А як бути з депутатами?..
Чому депутатів 450? Питання майже риторичне, хоча б тому, що автор так і не знайшов на нього відповіді.
Основний Закон 1937 року число депутатів визначав за їх представництвом щодо певної кількості населення: на 1 депутата –100 тисяч населення.
Конституція 1978 року встановила кількість депутатів Верховної Ради у 650 осіб, а починаючи з 1990 року Основний Закон постановив – парламент складається з 450 деппутатів.
Пропозиція зменшити їх кількість до 300 осіб, коли це питання розглядалося у проекті Конституції, не знайшла підтримки серед депутатів. Не дивно, бо ж самі вони собі й вирішували, скільки їх має бути. Народ про це ніхто не питав, як і не пояснив, чому саме стільки.
Тим часом, коли виборець спостерігає, як спритні депутати сновигають човниками вздовж рядів сесійної зали, лаштуючи голосування за своїх відсутніх колег, а в залі не більше третини заповнених місць, то думається, що якраз такої кількості (150) могло би бути достатньо, щоб із такою ж ефективністю працювати.
"Зареєструвалися картками у сесійній залі..."
Це вже стало традицією, коли спікер парламенту щиро, без будь-якого лукавства, після чергової реєстрації народних депутатів у залі оголошує: "Зареєструвалися картками в сесійній залі...".
І правильно, бо просте "зареєструвалися в сесійній залі" буде неправдою. Бо таки картками. Інша справа, що реєстрація картками переходить у таке ж голосування – картками, а не особисто кожним депутатом, як того вимагає Конституція.
Що тільки не видумували вітчизняні спікери, щоб дисциплінувати своїх колег по народному волевиявленню та заманити їх до зали. До відбитків усіх пальців доходило. Не сталося...
Може, складнувату ідентифікацію гсподаря депутатської картки за його відбитком пальця замінити на просте обладнання крісла, що відзначає відсутність депутата на робочому місці за вагою?
Чи й тут щось придумають? Скажімо, розноситимуть мішки з цементом на депутатські місця перед початковою реєстрацією?
Голосування зареєстрованих картками
Нинішня процедура голосування народних депутатів у сесійній залі – яскравий приклад того, як можна перевернути зміст і привести до абсурду таку здавалося би просту та правильну демократичну норму – прийняття рішення конституційною більшістю.
Регламент Верховної Ради старанно обходить питання "якості" персонального голосування народним депутатом, відзначивши лише конституційну норму щодо його особистого голосування.
Ані сам Регламент, ані закон про статус народного депутата не містять положення, за яким депутат своїм голосом може (і зобов’язаний це робити) мати виключно три особистих рішення щодо предмета голосування: підтримати його – проголосувати "за", не підтримати – "проти" та не визначитися з рішенням – "утриматись".
Про таке ніби навмисно ніде не згадується. Так вони собі домовилися.
Положення частини першої статті 47 парламентського Регламенту лукаво опустило конституційні слова "шляхом голосування". І хоча в другій частині й говориться про "відкрите поіменне голосування", але за її першою частиною можна й не голосувати.
І народні депутати масово не голосують.
Кому у пику не голосують?
За статистикою голосування, переважна більшість рішень, прийнятих Верховною Радою, відбувається за фактом "не голосували" більш ніж третиною конституційного складу парламенту.
Це – ніби їх не було у залі. А як тоді бути з положенням щодо конституційної вимоги (стаття 82) до легітимної повноважності Верховної Ради? Чи воно стосується лише обрання депутатів за такою кількістю? А жаль.
Дуже вона якась незручна – ця норма статті 84 Конституції та статті 47 закону про Регламент Верховної Ради: "голосування здійснюється народним депутатом особисто".
Така незручна, що її звично, "як дишло", не обійти, а тому нею можна лишень "тупо та нагло", зговорившись усім депутатським гуртом, нехтувати. Що й робиться повсякчас у парламентській залі.
Отож і маємо звичну картину голосування щодо прийняття рішення з поправки до законопроекту від "представника опозиції" (поправка, часто буває, цілком логічна і слушна до предмета обговорення, вкрай потрібна для закону):
"за" голосує десь до півтора-два десятки депутатів з оточення по залу ініціатора поправки, кілька голосів з віддалених кутків "проти", ще парочка "утрималися" і зо дві, а то й три сотні "не голосували".
У пику опозиції. А заодно й їх виборцям?
Політична доцільність голосування
Тим часом, усі прекрасно знають, що Конституція цілком однозначно встановлює: "Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування" (стаття 84), що, беззаперечно означає, що депутат зобов’язаний голосувати – висловити своє ставлення до предмета голосування у будь-який явний спосіб, тобто – за персональним явним голосуванням...
Конституційна норма щодо прийняття рішень Верховною Радою щонайменше більшістю від її конституційного складу виробила цілу процедуру своєрідного способу такого прийняття, яке залежить виключно від політичної доцільності.
Можливо, справді, слід переглянути цю норму: визначитися, які акти Верховної Ради можуть прийматися простою більшістю голосів депутатів, які взяли участь у голосуванні, які – більшістю присутніх у залі, які – більшістю від конституційного складу парламенту, а які – його двома третинами чи й трьома чвертями.
Крім того, добре би визначитися з питаннями, щодо яких народний депутат не може утриматись від визначення свого ставлення при голосуванні.
От якби парламентський регламент, в разі голосування депутата "проти"-"утримався", а то й зовсім "не голосував", на прохання інціатора поправки або законопроекту, зобов’язав такого депутата надати письмове обгрунтування своїє позиції, щоб вона стала зрозумілою виборцеві!...
В ідеалі – із вмотивованим посиланням на передвиборну програму народного депутата чи політичної сили, яку він представляє.
А як вони працюють?..
Основним і, напевно, єдиним документальним підтвердженням діяльності народного депутата є інформація з його персональної картки, оприлюднена на офіційному веб-сайті Верховної Ради і в якій зазначено 8 рядків-посилань:
Перше. "Голосування депутата" – визначення позиції депутата ("за", "проти", "утримався" і "не гололосував") по кожному з питань, з яких Верховна Рада приймала рішення;
Друге. "Реєстрація депутата за допомогою електронної системи” – та сама реєстрація картками, про яку вже йшла мова.
Третє. "Письмова реєстрація депутата" – за законом про Регламент ВР, перед відкриттям кожного пленарного засідання проводиться реєстрація народних депутатів особисто на підставі пред'явлення посвідчення народного депутата та підтвердження своєї присутності власноручним підписом, а також за допомогою електронної системи.
Однак проводити щоразу таку процедуру сили парламентському апаратові не вистачає, а тому письмова реєстрація стала свого роду формальністю, якої усі одностайно протизаконно вирішили не дотримуватися, хоча "дані письмової реєстрації є підставою для нарахування виплат народному депутату за час участі в пленарних засіданнях Верховної Ради (стаття 26).
Четверте. "Переходи по фракціях" тут можна побачити політичну орієнтацію депутата та його здатність бути чуйним флюгером на вітрах політичної доцільності.
П'яте. "Посади протягом скликання" – зазначається членство та посада у профільному парламентському комітеті чи у спеціальній комісії.
Шосте. "Хронологія виступів депутата", яка відзначає активність депутата за його виступами з місця або з трибуни сесійної зали.
Сьоме. "Депутатські запити", з яких можна бачити, як депутат працює з виборцями – які питання "болять йому від того, що болять вони виборцям", з якими він пов’язаний чи то за власним бажанням, чи то за дорученням своєї політичної сили.
Восьме. Рядочок картки "Законотворча діяльність": тут за двома темами "законопроекти, подані суб'єктом права законодавчої ініціативи" та "перелік таблиць поправок, до яких були подані пропозиції" простежується чи не основна фахова придатність до законотворення народного депутата як члена вищого законодавчого органу держави.
Проглядаючи статистику законотворення у картках народних депутатів, не без дива ви знайдете, що за 4 роки поточної каденції парламенту близько третини його конституційного складу ініціювало від сили 1-2 законопроекти, не подавало зауважень до інших законопроектів, а більша половина з таких "ініціаторів" не зареєструвала жодного свого проекту.
Тобто коефіцієнт корисної фахової дії таких обранців є близьким до нуля. А це означає, що без третини депутатів у складі Верховної Ради ефективність її діяльності залишилася б незмінною.
То якою має бути чисельність Верховної Ради?
А де ж зв’язок з виборцями?
Закон про статус народного депутата зобов’язує його "інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік" (стаття 24).
А чи багато таких випадків вам відомо? Хто може згадати про такі збори депутата з виборцями чи оприлюднення в обласній газеті виконання ним плану законодавчих ініціатив, що зазначені в його передвиборній програмі?
Закон викладає весь широкий спектр прав народного депутата, гарантій держави щодо їх дотримання та відповідальності тих, хто ці права порушує, а гарантіям заважає. Трохи згадується в законі про обов’язки депутата.
І жодного слова про його особисту відповідальність. Ні перед ким – ні перед виборцями, ні перед законом, ні, нарешті, перед своєю совістю.
Було б непогано додати до згаданої картки народного депутата рядочок "Зв’язок з виборцями", в якому й відобразити його звітність (не просто "інформування") перед виборцями та роботу з їх зверненнями.
А заодно надати Апаратові ВР таку функцію, щоб до кінця поточної каденції парламенту напередодні нових виборів холодною мовою цифр і усіма засобами масової інформації була оприлюднена повна статистика діяльності кожного народного депутата. Зокрема, тих, хто знову має наміри балотуватися.
Даруйте, але "товар має бути на прилавку яким він є"...
"Дай працювать, працювать, працювати. В праці сконать..."
А в ідеалі, добре би скласти народному депутатові такі умови, щоб його депутатська діяльність стала високим трудом – важкою повсякчасною працею-службою своєму народові на виконання передвиборних зобов’язань (не обіцянок!) та на слідування своїй урочисто складеній присязі.
Щоб депутатові з підприємців ніколи було думати про ніби-то покинуту його сироту-комерцію, а тому він за це і не братиметься...
Щоб за таку працю "до високого сконання" міг би взятися і її витримати лише справжній обранець народу – патріот, не обтяжений ні майном, ні невлаштованою родиною, ні своїм буденням та побутом...
 |
Сергій Каденюк, для УП
