Іменна лихоманка: вперед, до минулого
Законодавча заборона блокам брати участь у парламентських виборах ніяк не вплинула на бажання учасників політичного процесу до персоніфікації "своїх" політичних сил. У тому числі – й тих, які позиціонують себе як "нові лідери", які прагнуть "підвести риску під минулим".
Послідовники "партії Леніна": новітня історія
На відміну від радянських часів з їх оспіваною в гімні СРСР "партією Леніна, силою народною", у перше десятиліття української незалежності в політичному полі нової пострадянської держави не спостерігалося тенденцій до створення іменних проектів.
Очевидно, будь-яка прив'язка до імені (чи то партії, як-от "ленінська", чи то ідеології, як-от "марксистсько-ленінська") неприємно відлунювала тоталітарним минулим. Атавізмом виглядало і слово "вождь", і, власне, сам образ "вождя" – людини, яка височіє над натовпом і кудись його веде.
Отож, Народний Рух України, відколи він став партією, ніколи не називали "партією Чорновола", НДП – "партією Пустовойтенка", УРП – "партією Лук’яненка", чи Зелених – "партією Кононова". СДПУ (о) (як перед тим НДП) іменували "партією влади", констатуючи посадові позиції її представників.
Не дивно, що 1998 року серед 30 політичних партій, що брали участь у виборчому процесі, не було жодного іменного блоку.
Початок іменуванню політичних сил в новітній історії України поклало несподіване "тріо": Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко та Наталія Вітренко. У 2002 році саме вони вперше вивели на вибори блоки, які в самій назві містили їхні прізвища. Окрім них, серед 33 партій, що брали участь у виборах, таких більше не було.
2006 року іменних блоків уже було 7 (з 45 учасників): Блоки Лазаренка, Тимошенко, Литвина, Кармазіна, "Бориса Олійника та Михайла Сироти", "Костенка і Плюща" та "Євген Марчук-"Єдність". Це якщо не рахувати назву, яка експлуатувала прізвище закордонного політика: "Партія політики ПУТІНА".
2007 імена використали 4 блоки (з 20 партій): БЮТ, "Блок Литвина", "Виборчий блок Людмили Супрун – Український регіональний актив (УРА)", "Виборчий блок політичних партій "КУЧМА" (Конституція – Україна – Честь – Мир – Антифашизм)".
У цей період продовжилося формування лідерських партійних проектів – тобто політичних сил "під лідерів" за принципом "спочатку – лідер, а потім – партія": Яценюк, Тігіпко…
Каталізували процес президентські вибори-2010, на які політики прагнули вийти як представники "своєї" партії.
А починаючи з 2010 року в Україні вже розпочали й реєструвати іменні партії. Першою була "Політична партія УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка", а ще через рік у списку зареєстрованих Мінюстом з’явилася "Радикальна Партія Олега Ляшка".
Таким чином, традиція початку 2000-х використовувати присвійний варіант імені лідера як "другу", неофіційну назву партії, у 2010-х трансформувалася вже в елемент власної назви партії. Це – другий "український прорив" в напрямку персоніфікації політичних сил після виборів 2002 року.
До речі, характерно, що в часи розквіту популярності Блок Юлії Тимошенко у ЗМІ нерідко називали "партією", і це лише доводило принцип сприйняття: головне – хто лідер, а що то за організація – не так важливо.
Ще один новий проект, "партія Наталії Королевської "Україна – Вперед!", поки що в іменній версії фігурує тільки в рекламній продукції та заходах; на сайті Мінюсту залишається стара назва, якою вона була до зміни голови та перейменування – Українська соціал-демократична партія.
До речі, у цьому випадку сам факт перейменування фіксує тенденцію (іншими словами, ставить діагноз) української політики: адже новою, плакатною назвою замінено назву ідеологічну.
Ситуація з іменними партіями, які з’являються в умовах заборони іменних блоків, демонструє, що забороною проблему не розв'яжеш – якщо на явище є запит у суспільстві, або ж якщо це явище суспільством не засуджується.
Це такий же приклад на тему "як обійти закон", як і у випадку з віковим цензом для партій: нові партії просто почали створювати на базі зареєстрованих раніше, але "неактивованих" проектів.
Присвійний займенник ображає демократію
Персоніфікація проекту, зрозуміло, спрощує його "продаж". З іншого боку – є свідченням запиту суспільства на персони, а не ідеї. Ще одна сторона медалі, – це прогноз: за якими внутрішніми принципами житиме сам проект. Ну, а якщо міркувати далі, – то й за якими принципами запропонує жити країні лідер такого проекту, якщо прийде до влади.
Проблема в тому, що іменна назва є не лише фасадом, але й суттю проекту. А суть така: є лідер – є проект; нема лідера – нема проекту. Ось просте питання: як називатиметься "іменна" партія, якщо лідером оберуть іншу людину?
Судячи з усього, такий варіант не розглядається. А якщо це уявлення "нових лідерів" про стабільність перебування однієї персони біля керма влади перенести з політичного проекту на країну?
Мимовільні "сліди" принципу "партія – це я" знаходять своє відображення у висловлюваннях лідерів політичних проектів. Так, іноді лідер не просто представляє партійні рішення, ухвалені колегіально, а оприлюднює свою власну позицію від імені всієї організації – не чекаючи, щоб партія таке рішення ухвалила.
Така нібито дрібничка означає, що власною думкою лідер готовий підмінити демократичний механізм ухвалення рішень.
"Наша партія на сьогодні йде самостійно", – заявив Віталій Кличко 17 квітня як про доконаний факт. Як відомо, у демократичних партіях рішення про формат виходу на вибори ухвалює з’їзд, а з’їзд УДАРУ, за повідомленням преси, відбудеться 28 квітня.
Чітким відображенням такої ситуації є присвійний займенник, який уже підсвідомо вживає преса щодо деяких гравців політичної біржі: "Кличко також заявив про намір балотуватися і в мери Києва, і до Верховної Ради України за списком своєї партії".
"Я очолю список від нашої партії та поведу свою політичну силу на парламентські вибори", – аналогічним чином, ще не дочекавшись рішення з’їзду, заявляє Наталія Королевська, до того ж називаючи очолену три місяці тому партію "своєю".
Цікаво, що комбінація "моя (його) партія" в Україні вживається у значенні належності не людини до партії, а партії – людині, лідеру. Серед рядового партійного членства словосполучення "моя партія" не дуже ходить.
"Я завжди говорив, що з Києва мають початися реформи в нашій країні", – цитуємо думку Віталія Кличка щодо необхідності йому балотуватися на мера Києва.
"Країні потрібна нові лідери", – каже з рясно розвішаних країною білбордів Наталія Королевська.
Утім, залишається під знаком запитання, як політики, які, судячи з їх висловлювань, не до кінця розуміють суть такого ніби простого поняття як внутріпартійна демократія (а, отже, не до кінця спираються на думку партійного членства), планують застосувати демократичні принципи у більш широкій аудиторії – "спиратися на громадянське суспільство" та "забезпечити нову якість політики".
Відтак і зміст декларації "підвести риску під минулим" також залишає запитання. Чи має він стосунок до руху до демократії? Чи з "новими лідерами" повертається минуле?
Кілька слів про лексику
Кожне писане слово, тиражоване кількома десятками сотень чи тисяч примірників, так чи інакше бере участь у формуванні реальності. Від того, яку лексику застосовують "лицарі пера", залежить, яке уявлення про події формується у громадян, що споживають їхні продукти. І кожне слово, кожне емоційне забарвлення має значення.
Зрозуміло, що журналісти – це також члени суспільства, і через ці тиражі вони несуть своє уявлення про цей світ. Вживаючи присвійні займенники на кшталт "його партія", вони не лише відображають реалії, і, можливо, своє бачення цих реалій, але й узвичаюють таке явище, як "приватні партії".
Тож у кожного українського журналіста є як мінімум два варіанти: писати так, "як кажуть всі", або з відчуттям відповідальності щодо того, яка реальність формується в результаті його роботи.
Бо "нові" політики часом несуть ту реальність, яку простіше продати виборцю, – аби швидше окупити витрати своїх спонсорів. Але хтось має почати називати речі своїми іменами, причому з дня у день. Хто?
Ірина Лукомська, експерт УНЦПД (www.ucipr.kiev.ua), для УП
