Право на помилку
Наближаючись до завершення другого року терміну повноважень президента, видається, що 2011 рік став, мабуть, важливішим за наслідками для країни, ніж сам рік президентських виборів.
Звісно, хтось вважатиме минулі президентські перегони більш доленосними. Втім, сумний вибір, пропонований у другому турі, був символом поразки українців, незалежно від імені переможця. Позаяк його фіналісти відображали:
– суспільний запит на "сильну руку";
– відсутність розуміння принципів демократії;
– деструктивні ціннісні установки масової свідомості;
– загальну невизначеність щодо ідеологічних переконань побудови економічного й політичного життя;
– відкидання порозуміння на користь войовничого антагонізму;
– та приглушення морального імперативу в масовому голосуванні за принципом вибору "меншого зла".
Суспільство, яке бажає бути обманутим, без сумніву, досягне цієї мети. Звичайно, залишається ще деяке число прихильників віри в "кращу альтернативну версію" розвитку подій, у випадку приходу до влади іншого імені.
Та неупереджений аналіз не сприяє таким міркуванням.
Нещодавно один європейський політик у приватній розмові висловив думку, що "коли суспільство на виборах вибирає "менше зло", то це вірна прикмета того, що країна ще тільки перебуває на шляху до усвідомлення цінностей демократії". На його переконання, також "аморально робити вибір на користь "меншого зла", якщо існують обґрунтовані побоювання, що цей вибір сприятиме руйнуванню демократичних і ліберальних цінностей.
Чи не найкраща це відповідь тим, хто до цього часу шукає сторонніх винуватців у причинах власної поразки?
Якими сумними не були б наслідки вибору за принципом "меншого зла", проте саме таким було інтуїтивне розуміння "меншого зла" українцями.
Насправді, ми недалеко відійшли від вибору 17 січня 2010 року, який знову нестримно наближається з парламентськими перегонами цьогоріч. І проблема вибору, який незмінно очолює порядок денний країни, водночас проста й незмірно складна, бо, імовірно, полягає в браку розуміння суспільством демократії й механізмів її функціонування.
Це нерозуміння проявляється в багатьох стереотипах, що побутують у суспільстві.
Одні вважають, що країна демократизується згори, інші, що дострокові вибори це показник хаосу, для третіх політичне змагання між легітимними державними інститутами – це некерованість держави, ще інші перебувають в ілюзіях ідеалістичних уявлень про західні демократії й не хочуть визнавати труднощів становлення конкурентної політики.
Завжди весело спілкуватись з тими, хто очікує від влади чудес, чи вважає, що голосуючи за одні політичні сили, можна очікувати реалізації обіцянок іншими. Особливо цікаво дискутувати з тими, хто, підтримуючи партії, списки яких рясніють іменами представників олігархічних кланів, очікує справедливої соціальної політики.
А для скількох соціальна справедливість – це реалізація підходу "грабуй награбоване" або "вкради сам і дай вкрасти іншим"? І наскільки численні ряди тих, хто просто хоче бачити "свою" людину, яка б "рулила" країною без огляду на думку опонентів?
Поточна влада є логічною кульмінацією поворотних ментальних тенденцій, які досі панують в українському суспільстві. Адже політики рухаються у фарватері загальних духовних і ментальних настроїв суспільства.
Тож громада, яка має труднощі з формулюванням базових цінностей; яка, замість адекватної реакції на дійсність, шукає рішення в минулому; яка продає свої ключові життєві інтереси за одномоментні подачки; яка не здатна артикулювати й відстоювати інтереси – рано чи пізно змушена сповна заплатити ціну за власну ментальну незрілість.
Лише втрачаючи свободу на висловлення поглядів, втрачаючи свободу мирних зібрань, втрачаючи вільні ЗМІ, втрачаючи чесні вибори, – "ми здобули" перестає бути гаслом, яке викликало саркастичні реакції.
Коли суди контролюються з одного кабінету, а правоохоронна система перетворена в режимоохоронну; коли через тиск державної махини відбирається власність; коли найвище керівництво замість національних інтересів об'єднують спільні бізнес-інтереси, – то хіба можна не помічати відмінностей між країною "тоді" і "зараз"?
Хіба масове розкрадання держвласності, пограбування бюджету, створення преференцій для "сімейного" бізнесу, вибудовування стрункої корупційної вертикалі – не відгукуються для кожного з нас?
І все це стало можливим у такий короткий час, передусім, через корупційність і конформізм політичного бомонду, який зробив свої ставки ще задовго до виборів 2010 року на два різних імені, які мали забезпечити черговий переділ власності та завершення прихватизації.
Очевидно, що для реалізації цих задумів, незалежно від імені переможця, була б необхідною узурпація влади. Адже обидва "непримиренно" ворогуючі табори на виборах 2010 року очікували безроздільного володарювання країною, про що свідчить також невтомна боротьба за збільшення обсягу повноважень під час перебування антагоністів на прем'єрських посадах.
Цей швидкий відкіт до авторитаризму відбувся також через нашу неготовність відстоювати цінності демократії. Адже саме після президентських виборів, влада немов "зірвалась з ланцюга".
Тому зараз ми сплачуємо високу ціну за усвідомлення банально-простих речей, до розуміння яких ми мусили прийти ще під час каденції президента Кучми.
Авторитаризм не гарантує "порядку". Адже він засновується на порушеннях закону й вивищенні владоможців понад законом.
Авторитаризм не може бути справедливим. Адже він спирається на ресурси "наближених" і свавілля очільників системи.
Авторитаризм не гарантує добробуту широким верствам населення. Адже єдиний інтерес, який він представляє – це привілейовані інтереси найближчого оточення.
Авторитаризм не гарантує результативних реформ. Адже "оточення" кровно зацікавлене в спотворенні економічної конкуренції, а бюрократична номенклатура – у наявності корупційно-хабарницького бар'єру для збереження впливовості.
Авторитарна влада не може бути чесною. Адже влада захоплювалась заради безкарності в досягненні цілей збагачення будь-якими наявними способами.
Авторитарна влада не може захищати права людини. Адже їх реалізація підриває систему.
Авторитарна влада, як закрита система, не може бути ефективною. Адже вона тримається на знищенні конкуренції, яка є двигуном життя у всіх його аспектах.
Далай-лама, якось висловив таку просту, втім досі незрозумілу багатьом українцям, думку: "Придушення політичного інакомислення приховує в собі внутрішні проблеми, які призводять до того, що з'являється ще більший розрив у рівні добробуту, системна корупція і деградація навколишнього середовища".
Цілком виправдано припустити, що нерозуміння цінностей демократії й прирікає країну на цю владу та цей стан сьогодення. Позаяк, навіть "помаранчеві" вимагали від попереднього президента те, за що ненавидять сьогоднішнього.
Зрештою, мусимо зрозуміти, що ми несемо відповідальність за цю владу й дії, які ми дозволяємо їй здійснювати. Бо це відповідальність за нас самих і майбутнє наших дітей.
Це ми повинні бути зацікавленими, щоб партії, яким ми віддаємо голоси, представляли наші інтереси. Щоб працювали конституційні механізми, які унеможливлювали б узурпацію влади. Щоб запровадження суду присяжних почало ламати корупцію в судовій системі. Щоб відкриті реєстри нерухомості обмежили апетити чиновництва. Щоб працюючі механізми демократії, а не сподівання на передвиборні обіцянки – дозволяли бути почутим.
Демократія – це, серед іншого, ПРАВО НА ПОМИЛКУ та можливість цю помилку виправити.
Сьогоднішня влада – це короткочасна історична необхідність, яка не залишає для країни інших варіантів, окрім вимушеного оновлення.
На щастя, минулий рік став початком руйнації багатьох хибних переконань для всіх українців, незалежно від політичних уподобань.
Президент Янукович, який для своїх виборців уособлював впевненість у продовжуваності ментальних традицій минулого, у 2011 році безуспішно витратив залишки кредиту довіри. Позбавлений змоги кивати на попередників, він не залишив ілюзій щодо суті своєї політики на всіх напрямках.
Тож, другий рік повноважень президента став роком ментальної трансформації, роком прощання з минулим, яке так багато співвітчизників не хоче відпускати у своєму розумінні світу.
Очевидно, лише знайшовши гідність перестати бути гвинтиками в олігархічно-злочинному механізмі автократії, ми уникнемо цього невтішного перебування на узбіччі цивілізаційного поступу.
Як написала у своїй відомій промові "Свобода від страху" лідер демократичного руху М'янми та лауреат Нобелівської премії миру Онг Сан Су Чі: "Люди, які прагнуть збудувати націю, у якій вкорінені міцні демократичні інститути, як гарантія проти свавілля державної влади, мусять спочатку навчитись звільнити власний розум від апатії та страху".
Роман Сон, спеціально для УП
