Мажоритарні вибори: назад у майбутнє

Цікава тенденція – чимало політиків та орієнтованих на них політтехнологів, як із провладного, так і з опозиційного табору - вважають запровадження змішаної моделі виборів своєю перемогою. Через мажоритарку сподіваються покращити своє становище як ПР, так і опозиційні Батьківщина та ФЗ.

Що собою являють із технологічного боку вибори в одномандатних округах? Наскільки ефективні технології контролю обраних на цих округах депутатів? Спробуємо відповісти послідовно, без викриття "особливих" технологій.

Статистика "середнього" округу

Якщо брати до уваги статистику, що її закладено при підготовці виборів 1998 року, то в середньому виборчий округ буде нараховувати приблизно 150-170 тисяч виборців, які голосуватимуть на 100-110 дільницях. Для розуміння – це формат міст районного значення або досить щільно заселені 4 райони в сільській місцевості.

Питання "нарізання округів" є дуже цікавим.

Уже на цьому етапі передбачається запровадження маніпулятивних технологій. Зокрема, за запропонованим законом, стаття 18.3, "Перелік одномандатних округів із зазначенням їх номерів, меж та центрів округів, публікується ЦВК не пізніш як за сто сімдесят п'ять днів до дня голосування".

Для прикладу, у США та Великобританії, де використовуються мажоритарні системи, межі округів перезатверджуються 1 раз на 10 років. Це не дозволяє маніпулювати з їхніми кордонами напередодні кожних виборів та формувати їх під конкретних кандидатів. При цьому в США нижня палата переобирається кожні 2 роки. Таким чином, 5 повноцінних виборчих кампаній проводяться зі стабільними межами округів.

Можливі маніпулювання із запропонованою законом формулою відхилень у межах виборчих округах + 12%. Не зрозумілою є сама цифра 12%. Адже зазвичай використовується відхилення 10%, 15%, 20%. Зокрема, і в Україні традиційно застосовувалось 10% на рівні мажоритарних парламентських виборів.

Складається враження, що "12%" писалися під конкретні виборчі округи та конкретних кандидатів.

Які на практиці можливі зловживання?

Ця норма дозволяє перерозподілити округи за регіональною ознакою з указаним відхиленням, у залежності від шансів перемогти окремим політичним силам у тих чи інших регіонах. Надати одним регіонам на декілька мажоритарних округів більше, а іншим на декілька менше.

Для прикладу, на останніх загальнонаціональних виборах в Україні, орієнтовна кількість виборців, зареєстрованих ЦВК, була 36.576.763. Тобто на один з 225 округів приблизно припадало – 162,5 тисячі виборців. Отже, теоретично межі округів можуть коливатися на рівні 143-182 тисяч виборців.

У Донецькій області в 2010-му було зареєстровано 3.467.800 виборців. Тобто на практиці в цій області можна сформувати або 19, або 24 округи.

Це цілком вписується в запропонований відсоток відхилення чисельності. Плюс 5 мандатів в одній області – це + 5 мандатів для конкретної політичної сили, яка має перевагу в тому чи іншому регіоні країни, і так у кожній області.

Якщо взяти принцип узагальнення, то кандидати змушені будуть робити декілька принципових поправок.

1. 40% активних виборців округу – пенсіонери.

2. У "середньому окрузі" міського типу доведеться працювати з декількома вузами, до 10 технікумами, понад 20 школами.

3. Традиційно найбільшим подразником для виборців залишається соціальна проблематика.

4. Мотивація виборців, які мають намір взяти участь у голосування за партію та за мажоритарного кандидата – суттєво відрізняється.

5. Кожен округ матиме один чи декілька факторів "простого електорату": заклади пенітенціарної системи, військові частини, потужні виробництва тощо...

6. Виборчі комісії, як би їх не формували партії, що мають фракції в парламенті або прирівняний статус – формуватимуться насамперед за активної участі місцевої влади.

Крім цього, слід згадати специфіку роботи з релігійними громадами, національними меншинами, кримінальними авторитетами, власниками та профспілками ринків.

Усе це викладається в єдиному глобальному стратегічному документі, який називається "Стратегія виборчої кампанії". Він включає в себе реальні й досить серйозні соціологічні дані, після яких інколи кандидат приймає рішення не балотуватися, статистичні довідки у вигляді "електоральної карти округу" та покрокову тактичну схему ведення кампанії.

Висунення

Сьогодні проблема висунення є ключовою для будь-якого кандидата. Судячи з логіки останніх політичних подій, поляризація суспільства посилюється. І виборцям доведеться стикатися з насамперед "узгодженими" кандидатами – від влади, на якого буде працювати весь адмінресурс, та від опозиції, який консолідує весь протестний потенціал округу.

За такої схеми говорити про "третю силу" – вкрай важко.

Звісно, будуть спроби банального мотивування виборців та технологічні ігри довкола тези про політичну альтернативу. Але у форматі мажоритарного округу такі методи будуть досить не ефективними.

У той же час, політтехнологи очевидно матимуть у своєму активі тезу про "гру на мізері", яка фактично зводиться до "абсурдизації" виборчого процесу. Ця технологія спрямована на дезорієнтацію виборців шляхом висунення максимально великої кількості кандидатів та водночас акумулюванні більш-менш стійкої, хоч і кількісно незначної, електоральної групи.

У результаті, до виборчого бюлетеня потрапляють 4 десятки кандидатів, а самі вибори перетворюються на політичну рулетку.

Слід не забувати, що виборчі комісії формуватимуться фракціями. А тут уже спрацьовують корпоративні інтереси. Індивідуальні ігри окремих партій на окремих округах будуть, швидше за все, присікатися. Саме тому, будь-якому серйозному кандидату вже на цьому етапі слід говорити про потрапляння до списків узгоджених кандидатів.

У контексті ПР кандидат отримує "ярлик" на використання адмінресурсу. Щоправда, слід розуміти, що "узгодженість кандидатури" не передбачає, що цей адмінресурс працюватиме: а) ефективно, б) без додаткового стимулювання. Проте в силу такої значущості процедури узгодження, слід розуміти, що партія змушена буде пройти через серйозні випробування, які закінчаться не одним голосним скандалом.

Що стосується опозиції, то тут ситуація і простіша, і складніша одночасна. Складніша в тому випадку, якщо буде виконуватися декларація щодо формування єдиного узгодженого опозиційного списку, до якого мають увійти щонайменше Батьківщина, Фронт змін та Свобода.

Тут одразу виникає питання квот, методів розподілу найбільш привабливих округів. Але, знаючи відомий принцип про 3 гетьманів, можна припускати, що узгодженого списку таки не буде. Ні, звісно, спроби створити такий список триватимуть – буде чимало зустрічей, позувань на камеру, підписаних універсалів тощо.

Але перед самими виборами так станеться, що узгоджений список попросту не зможе включити всіх бажаючих.

І тоді найпростішим рішенням для українських опозиціонерів буде вкотре "похід декількома колонами".

Адмінресурс. Доступ, протидія

Тут маємо цілий комплекс додаткових можливостей, пов'язаних із використанням влади. Насамперед мова йде про лояльність силових органів. Це допомагає як на стадії реєстрації кандидата, згодом під час польового етапу, так і на завершальній стадії – підрахунку й захисту результатів виборів. Також до "примітивного" адмінресурсу відносять прихильність місцевої виконавчої влади, яка вольовим рішенням може поставити на службу кандидата всіх працівників бюджетної сфери: викладачів, лікарів тощо.

Але слід розуміти, що адмінресурс цим не обмежується.

У повному розумінні адміністративний ресурс – це лояльність моральних авторитетів, здатних здійснювати серйозний вплив на цілісні групи виборців.

У нашій практиці був випадок, коли керівництво потужного промислового підприємства вольовим рішенням намагалося привести своїх працівників на виборчі дільниці на підтримку одного кандидата. Але більш ефективна адресна робота конкурентів із моральними авторитетами цього підприємства – ІТР, старі фахівці, профспілки – мала більш позитивні результати.

Те ж саме стосується й роботи з бюджетниками. Викладачі, отримавши ЦУ від "гороно" всіляко підтримати кандидата "Х", навіть отримавши гроші з його штабу, усе одне можуть не тільки голосувати за кандидата "У", але й популяризувати його діяльність на стадії агітації.

Декілька останніх виборів продемонстрували тотальну неготовність, а головне – нерозуміння принципів роботи адмінресурсу окремими кандидатами. Напевне, слава Богу... Це є свідченням відходу від мажоритарних виборів.

І політики, і політтехнологи забули, що таке "вибори в одномандатних округах", а деякі з "нових" – ніколи й не знали.

Швидше за все, можна припускати, що й цього разу адмінресурс буде використовуватися однобічно, зі ставкою на репресивний апарат. Саме тому він виглядатиме брутально та цинічно.

Протидіяти такому адміністративному ресурсу теоретично можливо. Ключове слово – публічність. Згадаймо 100-й округ у 2004 році.

Також слід розуміти, що опозиційний статус зовсім не означає відсутність доступу до адмінресурсу. Робимо поправку на контроль за роботою рад – стосується насамперед західної України. Дуже важливою буде робота з тими самими моральними авторитетами, котрі впливають на цілісні електоральні групи, що складають основу округу.

Наприклад, прийнято вважати, що в тюрмах голосують за наказом із Києва. Проте найбільш цинічні політтехнологи знаходять свій формат діалогу з інститутом "греющих" зону. За цих обставин можна говорити щонайменше про пропорційний розподіл голосів. Приблизно ж така сама ситуація й у контексті військових частин.

Визначення стратегії

Головна проблема нинішніх політиків – нерозуміння сутності власного електорату.

Ми вже писали про випадок, коли пересічному депутатові запропонували описати портрет свого виборця. І він відповів тотальною банальністю – наш виборець весь український народ. Судячи з усього, з поправкою на такий слоган і формуватиметься більшість кампаній в округах. Кандидати мобілізовуватимуть свої ресурси, працюючи як зі "своїм" виборцем, так і з "чужим".

У результаті – розпорошеність ресурсів, підвищення кінцевої вартості кампанії, великі розчарування...

Хоча, як ми вже писали раніше, одномандатні вибори можна виграти ціною в 12-15%. Тому насамперед, після аналізу електоральної карти округу, кандидат має зрозуміти, хто його ідеологічна аудиторія. Бажано "по-квартирно" і "по-фамільно". І вже після того – займатися підбором ефективних механізмів комунікації.

Швидше за все, цього разу буде чимало прихильників так званої "мотиваційної схеми", яка включає в себе елементи "суспільного договору" за принципом "ти мені, я тобі". Такі схеми проявили свою ефективність на декількох одномандатних округах та виборах міських, сільських голів.

Нинішні молоді експерти ці схеми пам'ятають на прикладі ГАКу та Черновецького в Києві.

Слід розуміти також, що швидше за все, цього разу на кандидатів-мажориатрників від партій-лідерів буде покладено відповідальність за результат самих партій. У тому ж числі й фінансовий.

У той же час, стратегія й тактика мажоритарної кампанії суттєво відрізняється від стратегії для політичної партії. І в даному випадку в інтересах керівників обласних штабів – розуміти ціну компромісу, на який змушений буде піти такий мажоритарник.

Підсумки

Варто висловити припущення, що цього разу мажоритарна складова виборів буде цікавою, агресивною, але навряд чи неочікуваною.

У випадку, якщо опозиція не вийде з єдиним списком мажоритарників, а влада завчасно розробить ефективну стратегію виборчої кампанії з розумним використанням адмінресурсу, феномен 2002 року буде перевершено. Тоді провладний блок "За Єдину Україну" отримав лише 35 місць за пропорційною системою та 86 за мажоритарною. Натомість опозиційна "Наша Україна" по багатомандатному окрузі провела 70 депутатів, а в округах – 42.

У підсумку влада із сумарним рейтингом 18%, які припадали на дві провладні сили "За Єдину Україну" та СДПУ(о), сформували парламентську більшість і обрали спікера.

Цього разу, опозиція, не узгодивши список, ще на старті програє кампанію в мажоритарних округах.

Валерій Гончарук, кандидат політичних наук, Агентство моделювання ситуацій, Ярослав Павловський, Інститут інформаційного суспільства, спеціально для УП