Великий протест маленького українця
22 роки тому, 6-го листопада, на вулицях порівняно невеликого, з 500 тисячами мешканців, міста Лейпциг відбулася акція, у якій, за різними оцінками, взяло участь від 300 до 400 тисяч осіб. Вона була найбільшою із серії відомих кожному німцю "демонстрацій по понеділках". Ці мирні акції протесту, учасники яких домагалися всього лиш дотримання їх прав, зіграли визначальну роль у поваленні режиму Хонеккера.
Рух почався ще на початку 80-их років, коли кожного понеділка на вечірню молитву в церкві святого Миколая в Лейпцигу, який був тоді ще частиною НДР, збиралися дисиденти та інші незадоволені режимом люди. І, не зважаючи на протидію штазі та присутність шпигунів, вони використовували цю можливість для обміну думками, насолоджуючись уривчастими ковтками свободи. Тож кількість німців, що відвідувала ці меси, зростала щоразу.
Восени 89-го, коли соціальна напруга в Німеччині стала набагато вищою, ці зібрання вилилися в повноцінні акції протесту, учасники яких уже не приховували свого критичного ставлення до влади й відкрито декларували досить природні та нескладні вимоги: свободу слова, пересування, зібрання та покращення свого матеріального становища.
Той факт, що німці наважилися на мітинги, має викликати повагу, як мінімум, з огляду на те, як улітку того ж року, четвертого червня було придушено аналогічні виступи в Китаї, що закликали до демократичних змін шляхом мирних демонстрацій. Тоді й зараз площа Тянаньмень є прикладом варварського відношення влади до свого народу.
Але, незважаючи на страх та розуміючи, що влада буде протидіяти усіма можливими засобами, 1200 мешканців Лейпцига вийшли на перший мітинг четвертого вересня.
Шостого листопада їх було вже в триста разів більше.
Дев'ятого листопада падіння Берлінського муру навіки закарбувалося в історії як символ руйнації НДР та возз'єднання Німеччини.
Цікавим є також той факт, що протестувальники починали свої акції о п'ятій вечора після закінчення робочого дня, руйнуючи популярний у наші часи стереотип, що протестний рух – царина виключно ледарів, яким замість того, щоб заробляти собі на життя, хочеться отримати все даром, вимагаючи це в держави.
Ці події двадцятидвохрічної давнини цікаві для нас не лише із загальноосвітньої точки зору. Адже багато в чому ситуація, яка склалася в Україні зараз, може нагадати те, що змусило вийти на вулиці східних німців.
Так само стагануюча економіка, яка, незважаючи на формальну ринковість, залишила чимало совкових рудиментів, збагатившись за два десятиріччя ще й міцними корупційними кайданами.
Політична ситуація, хоч і далека від застою часів Хонеккера, усе ж не різниться принципово. Незважаючи на позірний плюралізм політичних партій та парламентських фракцій, люди, які становлять їх кістяк – родом із КПРС або, у найкращому випадку, з комсомолу. Та й ті одинаки, що прийшли в сучасну владну еліту іншим шляхом, виявилися, як на підбір, старанними "учнями дракона", і за моральними переконаннями, і за компетентністю.
Аби зрозуміти принципову подібність цих двох систем, варто уявити собі дві посудини, наповнені певною субстанцією. В одній посудині субстанцію ніхто не чіпає, в іншій її постійно калатають. Але й там, і там вміст посудин не змінюється довгі десятиріччя. Адже притоку свіжої води, яка б дозволила змивати нечистоти, інженери, що все це створили, не передбачили.
Це досить добре пояснює, чому жодна з опозиційних сил на даний момент не в змозі об'єднати навколо себе зневірене суспільство.
Адже всі політики, виховані на спільних цінностях паразитичного існування, використовують свої популістські гасла лише як привабливу обгортку. І все це аби отримати можливість розпилювати гроші так, як це зараз роблять ті, до кого вони стоять в опозиції. Хоча враховуючи те, як швидко ПР монополізує владу, навіть подібне калатання в українській посудині найближчим часом може припинитися.
Коли кажуть про західних європейців, чомусь уявляють суспільства з багаторічними традиціями демократії, жаліючись, що в рідній ненці таких традицій не було, отже, найближчим часом і не буде.
Тільки на 1989 рік у жодного з мешканців Лейпцига не було позитивного досвіду участі в демократичному управлінні.
Сорок років прорадянського режиму НДР. Чотири роки повоєнної розрухи. Нацисти. Веймарська республіка, яку завжди приводять у якості негативного прикладу того, яким жахом може обернутися демократія в не готовому до цього суспільстві.
Навіть враховуючи відмінність масштабів руйнації українського й німецького суспільств під час панування там різних режимів, важко не погодитись з тим, що в обох випадках умови були відверто невдалими.
Тому принципове утворення подібного руху на українських теренах є цілком можливим.
Адже, як ми можемо побачити на прикладі "протестів по понеділках", ані перспектива репресій із боку влади, ані відсутність опозиційної сили, яка б могла скерувати та об'єднати протести навколо себе, ані брак традицій демократичного існування в правовій державі – не заважають звичайним людям боротися за свій добробут і свободу.
Ще одним популярним міфом є те, що всі європейці боролися за свободу й демократію, а ось приземлені українці нічого, окрім шматка хліба та скибки сала, у якості своїх вимог до влади уявити не можуть.
Більшість німців НДР виходили не стільки від нестримного бажання усунути політичну монополію Соціалістичної єдиної партії Німеччини, чи через розуміння недієздатності планової економіки. Найбільша кількість протестантів приєдналася до ідейного, дисидентського ядра протестів трохи пізніше. І щойно кількість учасників акцій зросла, одразу стали чутними вимоги добробуту для звичайних людей.
І в цьому "маленький німець" також мало чим відрізняється від "малого українця".
Та на відміну від інших народів Східної Європи, і німців у тому числі, ми так і не зробили тих перших дитячих кроків, які має зробити кожна новонароджена політична нація, аби мати змогу навчитись ходити самостійно.
І чехи, і поляки, як і їх східнонімецькі сусіди, почали свій шлях до своєї мети однаково.
У той час, коли альтернативних політичних партій ще не було, і не могло бути, а продовжувати існувати без жодної надії на достойне життя вже не було змоги, усі ці народи почали свої кроки з мирних акцій протесту, які згодом призвели до повалення ненависних режимів.
Так було відкрито шлях для утворення тих справжніх демократій, що існують у сучасних східноєвропейських державах.
Дехто може заперечити, що Україна двічі пройшла цей шлях: у 1991 та 2004 році. І результатом є лише суцільні поневіряння, а не омріяний добробут та свобода. Та слід зауважити, що при всій повазі до учасників цих історичних подій, те, у чому вони брали участь, та визвольні рухи Східної Європи в кінці 80-х – принципово відрізнялися один від одного.
Під час набуття незалежності процес утворення руху, кристалізації його лідерів та доведення ними задач протестувальників до переможного кінця був зупинений, подолавши лише половину шляху. І як це не дивно, причиною цієї зупинки було досягнення головної мети – незалежності України.
Але це сталося внаслідок змови еліт, і українська партійна номенклатура просто перехопила ініціативу в тих, хто мав би будувати нову державу. Або полишивши потенційних українських Гавелів та Валенс на узбіччі, або успішно інтегрувавши їх у нову-стару систему, або елементарно припинивши фізичне існування найнебезпечніших із них.
Не меншою профанацією виявилась й історія помаранчевої революції, що стала новим етапом ротації старих еліт. Тих самих, що родом із компартії та комсомолу.
А ті, хто мав би власними руками розпочати щось змінювати в країні, як і минулого разу, розбрелися по домівках, сподіваючись, що стара мітла по-новому замете.
Саме тому в українців не залишається нічого іншого, ніж нарешті наважитись зробити ці кроки самостійно та від початку й до самого кінця.
Важливо, щоб ці акції були виключно мирними. Лише ненасильницький шлях, що насправді потребує більшої мужності, може змінити саму якість взаємовідносин у країні, яка має бути побудована на довірі. Це є можливим лише за умови спільних базових цінностей, що не можуть бути накинутими примусово.
Важливо, щоб цей протест об'єднував українців, а не розділяв їх на галичан і "житєлєй Донбаса", україномовних та російськомовних, нациків та совків.
У разі, якщо до гасел протестувальників додати хоча б одну з відверто надуманих проблем, якими зараз безвідповідально користуються сучасні політики, це маргіналізує протест, поставивши хрест на можливому успіху протесту.
Не віриться, що у Львові та Донецьку люди не хочуть відчувати себе в безпеці від сваволі влади. Що вони не бажають мати шанс на розвиток та достойний заробіток, не бажають довіряти тим, кого вони обирають. Неможливо, щоб психічно здорові люди бажали зла сусіду, від якого залежить їх добробут.
Тому, визнаючи право один одного на інакшість, треба, перш за все, шукати те, що може об'єднати зневірене та атомізоване українське суспільство.
Важливо, щоб весь шлях було пройдено від самого початку.
Від розуміння того, що вся система держави Україна не функціонує задля забезпечення прав та свобод своїх громадян – і відтак потребує тотального оновлення. Крізь перші несміливі кроки об'єднання найбільш пассіонарних українців, набуття масовості та висунення реальних, а не штучно створених лідерів. І до самого усунення номенклатурно-олігархічної еліти мирним шляхом, коли фактично все населення країни просто відмовиться бігати білкою в колесі збагачення нинішніх можновладців і шукатиме власних шляхів самоорганізації.
Після досягнення цієї мети, неминучим буде розкол такого руху на різні партії та політичні утворення, що матимуть зовсім різні уявлення про шляхи досягнення суспільного добробуту.
Але в цей час справа йтиметься про реальну політичну діяльність, коли політики представлятимуть інтереси соціальних груп, що делегували їм повноваження – а не імітацію політики, коли нас змушують повірити в реальність фантомних утворень під назвою "сучасний український політик".
Враховуючи той факт, що для визрівання такого руху дбайлива українська влада створила всі умови, досить ризикованою є ситуація, коли частина номенклатури спробує знову скористатися ситуацією задля вирішення власних проблем. Події минулого тижня стали для багатьох спостерігачів досить яскравим підтвердженням таких побоювань.
Тому вкрай важливим є об'єднання не навколо лідерів, або організацій туманного походження, а навколо ідей: таких як демократія, свобода, добробут. І критерієм успіху має бути не гегемонія "своїх" кумирів, а досягнення тих цінностей, які об'єднують протестувальників.
Адже за "героя", який втратив обличчя, вдруге на вулицю не вийде ніхто.
За власне ж майбутнє – люди боротимуться знову й знову.
Від того, чи зможе маленький українець нарешті відчути відповідальність – і за свою велику країну, і за самого себе – залежить зараз те, як довго Україна буде й далі знаходитися в "латиноамериканській" фазі своєї історії, і коли нарешті вона стане власне історією українського народу, а не хронікою палацових інтриг.
Ми маємо лишень один шанс змінити цю систему.
І цей шанс – той самий великий протест, через який уже давно пройшли наші більш успішні сусіди.
Олександр Голубов, спеціально для УП
