Дезорієнтуючі орієнтири практики Конституційного суду

Рішення Конституційного суду мають високий ступінь нормативності, адже вони є обов’язковими до виконання. За Конституцією.

Тож результати діяльності КСУ забезпечують широке коло суб’єктів: парламент, інші органи влади, науковців, практиків, пересічних громадян орієнтирамиправорозуміння, правотворення та правозастосування. Хоч, правильніше сказати, мають забезпечувати.

"Виходячи з обов’язковості для суддів загальноправового принципу "аналогічні справи повинні бути вирішені аналогічно", Конституційний суд не може не враховувати мотивацію своїх попередніх рішень при вирішенні аналогічних справ. Тому є всі підстави вважати, що такі правові позиції мають обов’язкову силу для всіх суб’єктів права", – вважає теоретик права Станіслав Шевчук.

Але життя не стоїть на місці, суспільні відносини перебувають у постійному розвитку, що може об’єктивно спричинити еволюцію правових позицій. Свого часу суддя КС Мироненко в Окремій думці у справі про застосування української мови закликав суд "взяти на озброєння" принцип "тлумачення, яке змінюється".

Тож подібні зміни дійсно можуть статись у результатах діяльності КС, але підстави для цього повинні бути чітко сформульовані та повідомлені усім можливим "реципієнтам".

Та українське суспільство дотепер не може зрозуміти, що саме спричинило навіть не еволюційну, а радше революційну зміну усталеної позиції суду, наслідком чого стало прийняття відомого рішення у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції та "повернення" до Основного Закону в редакції від 1996 року. У самому ж рішенні жодних пояснень зміни позиції немає.

Тож результати такої практики є скоріше право-дезорієнтуючими, бо вони повністю позбавляють можливості передбачати будь-які наслідки та визначити орієнтири власної поведінки.

Аналіз деяких рішень КС у 2011 році свідчить про те, що еволюція правових позицій триває. Зокрема це стосується питання вичерпності (чи, навпаки, невичерпності) масиву повноважень вищих органів влади. 

Наприклад, у резонансній справі про звільнення судді з адміністративної посади, КС вказав, що повноваження президента визначаються лише Основним Законом, на що КСУ "неодноразово вказував у своїх рішеннях".

Тож наділення глави держави повноваженням призначати та звільняти суддів з адміністративних посад було визнано судом неконституційним. Причому послідовна позиція стосовно вичерпності обсягу компетенції президента, встановленого лише Конституцією, додержувалась судом упродовж багатьох років.

Але у справі про повноваження державних органів у сфері судоустрою спостерігаємо інші підходи до визначення компетенції глави держави законом.

Нагадаємо, що до прийняття закону "Про судоустрій і статус суддів" процедури переведення суддів регламентувались у різний спосіб залежно від того, чи суддя був призначений на посаду вперше в межах 5-річного строку, чи був обраний безстроково.

Зокрема передбачалось, що рішення про переведення судді, раніше обраного безстроково, здійснюється Верховною Радою шляхом обрання. Президент же здійснював переведення до інших судів лише вперше призначених суддів. Цей порядок повністю узгоджувався з положеннями Конституції.

Натомість нині закон "Про судоустрій і статус суддів" передбачає, що переведення судді, обраного безстроково, з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється президентом.

Відтак закон розширив обсяг компетенції глави держави порівняно з його конституційними повноваженнями. Але КСУ зазначив, що порядок переведення судді з одного суду до іншого не врегульовано на конституційному рівні, а тому він має визначатися виключно законами.

Тож КСУ не визнав, що наділення президента цим повноваженням законом суперечить Конституції. Не ставимо під сумнів необхідність регламентації процедури переведення суддів саме законом, а не підзаконним актом.

Але визнаємо, що КС кардинально відійшов від позиції, відтвореної у багатьох рішеннях, про неможливість розширення обсягу повноважень президента законом порівняно з конституційними нормами, не надавши при цьому жодних аргументів такої зміни позицій.

У цьому ж рішенні КСУ також "ухилився" від аналізу норм закону "Про судоустрій і статус суддів" щодо надання Вищій раді юстиції повноваження призначати та звільняти суддів з адміністративних посад, що відзначено в Окремій думці судді Бринцева.

Адже раніше КСУ вважав, що Вища рада юстиції є органом, статус якого встановлено Конституцією. На думку судді Бринцева, предмет відання ВРЮ не може бути розширено чи звужено якимось іншим способом, ніж шляхом внесення змін і доповнень до Конституції.

На небезпеку "розширеного" тлумачення звертав увагу й суддя Лилак в Окремій думці у справі про звільнення судді з адміністративної посади. Зокрема він підкреслив, що усі повноваження ВРЮ встановлені тільки Конституцією.

Компетенція ВРЮ не може бути розширена, звужена, уточнена якимось іншим способом, ніж шляхом внесення відповідних змін і доповнень тільки до Конституції. Повноваження ВРЮ, на думку Лилака, не можуть бути змінені тлумаченням норм Конституції, бо у такий спосіб не повинні створюватися нові правові норми.

Утім, одна справа – повноваження владних органів, які би авторитетні назви вони не мали. Але інша річ – зміна позиції у питанні, від якого залежать долі мільйонів людей!

26 грудня 2011 КСУ ухвалив рішення у справі щодо відповідності Конституції положень закону "Про Державний бюджет України на 2011 рік". Зокрема суд не визнав неконституційними низку положень цього закону та погодився із тим, що Кабмін може встановлювати порядок та розміри виплати пенсій та соціальних виплат певним категоріям громадян, мовляв, "виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду".

Втім, у самому рішенні знаходимо відверто цинічні висновки. Виявляється, що КСУ керувався принципом "пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави".

Тобто – ну немає у держави коштів на виплату пенсій – тож і соціальний захист можна зменшити!

Далі – більше. На думку суду, "передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути зміненийдержавою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства".

Зрозуміло, якщо не вистачає – то слід перерозподілити! Зрозуміло – "зміна механізму" виключно у бік зниження розміру виплат.

Чи такі ж позиції додержувались судом раніше? Вважаємо, що ні. Зокрема у справі щодо предмета та змісту закону про державний бюджет КС наголошував, що "закон про Держбюджет не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами".

Тож тепер, виявляється, – може, якщо не прямо змінити, то непрямо, через делегування повноважень Кабміну.

У справі про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій КСУ констатував, що, мовляв, пропри його неодноразово висловлені висновки "практика ревізування пільг, компенсацій і гарантій триває". Зокрема, зменшено розміри допомоги ветеранам війни.

Отже – у минулі роки позиції суду щодо соціальних гарантій були практично діаметрально відмінними від нинішніх. Зараз же КСУ лишився послідовним лише щодонеможливості зниження рівня матеріального та соціального захисту суддів, адже це є "складовою їхньої незалежності"!

Хоч, може за умови суттєвого покращення життя ще вчора сьогодні просто немає коштів ні на що інше?

Як правило, усі статті завершуються якимись ідеями. Критикуючи діяльність органу влади, висловлюються сподівання на поліпшення цієї діяльності, а вказавши на недоліки чинного закону, пропонуються шляхи його удосконалення.

У цій статті складно зробити висновки з огляду на статус КСУ як єдиного органу конституційної юрисдикції. Скільки би не висловлювались побажання юридичної громадськості, фахівців почути відповіді на питання: а чому КСУ вирішив так, а не інакше, подібної відповіді не буде.

Утім існує один правовий нюанс, що має враховуватись навіть попри винятковий статус КС в системі органів державної влади. Нагадаємо, що Україна визнає дію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції.

Водночас аналіз практики Європейського суду свідчить про широке коло обставин, які можуть спричинити звернення до цього органу заінтересованих осіб. Такими обставинами можуть бути й рішення органів державної влади.

Зокрема Європейський суд ухвалив рішення у справі "Паксас проти Литви", де заявник – колишній президент країни, оскаржував порушення, спричинене рішенням Конституційного суду, який певним чином розтлумачив національну Конституцію.

Висновки Конституційного суду стали перешкодою у реалізації заявником його "конвенційних" прав. У підсумку Європейський суд з прав людини визнав наявність порушення з боку Литви права на вільні вибори, яке захищене статтею 3 Першого протоколу до Конвенції.

Відтак, навіть результати діяльності органу конституційної юрисдикції держави – члена Ради Європи можуть стати предметом перевірки з боку Європейського суду з прав людини.