"Тема дискримінації" як політичний додаток: політика "між крапельками"
Теми "статурності" мови, "політики пам’яті" в країні з непередбаченим минулим, як часто говорять про Україну, практично завжди перебували в емоційному полі виборчих кампаній починаючи ледь не с 1994 року.
Але, здається, що у майбутньому до традиційних посилань на традиційні мовні питання додасться дещо нова тематика: встановлення своєрідних вододілів у взаєминах "більшості" та "меншин", ставлення до "видимих меншин", посилання на міграційні зміни в суспільстві.
Так чи інакше, але це засвідчують постійні випадки в інформаційному та політичному ландшафті. Згадаємо появу відверто ксенофобських публікацій у тернопільській пресі та фактична відсутність реагування на них з боку влади, органів прокуратури.
Чого лише коштує обговорення серед окремих політичних партій кольору шкіри та ступеню українськості відомої та популярної української співачки. Вистачає й інших сюжетів. Але це тільки верхівка айсбергу, який не тане.
У суспільній риториці та політичних апеляціях можуть постати сюжети стосовно міграції й протидії дискримінації, які вимагають не таких простих відповідей як може здатися на перший погляд.
Етнічний склад більшості країн сьогодні в той чи інший ступінь змінюється через міграцію, це перемішує звичаї, культурні ландшафти, що може призводити до міжетнічного напруження, конфліктів з мігрантами, відродження расизму.
За даними Європейського моніторингового центру расизму і ксенофобії (EUMC), тільки у 2006 році в деяких державах-членах ЄС кількість проявів расизму збільшилася на 25%.
Україна звичайно не є тут окремим острівцем, де все спокійно, і протягом останніх років залишається місцем із значною кількість випадків насильства та вандалізму на релігійному, етнічному та расовому ґрунті.
Те, що це випадки з підґрунтям, можуть засвідчувати мотиви нетерпимості, які супроводжують ці інциденти.
Паралельно з цим політики та суспільство, говорячи про права національних меншин, часто просто не усвідомлюють феномену формування політичної нації, замінюючи його "титульністю", або навпаки космополітичним радянізованим уявленням про спільноту та культуру без коріння та традицій.
Можна скільки завгодно говорити про те, що в Україні проживає 134 національні меншини, ми "толерантні за природою" й посилатися на фестивалі та карнавали, які фінансуються з державного бюджету (загальна сума бюджетних видатків на зазначені заходи склала понад 400 тисяч гривень в 2011), але при цьому не робити системних речей, пов’язаних із затвердженням принципів верховенства права, міжкультурного діалогу.
Діалог це завжди колосальний труд, особливо коли фундамент суспільних уявлень про ті чи інші етнічні групи закладено за радянських часів зі всіма міфологемами, які в ньому вкорінені.
Наприклад, можна і потрібно аплодувати кримськотатарським митцям та співакам, але б ще непогано було б вирішити засадничі питання. Чому за 15 років так і не вдалося ухвалити закон про відновлення прав осіб депортованих за національною ознакою, який значною мірою стосується відновлення прав кримських татар.
Тому що це питання ресурсів та їхнього розподілу, зокрема й земельних, помножені на питання тиражованих радянських ідеологем "зрадників" та приплюсованими до цього ісламофобськими складовими новітнього змісту, які можуть бути притаманні окремим персонажам у владі будь-якого кольору.
До розширення загального контексту розмов про взаємини більшості та меншин в суспільстві тих же політиків можуть спонукати й питання, які зокрема диктуються життям політичним, ті реалії взаємин, які сьогодні, попри всі проблеми, існують наприклад між Україною та ЄС.
Зокрема, План дій з візової лібералізації (ПДВЛ), одержаний українською стороною 22 листопада 2010 року на саміті Україна-ЄС у Брюсселі, окрім всього іншого потребує й "ухвалення всеохоплюючого антидискримінаційного законодавства, як рекомендовано моніторинговими органами ООН та Ради Європи для забезпечення ефективного захисту від дискримінації".
У свою чергу це передбачає підготовку та ухвалення єдиного цілісного "антидискримінаційного" закону, або внесення відповідних змін до всіх законів, що стосуються різних аспектів можливих проявів дискримінації.
Виконання відповідних умов означатиме реалізацію ПДВЛ у відповідній частині і наближатиме перспективи України стосовно набуття безвізового режиму з ЄС.
А це безумовно вимагає не просто відписок від уряду на кшталт – як би чого не вийшло, але повноцінної розмови про такі вже, на жаль, затерті поняття в українському політичному дискурсі як "толерантність", "дискримінація", права меншин.
Ця тематика дещо ширша ніж тільки питання міжетнічних взаємин, міграційна політика, адже йдеться про протидію дискримінації за мовною, релігійною, гендерною, сексуальною, етнічною, віковою ознаками, дискримінації стосовно неповносправних.
Відповідний шлях пройшли країни-члени ЄС, новітні члени Європейського співтовариства. Так, у 2003-му закон про захист від дискримінації було ухвалено в Болгарії. У Румунії свого часу було ухвалено "Постанову про запобігання та покарання усіх форм дискримінації.
Здається, що якоюсь мірою українська сторона намагається відшукати тут найменш дражливий на її погляд шлях, пройти між "крапельками", а саме – розробити указ президента "Про Стратегію боротьби з дискримінацією в Україні", але не антидискримінаційне законодавство загалом.
З дефініціями, положеннями та механізмами, що вимагають широкої і складної дискусії й про пряму та непряму дискримінацію, дискримінаційне переслідування, віктимізацію, рівність прав та рівність можливостей.
Специфічна стерильність нинішніх урядових дій пояснюється багато в чому побоюваннями стосовно можливості повторення молдовського сценарію дискусій про дискримінацію. Так, у Молдові всі дискусії в парламенті про антидискримінаційне законодавство переважним чином звелися до питань гендерних та сексуальних меншин.
Чи можливі подібні сценарії в Україні, залишається питанням далеко не риторичним, адже тематика контроверсійна для суспільства, та й в рік виборів виникають питання стосовно здатності політиків звернути увагу на такі складні для суспільства теми. До того ж ті, що можуть якось відбитися на рейтингах. Проте, тоді, а як же скасування віз до Європи?
Існує побоювання, що у другій оцінці прогресу України у виконанні Першої фази Плану дії щодо лібералізації візового режиму з боку ЄС, може бути констатовано як нерозв'язану проблему відсутність схвалення "всеохопного антидискримінаційного законодавства з метою забезпечення ефективного захисту проти всіх форм дискримінації", явної, прихованої за найрізноманітнішими ознаками.
Справа не тільки в законодавстві, але й в поточній практиці. Варто зазначити, що навіть паростки якоїсь цілісної артикуляції політики уряду в системі протидії ксенофобії та дискримінації з боку держави так і не змогли повноцінно розвинутися.
Можна пригадати, що фактично у 2010 році припинили роботу міжвідомча робоча група з протидії ксенофобії та етнічної і расової нетерпимості, діяльність якої координував Державний комітет з питань національностей та релігії, який було оптимізовано в грудні 2010 року, а також окремі підрозділи Міністерства внутрішніх справ з розслідування та боротьби зі злочинами на етнічному ґрунті.
У 2011 році їх діяльність не відновлено, як констатують різноманітні моніторингові місії в Україні. Хоча Міністерство культури стверджує, що воно проводить відповідну діяльність у взаємодії з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, проте, конкретних результатів та показників не оприлюднюється.
Ще в 2010 році в штабі Омбудсмана було призначено відповідального представника з питань прав дітей та боротьби з дискримінацією, але на сьогодні немає широкої інформації про його практичну діяльність.
Абсолютно зрозуміло, що осилання та застереження стосовно прав меншин, антидискримінації загалом стає набагато дражливою, коли в принципі в країні порушуються й різноманітні права умовної більшості, а не тільки різних груп меншин, – права в галузі освіти, зайнятості, житла та охорони здоров'я, рівності перед законом.
Але варто усвідомити, що ці речі тісно взаємопов’язані між собою і не знаходяться у суперечці. Як не парадоксально, але якщо комусь щось дають, не означає, що у мене забирають, але такі прості істини у збіднілому суспільстві потрібно доводити.
Простіше сказати, що ми всі рівні, але зрозуміло, що завжди є "більш рівніші". Наприклад, для неповносправних, до проблем загальних приплюсовуються й додаткові, пов’язані із простим виживанням. І як не банально, але демократичність режиму визначається не тільки правом умовних всіх, але правом меншості.
Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД, для УП
