Чи можна виграти вибори у заслужених шулерів республіки?

Україна приречена "мажоритарити" – чи то обираючи половину Верховної Ради за змішаною системою, чи то взагалі перейшовши за якийсь час, можливо після виборів 2012 року, на "чисту" мажоритарку.

Бо ж прагнення "партії влади" зробити це, з посиланнями на досвід Британії та США, на грандіозні успіхи кучмономіки початку 2000-х за часів змішаної системи, на менталітет українців тощо, продиктоване не простою фанаберією – мовляв, ми ту Венеціанську комісію пошлемо куди треба! – а реальними обставинами вітчизняного громадського й політичного життя.

Власне, нав’язливе намагання за будь-яку ціну пропхнути мажоритарку – це визнання того, що іншого способу втримати під контролем Верховну Раду, навіть щедро "домальовуючи" голоси собі, чинна влада просто не має.

Як щиросердо пояснив телеглядачам "парламентський диригент", сто мандатів ми, мовляв, візьмемо за виборчими списками (це скільки ж треба голосів "намалювати", маючи рейтинг 15-20%?), а двісті з 225! – у мажоритарних округах. І все. І всім капець.

Але – тільки за подібною системою. Бо за іншою – закриті списки чи відкриті, особливого значення немає – капець настане нинішній владі. З усіма відповідними наслідками.

Проте, повторю ще раз, це – визнання. І неабияке. Всі скарги на слабкість опозиції, на недоформованість громадянського суспільства, на недостатню зрілість виборців – вони, мабуть, справедливі.

Але навіть нинішнього рівня потенційної активності та ефективності опонентів чинної влади цілком достатньо, щоб остання змушена була хитрувати, махлювати, намагатися обдурити Захід, заодно й обгавкавши його словами з лексикону ґебістських контрпропагандистів радянського часу.

Бо ж якщо влада настільки сильна, що може ні на кого не зважати – вона діє так, як у Білорусі – сонцесяйний президент у сталінському маршальському мундирі, ніякої багатопартійності і суто мажоритарна нижня палата парламенту.

Або так, як у Росії – будь ласка, конкуренція на виборах до Думи, невже не бачите – але ніякого Прохорова на чолі "Правого діла", ніякого ПАРНАСу… Причому все дуже демократично – процедуру-с порушили шановні панове, хто їм винен; ну, і виборчий бар’єр, звісно, якомога вищий, щоби ніхто без повеління "самого" не проліз...

Поки що в Україні чинити за російським взірцем влада не може – бо програє парламентські вибори, хай навіть подвоїть потрібні цифри у протоколах лічильних комісій.

За білоруським – також, бо ж тамтешня система прямо веде до панування одного-єдиного олігарха над усією країною, а хіба хтось із спонсорів Партії регіонів бажає такого розвитку подій?

От і маємо в підсумку в проекті "нової" виборчої системи неявний компроміс – як між олігархічними кланами, так і влади з громадянським суспільством та опозицією. Компроміс, ясна річ, вимушений, але реальний.

Чого прагне владна команда, йдучи на такий компроміс, цілком зрозуміло. Не загострюючи суспільно-політичну ситуацію до стадії виходу на вулиці сотень тисяч людей, "намалювати" собі якщо не 100, то бодай 70-75 мандатів за загальнонаціональним округом, протягнути до Ради своїх "радикально-опозиційних" союзників-комуністів, як суворо вони погрожували самим собі 7 листопада (це ж які треба мати акторські дані!).

А також "спалити" якомога більшу кількість опозиційних списків до парламенту щоб отримати "бонуси" у вигляді додаткових голосів за рахунок роздрібненої і непрохідної опозиції, а головний удар своїм опонентам завдати у мажоритарних округах.

І при цьому не допустити в жодному разі здійснення однієї з основних складових сумнозвісної політреформи, про яку стільки говорилося, але потім слова чомусь пішли, як вода у пісок, і навіть лідери "робітничо-селянської" Соцпартії геть забули про свою ж власну ідею – державного фінансування парламентських партій.

Чи треба спеціально наголошувати, що саме це має і вже мусило б, у разі втілення в життя, якщо й не нівелювати, то істотно зменшити вплив великого капіталу на українську політику?

Усе це супроводжуватиметься дуже гарними словами про потребу "свіжої крові" у Раді, "нових людей з новим мисленням", "молодих та енергійних професіоналів" – і так далі, і таке інше.

А водночас, цілком імовірно, – шаленою, за допомогою всіх підконтрольних владі ЗМІ, агітацією на користь "противсіхства". Мовляв, влада смішна, вона не страшна, нічого, ми її скоро переживемо, а от опозиціонери – то або нікчемна, або авторитарно налаштована, і тому небезпечна публіка.

Отож – всі демократи стрункими лавами мають приєднуватися до "противсіхів", і ця потужна партія партій ще колись у майбутньому покаже себе!

Воно і справді: десь, колись, в якійсь країні. Років так через сто... Бо ж досить поглянути на сучасну Росію, де "противсіхи" у багатьох регіонах, зокрема у Москві, становлять більшість виборців, щоб осягнути масштабність наслідків подальшого втілення в Україні цього проекту.

Власне, чим більше за чинних умов стане "противсіхів", тим легше вестиметься владі, тим менше їй треба буде "розмальовувати" протоколи виборчих комісій: якщо голосувати прийде навіть 10-15%, але правильно налаштованого електорату, все буде ОК.

Тим більше, що ці 10-15%, а, ймовірно, і 20-25% виборців усі демократичні цінності міряють "гречкою": якщо мені хоча б щось дадуть за мій голос, це означатиме, що народовладдя в Україні існує. Зрозуміло, в очах такої публіки ті, хто не під рукою бюджетного "корита", – то не політики взагалі...

Проте, і на цьому слід іще раз наголосити, бо за останні два роки незалежні інтелектуали та не надто численні зацілілі демократичні політики надто вже призвичаїлися посипати голови попелом, наступні вибори приречені стати недемократичними за всіма вимірами, проте не приречені бути виграними нинішньою партією влади.

І тут, саме в цьому останньому пункті, сходяться реальні інтереси не тільки опозиційних політичних сил всіх ґатунків та структур громадянського суспільства, а й певної частини вітчизняного олігархату.

Бо ж путінсько-лукашенківський варіант політичної системи та парламентаризму зокрема, коли все вирішує неофіційне "політбюро" на чолі із "самим", об’єктивно суперечить інтересам не тільки "гнаних і голодних", а й "ананасно-рябчикових".

Іншими словами, "останні й остаточні" парламентські вибори, які мають на меті усталити владний режим і надати йому квазідемократичну позолоту, все ж можна перетворити на крок до повернення бодай і недосконалої, але все ж демократії.

Так, це виглядає сьогодні майже утопією. Але ж хіба не була свого часу майже утопічним проектом польська "Солідарність" кінця 1980-х, яка об’єднувала і лібералів, і консерваторів, і навіть поміркованих соціалістів у спільних діях з демонтажу недемократичного режиму?

Для втілення такої утопії в життя залишається "дрібничка" – виступити трьома-чотирма, не більше, списками на виборах у загальнонаціональному окрузі  – і зі спільними кандидатами у мажоритарних округах.

Сам факт таких спільних дій дозволить мобілізувати сотні тисяч волонтерів для відстеження перебігу кампанії та голосування, "підняти на вуха" Інтернет і знівелювати значною мірою силу бабла. В такому разі жодна найхитріша виборча система не допоможе тим, хто сьогодні вже планує, де і скільки "намалювати" голосів.