"Санта-Барбара" українського політикуму
В останній, 7-й частині циклу романів відомого французького письменника Марселя Пруста "В пошуках втраченого часу", яка називається "Віднайдений час", зустрічаємо цікавий неологізм – "ліможнути". Буквально це означає заслання, себто відсторонення від ділянки роботи з дуже високим рівнем відповідальності – із переведенням на посаду, де формально високий статус чиновника буде збережений, однак вплив керуючого фактично зникає.
Поняття походить з історичного епізоду у Франції часів Першої світової війни. Тоді, у 1914 році, головнокомандуючий французькими військами Жозеф Жак Жоффр прийняв рішення відправляти тих генералів, чиї здібності здавалися йому посередніми, керувати військовими операціями до Ліможу, що не потребувало від невдах-командирів значних талантів.
Якщо відомий французький генерал розумів, що кадри в умовах війни вирішують усе, то в сучасній Україні нічого ганебного в суті "ліможизму" не вбачають.
Здавалося б, країна знаходиться на шляху декларованих реформ, намагається якось впоратися з бідністю, корупцією, врешті-решт, із наслідками славнозвісної фінансової кризи. Чим тобі не військовий час?
Однак у державі триває практика циркуляції одних і тих самих управлінців між різними посадами.
Питання до найвищих менеджерів країни: чому людина, яка займає високу посаду у виконавчій владі, довівши свою неспроможність створити умови для успішного розвитку держави – не просто звільняється з посади та йде "вчити матчастину", а навпаки, призначається на наступну керуючу посаду, нехай і меншої суспільної ваги?
Невже хтось думає, що, не впоравшись із певними завданнями на високих посадах, ті ж самі "менеджери" зможуть щось змінити вже в менших масштабах?
Відповідь очевидна – це рух по колу. Змін не дочекаємось.
Одна з головних причин сучасного процесу "ліможизму" в українських умовах –міцні традиції ще радянської номенклатури. По-перше, "своїх" не кидають напризволяще. По-друге, у системі командно-адміністративних відносин на першому місці – чітка ієрархія на рівні "начальник – виконавець". Тому в такій системі повинні бути тільки однодумці.
Проблема постає в іншому: чому українці платять своїм чиновникам, читай – найманим менеджерам, за неспроможність керувати? Хіба в країні бракує путніх керівників?
Цю проблему не вирішила й не вирішить проведена нинішньою владою в грудні 2010 року "адмінреформа".
Поміркуймо разом: хіба хтось із міністрів, які формально втратили посаду, залишилися без роботи у виконавчій владі? Звичайно, звільнення в міністерствах відбулися, проте навряд чи це стосувалося безпосередньої долі найвищого керівництва.
Тоді де логіка?
Академічний приклад: останні звільнення віце-прем'єра – міністра регіонального будівництва та житлово-комунального господарства Віктора Тихонова і його першого заступника Юрія Хіврича.
Якщо поглянути в недалеке минуле, то до грудня 2010 року Тихонов займав посаду віце-прем'єра з питань регіональної політики, і вже одразу після так званої адмінреформи став віце-прем'єр-міністром – міністром регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ.
У свою чергу, Хіврич із червня по грудень 2010 року очолював міністерство з питань ЖКГ. Втратив посаду в результаті реорганізації відомства в рамках "оптимізації системи центральних органів виконавчої влади", а вже з грудня 2010-го став першим заступником мінрегіонрозвитку, будівництва та ЖКГ у того-таки Тихонова.
Уже через декілька днів стало відомо, що Віктора Тихонова найближчим часом буде призначено послом України в Республіці Білорусь замість Романа Безсмертного. А от про майбутню долю кар'єри Хіврича поки ходять лише чутки.
Однак немає сумніву, що невдовзі ми почуємо про нове призначення екс-урядовця на якусь менш впливову керівну посаду.
Таких прикладів – безліч.
Як на уроці математики в початкових класах: від перестановки доданків – сума не змінюється. І причин цьому декілька.
По-перше, це вже багатостраждальна теза про ротацію еліт. "Еліта" в нас одна – і вона не змінюється вже 20 років. Відбувається лише зміна умов та спосіб здобуття й утримання влади.
По-друге, спостерігаємо в дії класичний "залізний закон олігархії" Роберта Міхельса. Визнаний класик сучасної політичної науки стверджував, що розвиток суспільного прогресу веде до олігархізації управління суспільством і формування еліти. А це, у свою чергу, породжує явища непотизму та корупції.
По-третє, теза про відсутність "соціальних ліфтів". У середовищі політологів та експертів існує думка про те, що українське суспільство – це так зване "суспільство нуворишів", яке вже за означенням не має справжнього поняття про елітарність, у класичному розумінні цього поняття.
По-четверте, в державі відсутнє поняття регіональних еліт. Хоча формально вони є, проте на прийняття остаточних рішень не впливають. Вирішення всіх питань, пов'язаних із розподілом ресурсів, зосереджено в руках центральної влади.
А без "свіжої крові" держава тупцюватиме на місці й далі.
Насправді, дефіциту компетентних кадрів у нас немає. До речі, в Україні є й спеціалізований навчальний заклад для майбутніх управлінців – Національна Академія державного управління при президентові України. Тобто, про брак якісних, або хоча б підготовлених виконавців – мова не йде.
Єдиним демократичним механізмом, за допомогою якого може бути вирішене питання "соціальних ліфтів" – це вибори.
На жаль, цю роль не виконає й повернення до змішаної мажоритарно-пропорційної системи виборів народних обранців.
Сама по собі мажоритарна система в українських реаліях якраз і мала б найбільшою мірою стати в нагоді для зміни еліт в управлінні державою. Проте, на разі немає, що новий закон про вибори нардепів не залишить шансів навіть тій невеликій кількості сміливців, які мають бажання й можливість стати "новими обличчями" в українському політикумі.
Очевидно, що в такій ситуації залишається чекати лише на диво. Або сподіватися на "лотерею" соціального вибуху, про який уже так багато говорять останнім часом.
А поки що продовжуємо спостерігати за нескінченним серіалом під назвою "Кадрові перестановки у виконавчій владі".
Із тими самими акторами в титрах.
Олександр Радчук, політичний оглядач, спеціально для УП
