енергетика, а це вже 60 років. Реально сьогодні таких технологій немає і їх поява в найближчому майбутньому не передбачається".

Інший відомий в Україні експерт-атомник Людвиг Литвинський підтримує створення ЦСВЯП, але щодо реакторів CANDU налаштований скептично:"Немає таких технологій сьогодні, щоб відпрацьоване паливо в непереробленому вигляді використовувати. Є тільки два шляхи: або захоронення, або переробка".

Хоч думки експертів різняться, вони збігаються в двох моментах. По-перше, створення ЦСВЯП дійсно вигідне економічно і відповідає національним інтересам. По-друге, воно є таким собі відкладеним рішенням.

Тобто не існує чіткого бачення, що із цим "атомним золотом" робити далі. І тут виникають різні сценарії.

На думку Литвинського, в найближчі 50 років паливо буде просто накопичуватись. Також, за його словами, зважаючи на формат сховища в Чорнобильській зоні відчуження, в майбутньому саме поруч з ним розвиватиметься інфраструктура з переробки палива та захоронення відходів.

Безперечно, будувати одне централізоване сховище дешевше, ніж декілька пристанційних, на чому наполягають екологи. Тож очевидно, що ЦСВЯП є вигідним для України проектом. Проте тут важливо звернути увагу на інший, менш очевидний аспект.

У довгостроковій перспективі сховище стає фундаментом нових ядерних проектів у Зоні – за 100 км від Києва і за 70 км від Чернігова. Атомники цього навіть не приховують. І суспільство має чітко бачити цей інший бік медалі. Оскільки в цьому і полягає уся підступність "відкладеного рішення".

За його наслідки ніхто не відповідатиме, бо настануть вони не сьогодні і не завтра. Це своєрідна "атомна капсула часу", яку ми залишимо наступним поколінням. І вже їм доведеться вирішувати проблему, що робити з об’єктом, набитим по самі вінця "цінною сировиною".

Звідси виникає питання: а чи не задорого обходиться нам уся ця "дешева атомна енергетика"?

"Дешевизна атомної енергетики – це міф, – говорить експерт з енергетики Національного екоцентру Дмитро Хмара. – Ще у 70-х роках стало зрозуміло, що ті обсяги відпрацьованого палива, які виробляють АЕС, призводять до величезних витрат на їх утримання та переробку, тому без дотацій держави ця галузь просто не може існувати. Саме тому приватний капітал сьогодні не вкладає у це кошти, оскільки будь-який реактор навряд чи колись себе окупить".

Можна було б скептично поставитись до розповідей екологів про необхідність відмови від атомної енергетики, якби не реальні приклади серед найрозвиненіших країн світу. Найбільш яскравим із них є Німеччина, яка після катастрофи на Фукусімі зобов’язалася до 2022 року зупинити всі 4 нині діючі реактори.

І в цьому немає нічого дивного: країна системно працює над енергозбереженням, розвиває альтернативні відновлювальні джерела енергії та будує невеликі і дуже ефективні електростанції.

Натомість Україна продовжує гріти повітря, сидіти на пострадянській атомній голці та не збирається із неї злазити – нині діюча Енергетична стратегія до 2030 року передбачає збереження частки атомної енергетики на рівні 50%, що потребуватиме побудови5-6 нових реакторів та подовження експлуатації 9 старих.

При цьому країні бракує коштів для фінансування подібних проектів, до того ж вона не належить до "ядерного клубу", щоб проводити повний цикл переробки, і взагалі має не дуже добрі стосунки із "мирним атомом". Тому така стратегія щонайменше дивує, оскільки є завідомо програшною, збитковою, а найголовніше – аморальною.

Віталій Прудиус, для УП