Генерація Майдану. Зроби як для себе

З першою частиною "Генерація Майдану. Загальнонаціональний рух і пакт еліт" можна ознайомитися тут.

1. Ґанді : не лише акції опору

Коли говорять про дії Ґанді з організації прямих акцій ненасильницького руху, значно менше згадують про другу його складову, яку він називав "конструктивною роботою". Вийшовши з ув'язнення після того, як перша хвиля руху спала, Ґанді постав перед питанням, що робити в умовах, коли перша спроба, хай яка масова, не привела до здобуття незалежності, багато в кого опустилися руки в зневірі.

І Ґанді пропонує несподіваний хід, який, втім, випливає з ясного аналізу.

Добре, англійці підуть. Але як житиме Індія за відсутності ефективної адміністрації, без власних управлінських кадрів, у бідності, яку залишили довгі часи визискування? Країна має багатющу історичну спадщину – літературну, митецьку, релігійну – проте на сьогодні все це занепало, люди животіють настільки, що в якийсь момент втрачають людську подобу.

Корінь проблеми Ґанді побачив у занепаді гідності. Людина, яка не поважає себе, не здатна на конструктивні дії, зокрема, на поважання іншого. Таке суспільство нежиттєздатне.

Але як цьому зарадити? Чи можна просто сказати тим, хто вже опустився чи не до останнього, "будьте гідними" – і сподіватися, що це вдіє? Очевидно, слів тут недостатньо.

Ґанді виходить із простої речі: людині, щоб поважати себе, необхідно бачити, з очевидністю щоденної реальності, що від неї залежать принципові речі: насамперед, забезпечення власного життя. Основу свого життя слід тримати у своїх руках.

І на суспільній арені з'являється давня індійська прядка: індійці мають поновити традиційні промисли, які в них були; зокрема, відмовитися від тканин, що без обмеження завозилися з англійських мануфактур, і вдягнути себе в домоткане. Прядка – лише один приклад, це стосується поновлення й інших ремесел.

Проте ключове – зміна наявних суспільних реалій. Через це вирішується проблема безробіття, забезпечується національний ринок тощо. Найголовніше – виростає новий народ, який стоїть на власних ногах, своїми руками заробляє на хліб, і з цього народжується свідомість своєї гідності.

А на цій основі можна створити державу, опанувати нові технології; бо гідність, самоповага лежить в основі й наукового дослідження, і художнього експерименту, і громадянського вчинку. Є зона твоєї відповідальності, де можеш лише ти. І ніким не можеш бути заміщений: ні президентом, ні прем'єром, ні міліціонером.

Навколо відновлюваних традиційних промислів створювалися об'єднання, союзи, які мали прикладне значення об'єднання інтересів, – але водночас, за умов підняття нової хвилі національного антиколоніального руху, вони, як об'єднання громадян, інтегрувалися в дію цього руху, тобто по суті являли собою приклад накопичення соціального капіталу.

Отже, Ґанді створив двотактову модель:

Доки немає можливості для суспільних акцій, ми розвиваємо свою здатність до самозабезпечення й кооперації. Коли ж наступає слушна нагода, ми інвестуємо цей соціальний капітал у публічні дії й чинимо тиск на колоніальну адміністрацію – таким чином, в обох випадках ми зміцнюємо свою гідність.

Зрештою, успіх, хоча не простий і не швидкий – за неповних тридцять років – був досягнутий: Індія стала незалежною.

А свого ж часу навіть Черчилль, один із найбільш далекоглядних політиків минулого століття, заявляв, що Індія – це не політичне, а "географічне поняття, на кшталт екватора".

2. Україна: "сродня праця" як політичний ресурс

У феномені Майдану-2004 ми побачимо ці ж ключові елементи: гідність і конструктивну роботу. Історик Ярослав Грицак відзначає як заслугу Віктора Ющенка в 2004 році те, що "він змінив вісь публічної дискусії. Замість обговорювати питання мови, культури тощо – усього, що так дуже болить нашу інтелігенцію – він почав говорити про людську гідність і чесність. І виявилося, що як тільки вибираєш цю тему як центральну, то дістаєш Україну переважної більшості, а не дві уявні чи зманіпульовані меншості".

Водночас, на той момент в Україні вже з'явилась верства людей – по суті, прото-середній клас – які встигли стати успішними в нових ринкових умовах.

Данило Яневський каже про тих, хто не погодився миритися з тим, що тебе позбавляють вибору, так: "Для десятків і сотень тисяч громадян України дилема їх власного життя станом на осінь 2004 року формулювалася гранично просто: або зберегти та примножити зароблене в барах Мадрида, на будівельних майданчиках Нью-Йорка, у будинках для літніх людей Мілана, на базарах Стамбула, у ресторанах Лондона, нафтових промислах Тюмені, кравецьких майстернях Афін, офісах Києва – або твою, твою єдину і неповторну шкуру, завтра знімуть і розіпнуть на барабані".

Отже, заклик до гідності впав на підготовлений ґрунт.

Тобто, в Україні "машина Ґанді " вже запрацювала? – Так, та не зовсім.

Подивимося на досвід двох торішніх всеукраїнських рухів – "Стоп, цензура!" і так званого "підприємницького Майдану".

Піднявши питання, які виходять за межі внутрішньо корпоративних, "свобода слова" і "розумні податки", у цілому вони не спромоглися ані пояснити суспільству, що йдеться про речі, стосовні всієї громади – хоча б викладаючи записи найбільш змістовних виступів із Майдану на сайті протестуючих або й на youtubе. Ані, судячи з відсутності публічних акцій взаємної підтримки, не впізнали одне в одному іншу частину того ж таки середнього класу, яка виконує споріднені завдання.

Чому ж у 2010-му не побачили спільність, яку бачили в 2004-му?

Тому що тоді це було очевидніше: легше побачити однотипні порушення права голосу в багатьох громадян, ніж бачити єдність справи журналістів, які виступають на захист свободи слова, і підприємців, які обстоюють право на працю. Адже для цього треба бачити, як ліс за деревами, єдність прав і свобод.

А відтак бачити за "журналістами" і "підприємцями" – громадян.

Отже, на момент підйому рухів не знайшлося достатньої кількості українців, включаючи учасників акцій, які могли б так сформулювати порядок денний. І замість природно переростати в загальнонаціональний рух за громадянські права – адже проблемами свободи слова й податків їх перелік не вичерпується, – вони залишилися локалізованими в суспільному дискурсі як "журналістський" і "підприємницький".

Але щоб бачити речі в загальногромадянському вимірі, треба проживати громадянське життя. Один із дослідників американської політичної культури зауважив: в історії американської громади, щойно із приводу якоїсь проблеми звучало: "не можна ж, щоб таке було", тут-таки лунало: давайте об'єднаємося.

І тут спостерігаємо разючий контраст у цьому моменті із сьогоднішньою українською громадою.

Відомим є факт низького рівня довіри українських громадян практично до всіх суспільних інститутів. Якщо це більш-менш легко пояснити, мовляв, корупція, щодо парламенту, президента, судів тощо, – то у випадку з установами на кшталт профспілок і неурядових організацій стає складніше.

Виходить, громадяни не впізнають у членах НУО й профспілок таких же співгромадян, як вони самі?

Але так і є. Українці в масі своїй при опитуваннях дають відповідь, що обстоювати інтереси легше не самотужки, а створивши організацію або приєднавшись до вже існуючої. Однак на практиці роблять цей крок лише одиниці: 90-95% громадян не є учасниками громадських організацій.

Отже, не маючи цього досвіду, не пройшовши свого роду ініціації, громадяни не впізнають у членах НУО таких же співгромадян, як вони самі. Тобто в даному випадку формула звучить: не беремо участі, тому й не довіряємо.

У свою чергу, подібна відсутність у громадському просторі закорінена на більш глибинному рівні життєвої позиції маси нинішніх українців.

Якщо звернемося до статистичних даних, то побачимо, що при зростанні числа автомобілів, відеотехніки, мобільних телефонів та інших ознак добробуту, які знаходяться в ужитку населення, рівень задоволення життям не зростає.

Пояснити цей парадокс допоможе запропоноване одним із сучасних мислителів розрізнення між радістю й задоволенням.

Радість буття пов'язана з такими речами, як творчість, любов і подібними до них: вона приходить сама собою в момент найвищої віддачі. І це зрозуміло за устроєм життя: лише коли ми викладаємось повною мірою, ми є собою. На відміну від цього, задоволення нам не гарантоване: нерідко, переслідуючи предмет задоволення й нарешті досягнувши його, ми так і не отримуємо задоволення, якого прагнули. Але якщо так, то ніде й ні в чому не викладаючись, ми ніколи не живемо власним життям – значить, і не знатимемо радості бути собою.

І тут варто згадати давню ідею Григорія Сковороди про "сродню працю":

Якщо ти знайшов своє покликання і йдеш за ним, радість тебе не полишає.

Коли запитаємо вчителя чи садівника, який любить свою справу й може нею займатися, чи задоволений він життям – чи ми уявляємо, щоб він сказав: "ні"?

Наскільки сковородинська мисль і сьогодні є життєвою, видно із простого прикладу: натрапивши в недавній газетній підшивці на інтерв'ю Андрія Данилка, а потім Михайла Вороніна, легко знайти ту саму відповідь, яку вони різними словами дали на питання про джерело успіху: улюблена справа й ненормований робочий день.

Отже, кращої національної ідеї, як запропонував Сковорода, не варто шукати: країна майстрів не може бути неуспішною.

Підсумовуючи, можна сказати, що в цьому пункті все починається.

Дістань свою прядку й роби те, що вмієш найкраще, радуючи себе й людей. Зроби як для себе й об'єднайся з іншим таким самим.

Едуард Щербенко, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України, кандидат філософських наук, спеціально для УП