12 причин для нашого оптимізму у 2012, або чому цей режим упаде
"Можна обманювати всіх недовго, можна довго обманювати небагатьох, але довго обманювати всіх – неможливо, " – Лінкольн казав це не про нас. Але це точно відтворює настрій України-2012.
У Вас теж є відчуття, що країна заслуговує на краще? Що – попри все розчарування і зневіру – довго ТАК бути не може? Цей текст – для Вас.
Це список фронтів, на яких веде війну команда Януковича. Це також список проблем влади: воюючи з усіма, режим сам замурував себе у фортецю, яка на очах перетворюється на в’язницю.
Отже, чому цей режим приречений?
1. Покоління
Між цією владою та молодою Україною – прірва. Для найактивнішої, найживішої частини суспільства президент, який не користується комп’ютером, - динозавр.
Це – більше, ніж конфлікт поколінь. Віктор Янукович і Микола Азаров – не ті, над ким піджартовують за старомодність, але поважають за мудрість. Цих сприймають "совком" і анахронізмом – як вуличний таксофон за 2 копійки, бритву "Нева" і "Тройной одеколон".
Україна, звичайно, – не Єгипет і не Лівія, де більше половини населення молодші 30 років. Але закони розвитку працюють однаково: молодь – із на голову кращою, ніж в "еліти", освітою і відчуттям сучасного світу – не терпітиме довго ситуації, коли політикою і бізнесом цілковито керують "вчорашні".
2. "Креативний клас"
Журналісти і письменники, PR-ники і професори – це специфічна, дуже різношерстна група, яку об’єднує одне – це люди, які своїм словом і думкою, розумом і серцем ведуть за собою інших. Пригадую слова Томенка: Помаранчевої революції не було б, якби ідея змін не полонила перед тим інтелектуалів. Сьогодні для них цей режим так само чужий.
Справа не лише в особистості Януковича. (У цьому тексті буде багато персонально про нього, але це виправдано щодо людини, яка повністю підім’яла владу в країні і є очевидним символом цього режиму.)
Цей "креативний клас" досі сприймає як непорозуміння той факт, що лідером нації обрали чоловіка, який – з його "йолками"та Аннами Ахметовими, з його словниковим запасом, освітою та специфічним почуттям гумору – явно випадає навіть з ряду попередніх українських президентів.
Влада шукає в журналістських розслідуваннях "Української правди" і "Дзеркала тижня" замовлення "ворогів", а у вбивчих для неї заявах письмеників бачить маніпуляції опозиції.
Це сліпота: режим сам зробив цих людей своїми опонентами. Для цього "креативного класу" свобода думати, творити і бути самими собою – це як повітря, якого за останні два роки різко поменшало.
Коли вони "б’ють" цей режим, ними керують внутрішня свобода та інстинкт самозбереження.
3. Юля і опозиція
Тут все очевидно. Є варварська історія помсти, яка викликає огиду і обурення у будь-якої людини із совістю. Є кілька опозиційних команд, які мають тонну внутрішніх ревонщів і мільйон своїх проблем, але які об’єднані передчуттям змін.
Чому вкрай важлива Юля? Не тільки тому, що вона єдиний на сьогодні лідер, хто на чолі "помаранчевих" сил уже перемагав Януковича – у 2004, у 2006 (зраду Мороза опустимо) і у 2007, – а у 2010 їй забракло для перемоги лише трьох з половиною відсотків.
Це символ спротиву. Це виклик режиму – прямий, лобовий. Це означає, що владі можна казати прямо в очі: я вас не боюся – бійтеся ви мене, у мене навіть за ґратами більше свободи, ніж у вас у Межигір’ї.
Це означає, що кожен рано чи пізно запитає себе: якщо вона може так триматися, то що може зупинити мене?
4. Історія
Ми щасливі, що живемо в один час із тими, хто уже перемагав несправедливий режим. Левко Лук’яненко і Євген Сверстюк, Мирослав Маринович і Семен Глузман сьогодні можуть розповісти неймовірні історії твердості духу, які повалили комуністичний СССР.
Тим, хто розказує про "донецьких", які прийшли "мінімум років на 20", радимо пригадати рік десь так 1985-ий. Тоді теж багатьом здавалося, що влада – сильна, як ніколи, а КПСС і КГБ – непереможні...
Згадайте теж і про Чехію та Польщу, які стогнали від радянських танків та спецконтингентів, а також від доморощених зрадників, але при цьому "Солідарность" Лєха Валенси і "Хартія-77" Вацлава Гавела наполегливо готувалися до змін.
Залишається питання, чому так по-різному склалося післякомуністичне життя Чехії та Польщі, з одного боку, а України – з другого? Але це інша історія – для роботи над помилками.
5. Захід
Євросоюз показав своє ставлення до української влади, заблокувавши Угоду про Асоціацію. Але це далеко не всі погані новини на американсько-ЄСівському напрямі.
Є підстави припустити, що найближчою реальністю для команди Януковича є не лише згортання офіційних стосунків та технічної допомоги уряду, а й блокування рахунків та відмова у візах для найбільш одіозних представників української влади.
6. Росія
З Росією інша ситуація: як кажуть деякі українські олігархи, "оказанная услуга не считается услугой".
За ці два роки Кремль отримав від Києва майже все, що хотів. Харківські угоди, повний режим сприяння для російського капіталу і для ФСБ, "зелена вулиця" для РПЦ – чим ще Віктор Федорович може зацікавити Володимира Володимировича, без якого самотньо, а поруч із яким страшно?
Якщо здати ще і газову трубу, залишиться справді хіба межигірську "Хонку" передати в резиденцію Зурабову чи його наступнику.
До того ж, судячи з останніх новин з Росії, Москві зараз явно не до підтримки "дружніх" урядів. А недавні вибори у Південній Осетії та Придністров’ї показують, що впливати через кордони Росії взагалі стає дедалі важче.
Крім одного сценарію, звичайно: найкращим способом відволікти увагу від домашніх проблем є почати конфлікт із сусідом.
7. Бізнес
Уряд "професіоналів" обіцяв прогнозовані і стабільні правила гри в економіці. Для українського бізнесу це виявилися не зовсім ті правила, яких давно хотілося. Якщо, звичайно, не сприймати за покращення бізнес-клімату переможну ходу трьох дуже особливих груп – Юрія Іванющенка, Дмитра Фірташа і, звичайно, родини президента.
За два роки український бізнес розділився на дві групи – тих, хто вже поділився з владою, і тих, хто чекає на "гостей". Ігор Коломойський і Євген Черняк, власники "7-го кілометра" з Одеси і Денис Олейников з його ProstoPrint могли б – при бажанні – у слайдах описати відчуття, коли у тебе забирають справу, в яку ти вклав не лише гроші, а й час і душу.
Рінат Ахметов колись першим уголос заговорив про те, що він кровно зацікавлений у капіталізації країни, бо це робить дорожчим його бізнес. Як з цим зараз?
Поцікавтесь у Конкордів та Дрегонів про те, наскільки схуд портфель інвестиційних фондів або про нездійснені IPO, чи запитайте в Ахметова і Бахматюка про вигоду, упущену від провалу Угоди про вільну торгівлю з Євросоюзом, чи розпитайте у Каргіла про експортні квоти на зерно – і стане зрозуміло, що в Україні змінилася сама бізнес-атмосфера.
Це також пояснює, чому навіть близькі до влади олігархи вкладають гроші не в українську IT-індустрію чи сільське господарство, а в африканські рудники чи в європейську нерухомість.
8. Громадянське суспільство
Це громадські організації і активісти, які створюють ОСББ, це Податковий Майдан і це ухвалення закону про доступ до інформації. Це маленькі перемоги, що виростають у велику різницю, яка пояснює, чому Україна – не Росія і не Білорусь.
У нас на це є свої причини: століттями українцям від влади не випадало чекати нічого доброго і вони покладалися на себе – на сусідів і кумів, на кредитні спілки і на церковну громаду.
В Україні занадто багато громадян, які ніколи не дадуть жодному уряду можливості бездумно і несправедливо забирати у них право розпоряджатися майбутнім.
9. Церква
У цій делікатній темі обмежимось простим спостереженням – і воно не стосуватиметься дотримання заповіді "не укради".
Помпезні приїзди патріарха Кірілла – зі зганяннями студентів та нав’язливими телеефірами – безумовно, принесли свої плоди. Українці знають, що у нас тепер перший президент, який демонстративно прихильний до однієї церкви, яка, до речі, відверто скептично ставиться до української державності.
За здоров’я Віктора Федоровича та його команди, може, й поставлять додаткові свічки у Лаврі, але це навряд чи додає підтримки цій владі поміж вірянами інших конфесій.
10. Бюджет і бідність
Бюджет-2012 не зменшує, а збільшує бідність в Україні. Чорнобильці й афганці, які ламали паркани, мерзли у наметових містечках і яким "під ялинку" таки зрізали пільги, переконалися, що на слово цій владі вірити не можна. Мільйони вчителів і лікарів давно вже не мають жодних ілюзій.
Звичайно, і Гаррі Поттер не зміг би задовольнити всіх бюджетом, порваним кризою і десятиліттями корупції. Просто зараз все це відбувається на тлі рекордних витрат на владу. Сьогодні підвищують пенсійний вік і скасовують пільги на тлі нових вертольотів, корупційних бурових вишок і на тлі Євро-2012, яке безтендерно освоюється "своїми" структурами.
Чому ми маємо затягувати паски, якщо ви так поводитеся з грошима, які ми вам віддаємо? Це питання, до якого неминуче доходить кожен українець, який платить податки.
І на це є несподівана відповідь: у світі немає ЖОДНОЇ тоталітарної чи авторитарної країни, яка б перевалила за 1 000 доларів у місяць доходу на душу населення – несправедлива, недемократична країна приречена на бідність.
11. Місцеве самоврядування
Це фронт, який законсервований. Поки що. Але кожен, хто стежить за регіонами, скаже, що на місцях політика давно робиться по-своєму.
Справа не лише у тисячах депутатів від опозиції, які є в місцевих радах по всій країні і які в багатьох містах та селах у Центральній та Західній Україні складають більшість. Серед них вистачає "тушок" – явних і прихованих, - там ціле болото корупції, але так само там міцніє і хребет спротиву Системі.
Партія регіонів збудувала Режим Центру, і це навряд чи додасть президенту підтримки серед мерів чи депутатів, яким треба щодня дивитися в очі своїм землякам.
12. Інтернет
Сьогодні Інтернетом користується 16 мільйонів українців – кожен третій. WEB перестав бути розвагою Києва і міст-мільйонників – Інтернет переживає бум у середніх містах і впевнено підбирається до села.
Це простір свободи. Це 1,6 мільйона українців у Facebook, 200 тисяч у Twitter і 6 мільйонів у Вконтакте. Це фотожаби з вінком Януковича і фейсбуківські флеш-моби.
Це територія, де немає начальства, - всі рівні. I для будь-якого уряду, що закривається від громадян, – це виклик. Виклик, який не вдається підкорити ні Лукашенку, ні китайській Компартії і який уже звалив Мубарака і Каддафі.
Сам режим
"Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй," – так услід за Радіщевим ми говорили про нову владу, яка рекордно швидко захопила країну після президентських виборів-2010.
Що з цього залишилося?
Сумне видовище. Партія регіонів з історично малим рейтингом. Армія, ослаблена внутрішніми конфліктами. Деморалізована команда, яка – на прикладі Василя Горбаля і Василя Хари – уже приречено зрозуміла: або цей Пікіруючий Бульдозер тебе теж переїде, або доведеться разом із ним іти на дно. Солдати партії, які мають віддуватися за безуспішні спроби реформ і за явні дурниці керівництва.
Так само було і при "помаранчевих"? Не зовсім. Помаранчеві впали, бо не вміли чути один одного. Команду Януковича, який обіцяв "почути кожного", губить інше – тотальна, фірменна нездатність чути опонентів.
За два роки Віктор Янукович зробив неможливе – своїми руками фактично позбавив себе політичного майбутнього.
Все логічно: фортеця, яку будували для оборони від "ворогів", стала в’язницею для влади і на очах перетворюється на цвинтарний склеп для неї.
Бо довго обманювати всіх неможливо...
Андрій Шевченко, народний депутат України, журналіст
