Чи зникне "роса на сонці" від бойкоту виборів?
130 років тому сусіди одного англійського землевласника протестували проти гноблення ірландців. Вони змовилися й перестали розмовляти з управителем, продавати йому товари, і навіть пересідали від нього в церкві.
Авторитетні ірландські організації наказали, щоб ніхто з ірландців не працював у нього на ланах. Для охорони півсотні англійських "штрейкбрехерів" Англія змушена була підключити більше військ, ніж воювали в пересічній колоніальній війні в Африці. Як наслідок, управитель після такого збору врожаю кинув гнобити ірландців і втік додому.
Його прізвище – Бойкот. Тепер його знає кожен.
Нещодавно Арсеній Яценюк припустив можливість бойкоту наступних парламентських виборів, у разі, якщо ув‘язнення Юлії Тимошенко триватиме, а основним силам опозиції вдасться ухвалити узгоджене рішення щодо бойкоту.
Постановка питання цілком очікувана, якщо врахувати досвід виборчих кампаній в Україні за влади регіоналів у 2004 і 2010 роках та відсутність нового виборчого закону.
Приклади того, що буває з режимами, які втратили легітимність серед більшої частини суспільства, не може не тішити опозицію. Є привід замислитися. І тут цікаві не стільки приклади Тунісу, Єгипту й Лівії та ще з півдесятка близькосхідних країн, у яких все тільки починається, як досвід самої України 2004 року.
У сучасному світі навіть царьки з країн, що розвиваються, змушені вдаватися до певних легітимаційних процедур. Це така ж норма, як не ходити в пір‘ях чи з кісткою в носі на засіданнях Генасамблеї ООН. Без цих норм пристойності ніякий МВФ нічого не дасть. А дійде до гіршого – заберуть і те, що є, як у екс-лідера Лівійської Джамахірії Муаммара Каддафі.
Якщо більша частина громадян здатні сказати владі: "ми вас не обирали або/і не визнаємо", така влада втрапляє в дуже складну ситуацію. Хосні Мубарак і Каддафі не дадуть збрехати.
Тож, випадки бойкоту у світі.
Чи не найбільш відомі у світі кампанії громадянської непокори відбувалися у колоніальній Індії. Започатковані Махатмою Ганді, вони включали демонстрації, повну відмову купувати колоніальні товари, самостійне "випарювання солі", бойкот виборів до колоніальних представницьких органів влади тощо.
Колоніальна адміністрація на тлі багатьох мільйонів індійців, що просто кудись блукали, виглядала цілковитою піщинкою.
Схожа ситуація відбулася в Південно-Африканській Республіці, де чорношкіра більшість бойкотом і страйками змусила білу меншість скасувати апартеїд.
Протилежний випадок – вибори в Косові, що відбулися 12 грудня 2010. Хоча з 29 суб‘єктів виборів цілих 8 були сербські партії, на вибори у суперполітизованому краї прийшла лише третина сербів, які становлять лише близько 6% населення краю.
Голосувати пішли серби, які проживають в невеликих анклавах, в албанському оточенні.
А серби з територій на кордоні з Сербією, які розраховують на те, що їм вдасться увійти у склад Сербії чи хоча б домогтися спеціального статусу, палили дільниці.
Слід відзначити, що серби все одно представлені в косовському парламенті – 10 місць з 120 автоматично надається сербській громаді.
Бойкот сербами виборів у Косово підважив дієздатність і легітимність місцевого парламенту (навіть попри те, що ЄС і США визнали ці вибори).
Але той факт, що серби становлять незначну меншість населення краю, суттєво згладила цей ефект. Тож, що може відбутися в Індії, не проходить у Косові.
Інший класичний приклад: бойкот Державної думи Росії більшовиками у період революції 1905-1907. Бойкотуючи вибори до "дорадчої" Думи, більшовики готували повстання проти царату. Щоправда, на царя подіяв не так бойкот більшовиків, як загальноросійський страйк.
Наляканий царський уряд видав 17 жовтня 1905 маніфест, в якому пообіцяв уже повновладну "законодавчу думу".
У Зімбабве на Півдні Африки на виборах 2008 бойкот виборів призвів до часткового успіху. Опозиційний політик набрав у першому турі більше голосів ніж чинний президент (47% проти 43%), проте відмовився брати участь у другому турі, тому що було зрозуміло – влада повноваження не віддасть.
За його словами, після атак на його однопартійців він зрозумів, що чинний президент вирішив померти на посаді. Після кількамісячної кризи, тиску сусідів і Заходу цього політика призначили прем‘єр-міністром.
Успішний бойкот конституційного референдуму стався в Молдові в вересні 2010, організований Комуністичною партією. Комуністи, що контролювали 30-40% виборців, легко збили явку нижче необхідних 33,33%. Адже молдовани ходять на вибори, за правило, з явкою до 60%.
Протилежний приклад – цілковитий провал бойкоту виборів у Казахстані в квітні 2011. Жоден з трьох опонентів президента Назарбаєва не набрав більше 2%, а один навіть визнав, що голосував за Назарбаєва. Причина – опозицію в цій азійській країні важко розгледіти. У неї немає видатних постатей, які викликали б довіру у населення.
Крім того, опозиція не була готова до того, що будуть оголошені дострокові вибори, і не встигла підготувати основного кандидата. Її інформаційні ресурси були вкрай незначними. Та головна причина провалу – відсутність запиту на системну опозицію в ієрархічно збудованому азійському суспільстві.
Хоча ОБСЄ визнало вибори недемократичними, це не позначилося на легітимності режиму, в силу зацікавленості Заходу в співпраці з Казахстаном, а також через те, що Назарбаєв – не найбільш авторитарний політик у регіоні, і його прийнято розцінювати як "менше зло".
В Україні теж був свій приклад бойкоту – під час виборів до Сейму Польщі на Західній Україні в 1922 році. Участь у тих виборах Польща могла б тлумачити як те, що населення Західної України вже примирилося з входженням до Польщі, тому українські організації активно виступили за бойкот.
В остаточному рахунку політика бойкоту виявилася успішною, оскільки консолідувала більшість українського населення Західної України, налаштувала його різко проти окупаційної влади, перетворила Західну Україну на проблему №1 для післявоєнної Польщі.
Для успішності бойкоту суспільство переважною більшістю має розуміти неможливість боротися і якісно змінити ситуацію через легальні процедури виборів (наприклад, не вірить у чесність виборів).
До бойкоту виборів мають бути залучені основні опозиційні сили, підтримані більшістю хоча б відносною населення. В іншому випадку бойкот, найімовірніше, буде неефективним (як це було, наприклад, у Косові).
Легально зірвати парламентські вибори в Україні бойкотом неможливо, оскільки з 1998 на парламентських виборах не існує порогу явки. По-друге, бойкот може викликати звинувачення у "здачі без бою".
Якщо попри бойкот опозицією виборів влада утримається і в неї буде конституційна більшість в парламенті, це значно полегшить їй ймовірну маніпуляцію з конституцією перед наступними президентськими виборами.
Слід також брати до уваги, що влада, найімовірніше, заохотить участь у виборах псевдоопозиційних політичних сил, в тому числі, складені з частини колишніх опозиціонерів.
Таким чином, одностайності бойкоту, швидше за все, добитися не вдасться. Поки опозиція організаційно не здатна вчиняти суттєвий позапарламентський тиск на владу. Хоча, дуже може бути, ближчим часом ситуація зміниться.
Водночас, нинішня влада й так в очах більшості суспільства має вкрай низьку легітимність в результаті підтримуваного нею беззаконня та вкрай низького авторитету владних інституцій серед населення. Тому додаткова делегітимація влади мало що додасть всередині країни.
Опозиції легше розвивати в масовій свідомості існуючі делегітимаційні аргументи.
Формування уряду тушок, скасування конституційної реформи через надання додаткових прав людям і інституціям, що не отримували їх на виборах) – усе це означає, що нинішня влада сидить лише до того часу, доки люди активно не поцікавляться в неї: а ви хто такі?
А найголовніше, опозиція має бути організаційно готова вдатися після виборів до жорстких непарламентських засобів тиску на владу (страйків тощо).
Проста істина: влада є владою лише до того моменту, доки її вважає такою критична більшість населення. Засвоєння цієї істини нинішньою владою уберегло б її від великої кількості дурощів, а країну – від численних потрясінь.
Бойкот є антисистемною дією. А для антисистемних дій потрібні "антисистемні" суспільства. Такі як Індія, ПАР чи лівійські племена. Або як українське суспільство, яким воно стане ближчим часом в результаті політики доведення до злиднів та корупційного тиску.
Олександр Палій, для УП
