Все залежить від нас

28 жовтня 2012 року – тобто рівно за рік – відбудуться вибори до парламенту.

Значним чином вони стануть репетицією 2015 року й поставлять багато питань до влади, опозиції та громадян.

Відповідь влади досить передбачувана.

Опозиції – хочеться сподіватися здивує.

Громадян – чи буде вона взагалі?

Символічно за рік до виборів ми запитуємо шанованих людей, як українці можуть творити свою Україну.

Євген Захаров, правозахисник:

За рік мають відбутися чергові парламентські вибори. І вкотре видається, що вони будуть доленосними для майбутнього країни. Вже двадцять років українці намагаються відповісти на своє одвічне питання – "куди йти?" (воно саме таке, на відміну від російських "що робити?" і "хто винний?") і не знаходять ясної і однозначної відповіді.

І саме тому кожні вибори стають немов доленосними. Насправді конкурують демократичний і посткомуністичний світогляди, бажання вільно обирати власну долю і очікувати від держави порядку і стабільності, захисту, житла, роботи, гарантованої зарплати та пенсії, "хоть и маленькой, но хорошей".

Якщо країна і розділена, то не географічно, а саме за відповіддю на питання "куди йти?".

Іноді ці два світогляди вміщуються в одній голові, демонструючи сучасний варіант оруелівського "двомислення".

Усі 20 років країна була під владою посткомуністів, деякі з яких щиро прагнули перетворити державу на цивілізовану та європейську. Проте бажання збагачуватися весь час перемагало інші пріоритети. Левова частина українців лишилися бідними й неосвіченими, і, на мою думку, це головна провина української влади.

Теперішні керманичі декларують європейський вибір та прихильність до демократичних цінностей, водночас зберігаючи збагачення як головну мету і проводячи жорстку внутрішню політику.

І немов не розуміють несумісність своїх декларацій і дій. Вони використовують правоохоронні органи як інструмент для боротьби із своїми політичними опонентами і громадськими рухами, вдаючись до політичних переслідувань.

Вони намагаються залякати людей, примусити їх відмовитися від протестів і підкоритися тому порядку, який пропонується. Але, як на мене, тільки досягають протилежного ефекту.

Старий закон – держава чинить з людьми так, як вони дозволяють із собою чинити – діє й зараз. Влада, як газ, заповнює весь простір, куди може потрапити. Проте недарма в українському гімні є рядки "Душу й тіло ми положим //За нашу свободу".

Мабуть, керманичі держави не знають української історії. Не знають про Коліївщину, про те, що переважна більшість учасників Норильського та Кенгірського повстання в сталінському ГУЛАГУ були українцями.

"Вірус непокори", жага свободи штовхнули людей на захист своєї честі й гідності, незважаючи, здавалося б, на вірну смерть. Цей "вірус" надихав шістдесятників, саме він, зрештою, вивів людей на Майдани 21 листопада 2004 року.

І я добре усвідомлюю глибинний зв’язок сучасних громадських рухів з тим самим прагненням свободи, "нашого одвічного гріха і нашої одвічної гордості".

Отже, керівництво держави, якщо воно хоче уникнути конфліктів, мусить відмовитися від невпинного бажання переслідувати тих, хто, як їм здається, їм заважає, йти на справжній діалог із суспільством. Час обирати. Всім нам.

Вахтанг Кіпіані, журналіст:

Українці не знають, що відбувається в країні та світі. Подивіться на смішні, копійчані наклади газет і журналів.

Хіба скасували теленовини? Так, справді, щовечора мільйонам українців розказують про мудрого стратега з Банкової, Раду, яка працює в унісон з урядом, корумпованих і лайливих даїшників, про чергову тваринку, яка загинула в зоопарку, а потім полірують все це піснями, танцями і гумористичними шоу, де українського тільки назва і фінальні титри.

Дізнатись з усього цього вінегрету, що є і що буде, хто винен і куди йдемо нереально.

Ключове слово – довіра. Чому поляки вірять своїм журналістам (сусіди мають десятки серйозних видань понад стотисячним накладом), а українці – ні? Може тому, що наші медіа не здатні пояснити суспільству, що порятунок не у розвагах і не у внутрішній еміграції, а навпаки – у більш активній участі в процесах, які всіх стосуються.

Друге ключове слово – знання. Візьмімо, до прикладу, найкращі публікації "Української правди". Людям в Інтернеті, головно – постійним читачам сайту, здається, що всім все це – про хатинки Януковича, зернові оборудки Іванющенка, антиукраїнські маразми Табачника, золоті за ціною бурові вишки міністра ПЕК Бойка – всім це відомо.

Запитайте в пересічних людей про корупцію – вам згадають історії про Юльку-воровку і Лазаренка, але не про тих, хто насправді володіє ЗАТ "Україна", тих, хто насправді позбавляє країну майбутнього.

Третє ключове слово – віра. Нас переконали, що від гвинтиків-пересічних громадян нічого не залежить. Але ж досвід інших, вільних народів, свідчить – немає іншого шляху, щось змінити, ніж зробити це самому. І не для когось – для себе.

Журналісти не є владою і не є опозицією. Ми – дзеркало чи термометр, кому яка алегорія більше подобається. І, вступаючи в рік виборів, варто пам’ятати, що від кривого дзеркала і непрацюючого приладу буде шкода. Вибори для преси – жнива, коли хай не дуже легально, але можна заробити грошей.

Але водночас цей час – це смерть для сотень репутацій колег по цеху, які не втримаються осторонь політтехнологічних схем і медіа-планів.

Що ж робити? Не боятися. Не брати. Не піддаватися. Не мовчати. Навпаки – говорити. Розслідувати. Втручатись. Відстоювати. Оприлюднювати. Відповідати. Це наша робота і, повірте, цього достатньо, щоб завтра побачити іншу Україну.

Лариса Денисенко, письменниця:

В 90-тих роках минулого сторіччя над моєю головою вперше пролетіла куля, коли я мирно обідала в ресторані готелю "Київ", в цей час такий самий досвід здобула моя подруга, котра шукала собі светра на Республіканському стадіоні.

Ніхто тоді не міг подумати, що так просто зустрітися з бандитизмом у своєму доволі законослухняному повсякденні, ще важче помислити, що стикатимешся з тим самим через 20 років в 21 сторіччі. Але саме це відбувається зараз.

При владі гоп-стопники. Їх важко чимсь збентежити або налякати, хіба що порядністю, але це скоріше їх веселитиме, ніж дивуватиме. Або силою, але вона має бути такою, щоб зразу всіх закатати в бетон.

Гоп-стопники вкорінилися скрізь, і методів своїх не змінюють. А навіщо? Коли паяльник, праска, залякування, шантаж та підрізані шланги гальм чудово зарекомендували себе ще двадцять років тому.

Вони невтомні та ненажерливі як качки, котрі заковтують все, що трапляється на їхньому шляху, дещо споживають, дещо випльовують. Їх не можна шантажувати чи залякувати майбутнім, бо в їхній системі координат є тільки зараз і тепер.

Політичні санкції їх не лякають, вони не розуміють, що це таке. Економічні – так, але в жодному разі не зарозумілі економічні прогнози, ні, щось простіше на кшталт: "ввечері вам почікають кишеню".

Трохи бентежать правові, бо в менталітеті та й в не такому вже далекому минулому сидить ностальгійно-нездоланне: "украл, выпил, тюрьма: романтика!".

Можливо, їхні серця співають під час спогадів про ув`язнення, але сумніваюся, що співатимуть зараз, коли потраплять за грати.

В нормальних державах судова, законодавча та виконавча влада – грають роль кілків, котрі тримають над громадянами захисний тент. Нам так не пощастило. Наші кілки – заіржавілі, слабкі, погано вкопані в землю, вони хитаються, не втримують захисний тент, котрий нам, громадянам, падає на голови і щоразу влаштовує темну.

Що нам залишається робити? Хіба що слідкувати, щоб кілки не іржавіли, не хиталися і не викопувалися, поки ми не можемо їх змінити на нові кілки. Треба використовувати "потужності" тих, що є.

Вибори в наступному році. Весь передвиборчий час нас будуть годувати "смачненьким" – від Євро 2012, скандалів та скандалетиків до кастингів всіх можливих шоу, аби ми не побачили "вибори" в меню.

Та і дійсно – навіщо їх бачити, коли будь-яке шоу екстрасенсів сприймається чесніше?

Не треба бути наївним, щоб розуміти – чесні вибори їм не потрібні. Але чи потрібні вони нам? Ми розчаровані, втомлені і нікому не довіряємо. Голосуємо автоматично. І саме ця наша байдужість – запорука їхнього успіху, їм навіть особливо витрачатися не доведеться.

Варто спробувати витягувати назовні їхню репутацію та змінювати на ці заплямовані простирадла їхні стяги з родинними гербами. І вимагати відповіді. Для цього потрібні небайдужі громадяни, чесні та завзяті журналісти, прокурори та судді, що мають професійну честь.

Утопія? Можливо. Але я вірю в те, що є порядні журналісти, судді, прокурори та громадяни. Чесних людей не дуже багато, але їх має вистачити.

Треба тягати гоп-стопників судами, я мало знаю людей, котрі в захваті від судової тяганини. Цивільний процес не кримінальний, тут немає презумпції невинуватості, вони мусять відстоювати свою репутацію, звичайно, якщо вона в них є такою світлою, про що зазначено у всіх компіляціях їхніх біографій та виборчих програм. Вони повинні відповідати за кожне своє слово та вчинок.

Смішно в державі, де при владі гоп-стопники, бентежити їх підмоченою репутацією, але чи завжди ми самі знаємо, за кого ми віддаємо власні голоси? А це важливо знати хоча б для того, щоб потім не мимрити: "та ви що, якби ж знати, що воно таке?".

Ми повинні відповідати за власний вибір так само, як і вони мусять відповідати за свої помилки, репутацію та своє ім`я.

Ірина Бекешкіна, соціолог:

Чесні і справедливі вибори є одним із корінних принципів демократії, ключовим механізмом, який дозволяє громадянам чинити свій вплив на владу.

В Україні принаймні останні президентські вибори 2006 і 2007 року були визнані міжнародною спільнотою як такі, що цілком відповідають демократичним стандартам.

Та й попередні загальнонаціональні вибори (за винятком президентських виборів 2004 року), попри деякі проблеми з не зовсім рівноправною виборчою кампанією, були змагальними.

Проте соціологічні дослідження засвідчують, що більшість громадян не вважає, що вибори є таким механізм, який дає їм змогу впливати на владу.

На запитання соціологічного опитування – чому вони не вважають вибори в Україні дієвим механізмом впливу громадян на владу, відповідь стабільна після кожних виборів: "Тому що політики не виконують своїх обіцянок" (так стабільно відповідає більше половини виборців).

Проте проблема у тому, що політики й не можуть "виконати своїх обіцянок", бо вони обіцяють нездійсненні речі.

Повний компендіум безвідповідальних обіцянок політиків можна знайти на сайті "Владометр", започаткованому громадськими організаціями. Натомість після перемоги на виборах влада починає здійснювати заходи і реформи, які не обговорювалися у суспільстві і які стають для суспільства повною несподіванкою.

Тому в Україні спостерігається така закономірність: одразу після виборів рейтинги довіри до партій чи кандидатів-переможців істотно зростають, але вже протягом року виборці розчаровуються у своїй обранцях – рейтинги падають.

Громадяни розчаровуються не лише в політиках, а й в політиці загалом і виборах. Останні соціологічні опитування засвідчують, що виборці все менше висловлюють бажання брати участь у виборах, особливо – молодь.

Зміни у політиці, що відбулися в Україні протягом останніх двох років додали істотних загроз проведенню наступних парламентських виборів.

Згортання демократичних прав і свобод громадян, наступ на свободу слова, обмеження прав громадян на проведення мітингів і демонстрацій, переслідування опозиції, порушення, що були зафіксовані під час проведення місцевих виборів 2010 року – усе це вселяє сумнів, що парламентські вибори наступного року будуть чесними і справедливими, відповідатимуть демократичним стандартам.

Громадянське суспільство повинно об’єднатися і зробити усе для того, щоб Україна здала головний тест на демократію – іспит виборами. Наше завдання – змусити політиків грати чесно, змагатися за правилами і демонструвати змістовну гру.

Як зробити політиків більш відповідальними, а виборців – більш свідомими у своєму виборі? Як наблизити вибори в Україні до демократичних стандартів, коли на виборах змагаються не тільки особистості, а насамперед – програми і пропозиції щодо розвитку країни та вирішення нагальних суспільних проблем?

Як зробити Верховну Раду, що буде обрана на наступних парламентських виборах, підзвітною громадянам?

Володимир Колінько, бізнесмен:

Якщо аналізувати дії влади й трансполювати їх на майбутні вибори, то напрошується асоціація гри в наперсток між владою і громадянами України за схемою – стеж не стеж за діями влади, а результат буде запрограмований на Банковій.

Це прагматично-песимістичний погляд. Але мені більш до вподоби підхід романтично-прагматичний, який може і повинен стати реальним. Цей підхід вкраплено у вислів "хотіти настільки, щоб змогти".

Якщо народ України хоче змінити свою долю на краще, він повинен це зробити. Для цього необхідно і достатньо зрозуміти, що головним чинником поведінки людей в будь-яких обставинах є Моральність.

Моральність повинна стати під час виборів як мірилом оцінки кандидатів і партій, так і критерієм власної поведінки. Хай люди більше довіряться своїй інтуїції, і вона підкаже, хто гідний стати депутатом, а хто ні, яка партія буде боротися за права людей, а яка буде набивати гаманці, розкрадаючи бюджет.

Звісно, що кандидати й партії будуть клястися майже на Біблії, що вони "ніколи, нікуди, а тільки для людей". Але варто зазирнути в їхнє минуле. Все, що було в минулому повториться в майбутньому. Якщо крав, то буде красти, якщо обіцяв і не виконав – не виконає ніколи, якщо був бундючним – таким і помре.

Ті, хто планують обдурювати й зомбувати, – повинні зрозуміти, що вільна, не залякана Україна потрібна їхнім дітям і онукам. Інакше їх життя буде проходити за високими парканами, в оточенні охорони, і в броньованих авто під похмурі погляди людей.

Громадяни України повинні зрозуміти – саме від них буде залежати майбутнє.

29 жовтня відбудеться 24-годинний громадський брейнсторм, як суспільство може вплинути на збереження виборів як демократичного інституту в Україні http://graychesno.com/