Авторитарний Янукович: місія неможлива

Чи усвідомлює Янукович, що ставка на білоруський та російський варіанти неминуче потребуватиме не лише репресій опозиції, а і інших механізмів, які дозволяють географічно близьким до Європи авторитарам утримувати владу більше 10-ти років?

Захід зараз рідко толерує автократичні режими, якщо ті знаходяться близько до ЄС. Світ може крізь пальці дивитися на автократичні режими у Африці, чи латинській Америці.

Але якщо диктатор знаходиться поряд з Європою і не поділяє її цінностей, йому доводиться справді сутужно. Тому-то дуже швидко розсипались всі авторитарні режими у зоні впливу ЄС.

А спроби збудувати такі авторитарні режими справді були – на території Югославії та, короткотривало, у Словаччині за часів прем’єра Мечіяра.

Залишаються автократичні режими і зараз – в Білорусі та Росії. Тому важливо розуміти за рахунок чого тримаються ці режими, і чи має Янукович політичну волю чи бодай розуміння, як ці механізми можна реалізувати в Україні?

Білорусь Лукашенка: економіка + "м’який" сталінізм

Фото http://www.rferl.org

Білоруський лідер Лукашенко є, за визначенням міжнародної спільноти, останнім диктатором Європи. Він став європейським "відщепенцем", про якого постійно говорять правозахисні організації та урядові звіти.

Однак цей самий лідер досі залишається найвідомішим лідером Білорусі. Як би там не коливався рейтинг підтримки Лукашенка, від 53% до 26% у різні часи і за різними оцінками, інші лідери опозиції не дотягують і до 10%.

І якби у Білорусі таки відбулись вільні вибори, то Лукашенко, хоча і з боями, але напевно таки мав би всі шанси перемогти знову.

Ключем відносної стабільності Лукашенка стали не лише розвинені силові структури, а і економічні реформи, одним з результатів яких, зокрема, було те, що національний продукт розподілявся відносно справедливо – справедливо відносно українських реалій.

Іншими словами, в Білорусі немає олігархів.

Хто бував в цій країні, той помітить, що там важко знайти котеджні містечка у стилі "Конча Заспи".Натомість білоруські простори вкриті по-радянськи скромними, але численними дачними містечками, а решта землі – в обов’язковому порядку відведена під агровиробництво.

Так, Лукашенка справедливо критикують білоруська інтелігенція, і почасти навіть ті, кому дали роботу і бодай якесь соціальне забезпечення.

Але наочною є також і доволі масова підтримка білоруського президента з боку тих, хто вважає, що Лукашенку немає альтернативи, що саме завдяки йому в країні фактично "немає безробіття", "працює економіка", а без нього "все розкрадуть".

Справді, білоруська держава часів Лукашенка вкладала чимало зусиль для того, аби тамтешня хімічна галузь впевнено вийшла на нові латиноамериканські ринки, а нафтопереробна – стала однією з найбільш технічного досконалих у Східній Європі.

Держава продовжує компенсувати значну частину комунальних платежів, а офіційний рівень безробіття не переважає 1%.

Хоча останні валютні потрясіння в країні змусили засумніватися у дієздатності білоруського "економічного дива", вона досі залишається відносно привабливою для ведення бізнесу.

У дослідженні IFC та Світового банку "Doing Business-2012" Білорусь посіла 69 місце із 183 країн за умовами ведення бізнесу, не далеко відставши від європейських Польщі (62 місце) та Чехії (64 позиція), але значно випередивши Україну (152 місце) та Росію (120 місце).

У політиці Лукашенко створив систему "м’якого сталінізму", смисл якого полягає у тому, аби прибрати політичних конкурентів навіть з власного оточення.

В Білорусі немає чиновника, який би обіймав свою посаду занадто довго. Чиновників постійно тасують і міняють з тим, щоби ніхто не запам’ятав їхні прізвище чи досягнення, або якийсь чиновник не почав створювати свої власні кланові угруповання.

Свого часу Сталін, маючі схожі мотиви, просто знищував своїх поплічників, Лукашенко ж своїх "м’яко" переставляє з місця на місце. Ходять легенди, що той постійно торочить своєму оточенню, що він є "єдиним політиком" в країні.

Отож для Януковича втілення "білоруського варіанту" в Україні вимагатиме і застосування білоруських механізмів довготривалого утримання влади.

На практиці це означатиме політичне, а інколи і фізичне знищення не лише опозиції, а і власного оточення, яке теоретично може скласти конкуренцію нинішньому президенту.

Для амбіційних Тігіпка, Клюєва, Льовочкіна, Хорошковського чи навіть Ріната Кузьміна в "білоруській" Україні не буде місця. Якщо Янукович надумає втілювати білоруській сценарій, він має політично знищити усіх публічних діячів, без огляду навіть на їхню особисту лояльність.

Але найпроблемнішим для Януковича буде втілити мінську модель економічних перетворень. Це означатиме "закручування гайок" для класу олігархів, масштабний перерозподіл національного продукту на користь соціального середнього класу та дієва боротьба з корупцією.

Чи знають собі Ахмєтов, Коломойський, Фірташ, що про білоруських олігархів у світі ніхто не знає? І що "білорусизація" України означає, крім іншого, і поступове перекачування частини їхніх статків на користь "маленьких українців"?

Росія Путіна: ядерна зброя, енергоносії, порятунок від хаосу + контрабаланс Китаю

Якби останні вибори президента в Росії відбулися бездоганно чесно, Володимир Путін таки мав би всі шанси перемогти.

Попри нинішні антипутінські виступи, він продовжує тримати вирішальний контроль над ситуацією в країні, значно випереджаючи за адмінресурсом та популярністю інших потенційних конкурентів, включно з формальним президентом Медвєдєвим.

Передвиборчі 45% абсолютної підтримки Путіна сприймалися його опонентами як "провал рейтингу" та сподівання на те, що на виборах у них був шанс домогтися другого туру виборів.

Російська опозиція добре пам’ятала, що на початку кар’єри Путіна-лідера Росії у нього було до 70% народної підтримки. Але такі самі "провальні", як для Путіна, 45% є недосяжною задачею для нинішнього українського президента.

Свою популярність Путін здобув завдяки переможним кавказьким війнам, відносній економічній стабілізації та заморожуванню сепаратистських рухів в інших регіонах РФ, завдяки чому більшість росіян досі щиро переконані, що Путін "врятував Росію від розпаду".

Російський прем’єр має імідж патріота, причому цей імідж тримається в більшості регіонів країни. До речі, жорстка позиції Путіна щодо сусідів, зокрема України, теж сприймається росіянами як вияв патріотизму.

Є й інші причини, чому рейтинг авторитарного Путіна до останнього часу не зазнавав різких провалів, а міжнародна спільнота прощала йому фактичну заборону вільних зібрань, обмеження свободи слова та Ходорковського у в’язниці.

По-перше, це енергоресурси – нафта та газ – стратегічний товар, наявність якого забезпечувала імунітет від міжнародного тиску багатьом сумнівним, з точки зору демократичних норм, режимам. Від таких режимів міжнародна спільнота часто вимагає радше стабільності, ніж демократії...

По-друге, це ядерна зброя, яка убезпечує країну від зайвого тиску та робить її авторитарного лідера потужним гравцем геополітичних ігор.

Одна з таких ігор, за участь у якій Росії може багато що пробачити Вашингтон, є роль регіонального противажеля Китаю, стрімке зростання якого хвилює Захід значно більше, ніж сумнівні політичні свободи в Росії.

Інша гра, яка для Заходу стає набагато важливішою, ніж політичні свободи в Росії, є лояльне ставлення Кремля до можливих дій Заходу щодо Ірану.

Україна не має ані ядерної зброї, ані стратегічних ресурсів аби бути геополітичним гравцем. Авторитарному керівництву України немає чим торгувати з центрами міжнародного впливу.

Єдиний теоретичний ресурс геополітичних торгів – газотранспортну магістраль – керівництво України може здати усього лише за знижку ціни на газ.

А те, наскільки Януковича вважають патріотом у різних регіонах України, можна залишити без коментарів.

Зазначу лише, що на відміну від Кучми чи Кравчука, які зуміли на різних президентських виборах отримувати підтримку то на Заході, то на Сході країни, Янукович електорально так і не зміг просунутись навіть в центр України. А присутність при владі таких персон як Табачник не дозволять йому в принципі це зробити…

Відтак, російська модель управління є надто оптимістичним сценарієм для нинішньої влади. У Януковича для цього немає ні стратегічних ресурсів, ні героїчних вчинків, ні підтримки плебсу.

Будь який авторитаризм: харизма + патріотизм

Будь-який стабільний авторитаризм має на своїй вершині популярного лідера. Це лише з загальних стереотипів відомо, що авторитарний лідер – злий диктатор, який утримує народ в покорі винятково через силові структури.

Ставка винятково на силові методи може спрацювати лише дуже короткий час. Якщо авторитар прагне утриматися довго, чи не найголовнішою його опорою має стати плебс – натовп, управляти яким можна лише завдяки умінню отримати підтримку значних верств населення. Це уміння іноді називають харизмою.

У Януковича немає харизми, здатної запалити натовп. Він геть не вміє і не любить виступати публічно, що випливає і з його постійних обмовок, і з того, наскільки ретельно оточення оберігає його від імпровізованих контактів з громадськістю.

Важливою є і соціальна специфіка прихильників Януковича – тих, які теоретично могли бути захоплені його імпровізованим ораторським "сленгом". Специфіка прихильників ПР та Януковича в тому, що для них набагато важливіші соціальні проблеми, аніж харизма будь-якого лідера.

Коли Янукович ще був в опозиції, з ним пов’язували свої надії ті, хто вірив, що він таки принесе "покращання життя вже сьогодні" для індустріальних областей Сходу. Але зараз соціальне становище електорального ядра Януковича погіршується, його підтримка знижується, і вже жодна "харизма" його не врятує.

Останні соціальні ініціативи Януковича, безумовно, не врятують ситуації, оскільки вони не підкріплені зростанням економіки, а відтак розчиняться в інфляції та галасі передвиборчої кампанії...

Окрім харизми, для міцності авторитарного суспільства потрібна й ідеологія, або принаймні ідея. Це можуть бути дуже різні ідеології, які можуть бути час від часу підтримуватися терором. Але ця ідеологія має бути.

Це може бути сумнівна теорія про "світову пролетарську революцію", або відверта маячня про "особливу арійську расу". А може бути і збереження цілісності країни та "патріотична карта", яку час від часу розігрували авторитарні лідери Латинської Америки, довгий час об’єднуючи свої нації антиколоніальною риторикою проти Заходу та територіальними війнами з сусідами, які часто виникали у цьому регіоні напередодні чергових президентських виборів.

Якщо спробувати визначити ідею, під якою відбувається консолідація влади у нинішній Україні, стає швидко зрозуміло, що не те що у влади немає такої ідеї, а сама розмова про таку ідею виглядає для влади надто високою матерією для розуміння...

Аби довго утримуватись при владі авторитарним лідерам потрібно мислити широкими масштабними категоріями. Саме такі лідери були здатні власною волею і свавіллям визначати долю цілих народів, будувати та руйнувати імперії.

Аби бути довгий час авторитарним лідером, потрібно відчувати свою місію, знати сучасність і історію, та бути трохи поетом. Всі довготривалі диктатори були і є по-своєму великі... А не дріб’язкові у своєму прагненні будь-що "посадити Юлю" та розбудувати Межигірський маєток…

***

Фото прес-служби президента

Аби існувати довго, лідери авторитарного режиму мають здійснювати всеохопні перетворення в країні. За масштабами такі перетворення мають стати не меншими, ніж, скажімо, реформи, які здійснили країни колишнього Варшавського договору на шляху до ЄС.

Звичайно, йдеться не про суть перетворень, а саме про їхню масштабність, всеохопність, вибудування чіткої системи інституцій, які діють за певними правилами.

В Україні для побудови авторитарного режиму у Януковича не так багато можливостей. Україна не має енергоресурсів, ядерної зброї чи потужної економіки.

Теоретично, у нього лишається лише два механізми, які б "компенсували" порушення політичних свобод.

Це розігрування патріотичної карти (можна за рахунок невеликого конфлікту з якимось справжнім чи придуманим зовнішнім ворогом), або – і це може бути набагато продуктивніше – за рахунок тотальної лібералізації економічного середовища, залучення інвестицій, нещадної боротьби з корупцією та перерозподілу національного продукту на користь "середнього класу".

Іншими словами – створенням такого собі Гонконгу на терені Східної Європи.

Однак це лише теоретично. На практиці Янукович не має жодної політичної волі здійснювати жодний з цих сценаріїв, обмежуючись тупою концентрацією влади та власним самозбагаченням.

Падіння рейтингу всередині країни, відсутність будь-якої довіри серед українських еліт та початок персональної міжнародної ізоляції мали би стати серйозним попередженням для Януковича, однак висновків, судячи з усього, він так і не зробив.

Відтак, нинішні спроби Януковича побудувати в Україні авторитарний режим очікує сумний кінець. У кращому випадку, Януковича чекає доля Кучми – відставка з 3% рейтингом довіри та постійна загроза порушення нових кримінальних справ.

Деградація режиму вже очевидна, і є підстави вважати, що до 2015 року ці процеси стануть незворотними.

Українську політику часто порівнюють зі спектаклем – мовляв, герої політичних буднів є нещирі. Але якщо це вже спектакль, то навряд чи це трагедія, чи навіть драма. Коли її головний герой має нахили шулера та прагне лише міщанського спокою, спектакль має жанр водевілю. Причому лише в один акт.

Сергій Таран, політолог, для УП