Як народжувався капіталізм
Прийшовши до влади, Партія регіонів оголосила про початок реформ чи не всіх сфер суспільного життя. Були запропоновані реформи в царині трудових та земельних відносин, пенсій, податків, комунальних послуг, освіти, медицини і, навіть статусу житла громадян.
Втім, сьогоднішній уряд не оригінальний у своєму реформаторстві. Ринкові реформи безперервно тривають в Україні вже два десятиліття, за всіх президентів та всіх різнокольорових голів уряду.
Зміст цих реформ – у зосередженні власності та фінансових потоків у руках великого капіталу, суспільного прошарку, який з’явився у "лихі 90-ті", і з тих часів опанував політичну й економічну владу в країні.
І ці реформи не зупиняться, доки в Україні розвиватиметься капіталізм.
Сучасне українське реформаторство неможливо звести лише до волі уряду та вимог Міжнародного валютного фонду. Щоб зрозуміти його причини і наслідки, має сенс розглянути процес розвитку капіталізму, появу соціальних протиріч і соціального протистояння в Україні.
Початок українського капіталізму
Вже всередині радянської системи існували соціальні протиріччя, які й призвели до її розвалу. На її уламках постала нова система, фаворитом якої став великий капітал. Він виріс ще з кінця радянських часів – з червоних директорів, партійних та комсомольських функціонерів, цеховиків.
Рамки старої системи стали занадто тісними для реалізації їхніх інтересів. Добре ілюструє еволюцію тих соціальних груп радянської системи у новітню буржуазію біографія Сергія Тигіпка, члена ЦК ЛКСМУ, ЦК КПУ, згодом – приватного банкіра, а нині – віце-прем’єра українського уряду.
Отже, зародки капіталізму містилися ще у радянській Системі.
Перша хвиля реформ
Саме новоявлена буржуазія найбільше скористалася з економічних та політичних змін на межі 80-90-тих років, хоч рушіями тих змін були інші – робітники, студентство й інтелігенція.
Метою нового правлячого класу був перехід у приватні руки власності, яка до того вважалася загальнонародною, та коштів, які знаходилися в руках громадян.
Це і стало змістом першої хвилі ринкових реформ, реалізованої першими українськими урядами, зокрема через ваучерну приватизацію та трасти. Відібрана у українців за безцінь власність стала економічною основою українського капіталізму.
Перша хвиля ринкових реформ була нічим іншим, як експропріацією власності та фінансів, тобто експропріацією всього того, що стало в нових умовах капіталом. Ця хвиля тривала до середини 90-тих років і призвела до початкового накопичення капіталу в руках новонародженого класу.
Друга хвиля реформ
Дальший розвиток українського капіталізму, прагнення збільшити норму прибутку та конкуренція всередині нового правлячого класу, а, головне, відсутність законодавчих меж для накопичення капіталу, призвели до другої хвилі ринкових реформ, зміст якої полягав у монополізації цілих галузей економіки в руках небагатьох олігархів.
Монополія є одним із найважливіших методів отримання надприбутків. І сьогодні металургійна галузь практично контролюється компаніями, пов’язаними з Ахметовим, ринок авіаперевезень – з Коломойським, виробництво міндобрив – з Фірташем. Обленерго, горно-збагачувальні та нафтопереробні комбінати поділені між компаніями кількох капіталістів.
Монополізація призвела до невиправданого зростання внутрішніх цін на газ, бензин, електроенергію, залізну руду. І створила механізм вилучення коштів українців на користь олігархату.
Ця хвиля – хвиля монополізації – була найвищою за часів Кучми, проте вона тривала і за помаранчевих часів.
Монополізація влади
Такого стану речей можна було досягнути лише за умови співпраці великого капіталу з державною владою (ця співпраця і є суттю олігархії). І така ситуація відтворювалася в Україні як за часів Кучми, так і за "помаранчевих", так і тепер, за "біло-синіх".
Олігархи були і є серед спонсорів ПР, БЮТ, "Нашої України" і навіть КПУ. Часто вони "розкладають яйця" в різні кошики і підтримують кілька політичних сил, нерідко публічно ворогуючих між собою.
Таким чином, олігархи монополізували не лише українську економіку, але й ринок політичних партій та державну владу. Капітал приватизував і вибори в Україні, бо законодавство про партії та вибори влаштоване таким чином, що, незалежно від виборчих програм, перемагають представники великого капіталу, помаранчевого чи біло-синього – байдуже.
Інші соціальні групи в українському парламенті практично не представлені.
Соціальне розшарування
В результаті з’явилося соціальна прірва між невеликим числом "верхів", які реалізовують свої соціальні інтереси у новій системі, та "низами" – абсолютною більшістю українців, які свої соціальні інтереси реалізувати не можуть.
Якщо верхівка державного апарату та група олігархів — правлячий клас в Україні, то інші соціальні групи — від найманих робітників до середньої руки підприємців — не можуть бути задоволені таким станом речей.
Останні, зокрема, не витримують конкуренції великих капіталів, поєднаних із силою державного механізму, банкрутують або йдуть під "дах" тих же олігархічних структур.
Їхній соціальний інтерес полягає у заміні державно-монополістичного ринку на класичний ринок із вільним розподілом ресурсів, вільним доступом до кредитів, чітко встановленими правилами гри.
Наймані ж робітники, селяни, пенсіонери та інтелігенція, службовці, дрібні підприємці, кваліфіковані робітники, прагнуть або ліквідації ринкових відносин як таких, або соціального ринку — з соціальними гарантіями, з власною участю в розподілі прибутків.
Політичний устрій
Політичною системою, притаманною олігархічному капіталізмові, є режим президентської республіки. Саме авторитарний режим найкраще забезпечує надприбутки наближеним до влади капіталістам і через придушення громадянських прав забезпечує їх захист від соціальних потрясінь.
Так є в Україні, Росії, Грузії, Узбекистані та низці інших пострадянських країн.
Натомість інтерес соціальних низів, можливо, не до кінця ними усвідомлений, полягає у демократичному устрої, який забезпечить їх представництво у законодавчій та виконавчій владі, а, отже, і представництво їх соціальних інтересів. В устрої, який гарантуватиме громадянські права.
Розширення ринкових відносин
Капіталові, утвореному наприкінці 90-тих-початку 00-тих, залишились лише ті галузі, які ще не були опановані олігархами. Таким чином комерціалізується освіта, медицина, громадський транспорт, комунальні послуги.
За рахунок цього галузей, не включених у ринкові відносини, практично не залишилось. І станом на сьогодні соціальну державу в Україні практично цілком демонтовано.
Втім, тенденція розвитку українського капіталізму полягає в тому, що й ці нові ринкові галузі швидкими темпами монополізуються.
Периферійний капіталізм
Сучасний український капіталізм виник як периферійний капіталізм. Західні корпорації розглядали Україну (і весь пострадянський простір) як новий ринок збуту. Товари, попит на які на Заході вже стабілізувався на мінімальному рівні, можна було з великою рентабельністю збути тут.
Для цього треба було лише просунути нові, нав’язані через рекламу, потреби, про це дуже вдало написав Пєлєвін у "Generation П".
Ще однією функцією українського капіталізму, як і будь-якого периферійного, є імпорт криз, які періодично трясуть світову капіталістичну систему. Ці кризи, такі як "велика депресія" та "азіатсько-тихоокеанська криза", є невід’ємною рисою капіталізму.
України кризи перевиробництва і перенакопичення безпосередньо торкнулися 1998-го і 2008-09 років. І ще торкатимуться – відчуємо на собі ще не одне цунамі у акваторії світової системи капіталізму.
Окрім того, периферія з дешевою робочою силою і з дешевим, за рахунок дешевих природних ресурсів та відсутності екологічного захисту, виробництвом потрібна центральному капіталізмові для того, аби забезпечити стабільний рівень життя своїм найманим робітникам і при цьому не зменшити власну норму прибутку.
Таку периферію на початку 90-тих світовий капітал відкрив в Україні.
Український капіталізм в системі світового капіталізму
Поки що інтереси великого українського капіталу співпадають з інтересами капіталу центрального. Українські олігархи зацікавлені у економічних відносинах із Заходом через необхідність збуту, наприклад, продукції металургійної та хімічної промисловості, яка приносить чималі прибутки.
Західний капіталізм зацікавлений у збуті своїх товарів та експорті інвестицій і, відповідно, криз. А разом вони зацікавлені у здешевленні робочої сили в Україні, що дозволить їм зберегти норму прибутку.
Інструменти МВФ та СОТ є інструментами зовнішнього регулювання щодо українського капіталізму. Як кредити МВФ, так і регулювання світового ринку в межах СОТ (умови СОТ вже загрожують існуванню українського сільського господарства як такого, уніфікуючи його до потреб західного ринку), покликані вирішити кілька питань.
Зокрема, забезпечити повернення зовнішнього боргу, на це дають нові кредити, та зробити Україну інвестиційно привабливою для центрального капіталу.
Інвестиційна привабливість – це такі умови для вкладання капіталу, які дають найвищу норму прибутку інвесторам.
Монетаризм
Тому умовами при наданні кредитів МВФ, як правило, є монетаристська політика, яку центральний капітал нав’язує країні боржнику, та зменшення соціальних виплат і здешевлення робочої сили. А також тотальна приватизація промисловості та землі.
Щодо країн 3-го світу, до яких належить і Україна, така політика не раз показала свою руйнівну силу. Саме монетаристська політика місцевих урядів призвела до грудневої революції 2001-го в Аргентині та до сучасних соціальних протестів у Греції.
Натомість політика стимулювання виробництва через стимулювання попиту, в тому числі й через соціальні виплати, показала свої позитивні результати у багатьох країнах, що розвиваються.
Загалом центральний капіталізм, у країнах якого концентрується світовий капітал, не прагне розвивати периферію і часто зацікавлений у збереженні там відсталих соціальних відносин, аж до феодальних.
Часто це співпадає з інтересами правлячих еліт країн периферії: прибутками від експлуатації периферійних аборигенів користуються і ті, й інші.
Володимир Чемерис, Інститут Республіка, для УП
