Неякісний націоналізм

Писати цю статтю не хотілося. В час янукізму витрачати сили на боротьбу всередині опозиції – неефективно. Це відволікає як від конструктивної дискусії про Нову Україну, так і від тактичного поборювання режиму.

Але не реагувати на дії ВО "Свобода", котрі поки що видно тільки на внутрішньогалицькому рівні – неможливо.

Автор знає цю політичну силу трохи краще за інших аналітиків, тому що в період між 1996 і 2000 роками був активістом її молодіжного крила "Патріот України", а пізніше її ідеологія була предметом його бакалаврської і магістерської праць.

Автор свідомий і того, що ця стаття – не в руслі сьогоднішньої політичної кон’юнктури, коли "Свобода" нарощує свої м’язи, по суті, домінуючи у трьох галицьких областях, і поглинає спадок націонал-демократії. Та її неякісна ідеологія і практика можуть знову спричинити поразку української справи на сьогоднішньому етапі.

Зачистка поля

Першою ластівкою дій "Свободи" щодо нових ідейних опонентів став тиск на Український Католицький Університет. Відмова Львівської міськради, де домінує ця сила, звільнити УКУ від податку на землю є невипадковою: він є ідеологічною альтернативою до радикалів.

Тут, наприклад, працює один з послідовних критиків радикального націоналізму Ярослав Грицак.

Приводом для одіозного рішення міськради, котре змусив переглянути тільки всеукраїнський резонанс, могла стати критична стаття проректора УКУ, шанованого дисидента Мирослава Мариновича "Гарячість серця очевидна. А як щодо холодності голови?".

Другою "пташкою" стало недавнє звільнення іншого незручного інтелектуала, активного учасника процесу польсько-українського примирення Тараса Возняка із посади керівника відділу міжнародних зв’язків Львівської облради за формальними ознаками – "прогули", "запізнення".

Очевидно, редактор часопису "Ї" і модератор львівського інтелектуального середовища заважав на такій позиції.

У зв’язку з цими подіями виникає ряд запитань. Чи варто чекати звільнення нелояльних львівських директорів шкіл і музеїв? Як поведуться контрольовані "Свободою" місцеві ради із журналістами муніципальних газет, що мають інші переконання? І, насамкінець: чи переназве Львівська міська рада вулицю ліберала Джона Леннона?

Звернімо увагу на слова, проспівані 11 квітня львівськими пікетувальниками проти Януковича:"Нахтігаль і Роланд військо визволяють край арійський. Край арійський, Україну, будем битись до загину". Ці протести організовувала "Свобода".

Чому неонацистський зміст звучить на цих пікетах? Чи українські маргінальні і малочисельні неонаці, котрі уже давно беруть участь у заходах цієї партії, є меншим злом для неї, ніж "ліберасти"?

Чому ця сила не може розібратися з пугалом, на фоні якого "фашизмом" клеймлять все українське? Чи, можливо, так технологічно і задумано?

Стратегічна пустота

"Дуже важливо, аби у цьому залі до кінця прозвучав Шевченківський Заповіт, тому що найважливіше з Шевченківського Заповіту – це "і вражою злою кров’ю волю окропіте".
Ірина Фаріон 15 березня

Мирослав Маринович влучно звернув увагу на основну спрямованість дій і риторики ВО "Свобода" останнім часом – це боротьба з "ліберастами", себто з тими, що відстоюють демократичні цінності прав людини, поваги до думки інакшого. І, так, – поважають лайливі слова "компроміси" і "толерантність".

Головна підміна понять, вчинена "Свободою" – це її назва. Свобода є центральною цінністю лібералізму. Саме за свободу боролися батьки-засновники США, представники пригнічених націй Європи у 1848-му, антиколоніальні рухи світу у 1950-тих.

І свобода національна там чітко і недзвозначно поєднувалася з свободою особистою.

ВО "Свобода", заперечуючи лібералізм, уподібнює себе Ліберально-Демократичній партії Росії, котра теж не є ні ліберальною, ні демократичною силою. У такому контексті Тягнибок цілком може претендувати на роль українського Жириновського, із аналогічною політичною роллю зручного "ура-патріота".

Свобода народів і людини були гаслом УПА і частиною програми УГВР, змістом рішень 3 Надзвичайного Збору ОУН у 1943 році, світоглядом провідних публіцистів підпілля, таких як Петро Полтава.

Виходить, що ідеологічно партія Тягнибока некритично застрягла у поглядах 30-тих років, що, з точки зору сьогодення, рівнозначно сповідуванню підходів Івана Гонти, Богдана Хмельницького чи Ярослава Мудрого.

Ідеї недержавної нації не можуть бути вказівником до дій для нації державної – вони знищать її державу, як це і сталося, наприклад, із міжвоєнною Польщею. Тому не можна збудувати майбутнє, копіюючи минуле.

У зовнішній політиці "Свобода" сповідує ізоляціонізм і неприєднання до діючих європейських і євроатлантичних інституцій. Таким чином, вона є партнером Партії регіонів у цьому процесі, по суті, надаючи моральну підтримку "позаблоковій" позиції.

Ідеологія "острова Україна" слабо корелюється із світовою геополітичною реальністю і є трішки збільшеною копією ідеї "острова Крим".

Не існує і цілісної економічної і соціальної концепції свободівців. Зв’язування соціального і національного могло бути доцільним в кінці 19 століття, коли етноекономічні розлами були очевидними, але тепер, коли Україна перебуває в самоокупації такими ж українцями – етніцизація проблеми бідності нічого, крім відволікання уваги, не принесе.

Найпарадоксальнішою видається позиція "Свободи" щодо "неукраїнської влади". Пора уже прозріти: у корумпованому Львові більше 90% чиновників – етнічні українці, і пропорція не є надто аж відмінною по всій Україні, включно із Верховною Радою.

Підміна реальних антикорупційних кроків етнічно забарвленою риторикою – найкраще спаринг-партнерство для "антикорупційної" програми Партії регіонів.

Системна опозиція

"Ідея української нації передбачає пріоритет українців над іншими ідеями, – життя та здоров’я українців над усіма іншими міркуваннями. Якщо на загрозі цим цінностям стоїть дія, яка пов’язана з позбавленням життя вороже налаштованого до українця суб’єкта, звичайно, таку дію потрібно скоювати" Юрій Михальчишин, 12 квітня цього року

ВО "Свобода" протягом довгого часу, незважаючи на незначні результати на виборах, послідовно витримувала ту саму риторику – і дочекалася свого зоряного часу.

Хороше фінансування, непоганий партійний менеджмент волонтерів і ефективно змодерований загальнонаціональними каналами професійний піар, цілісний слогановий і візуальний креатив, і навіть вдале уникання слова "партія" у назві є основами зросту цієї сили.

Та насмілимося ствердити: "Свобода" є зручною для Партії регіонів опозицією. ВО "Свобода" грає "чорними фігурами" у її шаховій партії влади – замість того, щоб поламати їй гру і нав’язати свої правила на полі, на якому Янукович і Азаров програють, – на полі моральної, а не фізичної сили.

Перший системний момент – це орієнтація на люмпенізовану масу, простий і агресивний популізм з елементами вульгарності, з підміною економічного і соціального етномовними питаннями.

Недіалогічність і самозакоханість, категоричність і несамокритичність, активне використання "мови ненависті" складають стиль цієї партії.

Та ідея для люмпена не здатна системно конкурувати у галузі державного будівництва, бо не може бути підставою для практичної реалізації політики (public policy). Чим свободівські шарікови кращі від комуністичних?

Другий системний момент – це агресія, котра, як відомо, друга сторона страху, і насильство як бажаний засіб.

Коли активісти "Свободи" скандують "Смерть ворогам" – яким чином вони збираються це робити? На підставі чиїх рішень – і чи планується апеляційна інстанція, чи "невинних не буває"?

Як ця "смерть ворогам" корелюється із скасуванням смертної кари в Українській державі і відміною її у більшості цивілізованих держав світу?

Чи збирається "Свобода" ставати революційним військово-польовим судом і підмінити собою правоохоронні органи? Влада ж із задоволенням відреагує на спалахи насильства – на цьому тлі добре не тільки тренувати м’язи "беркутятам", а ще й підвищувати власний авторитет за рахунок "наведення порядку в ім’я демократії".

Третій системний момент – це рейдерство громадських акцій. Один, але далеко не єдиний із зразків паразитування "Свободи" на чужих ініціативах – пікети Шевченківського райвідділу міліції у Києві у липні 2010 року, організовані громадськими організаціями, і 5 свободівців із п’ятьма прапорами при самому вході в РУВС, що попадали в кожен ракурс телебачення.

Владі вигідно, щоб громадські активності асоціювалися саме із політикою, котра має погану репутацію – таким чином можна добре вбивати теми, локалізуючи їх до конкретних політсил.

Четвертий системний момент – робота на пониження репутації і ефективності опозиції. Очевидно, що і "Батьківщина" своїми "тушками", і "Наша Україна" своїми розколами знищили свою репутацію, проте нагадування про це на кожному опозиційному мітингу аж ніяк не сприяє перемозі над Януковичем – хіба що Тягнибок бачить себе політичним "санітаром лісу".

З іншого боку, крайня, близька до екстремізму позиція "Свободи" маргіналізує опозицію, руйнує її міжнародний імідж, а її слід "жидви і москалів" не дають змоги продуктивно дискутувати з опонентами і тими, хто сумнівається, не даючи змоги розширювати базу для антирежимного руху.

Як "Свобода" розколює Україну

"Наша бандерівська армія перейде Дніпро, перейде Донецьк, і викине ту синьожопу банду, яка сьогодні узурпувала владу, з України" 
Юрій Михальчишин, 13 січня 2011 року

"СС Галичина. Вони захищали Україну" – сітілайти з таким текстом на вулицях Львова було розміщено "Свободою" у кінці квітня 2009 року. Вони буквально підірвали дискусію щодо спадку Другої світової і щодо примирення воюючих сторін.

Без попередньої пояснювальної роботи, без жодної всеукраїнської суспільної дискусії такий меседж тільки радикалізував позиції сторін, і яскраво показав "нацизовану" картинку Львова.

Огульна "окупантська" антирадянська риторика не залишає місця для критичного осмислення радянського спадку і знімає власну відповідальність за СРСР, котрий насправді був самоокупацією українців українцями – галичан у КПРС теж було немало.

Агресивна реакція на російськомовних не дає таким людям шляху для позитивного сприйняття української і транзиту до неї, тисне на тих патріотів України, рідною мовою яких є російська.

Як наслідок, "Свобода" є дуже вдалим "націоналістичним опудалом" для Сходу і Півдня, і не робить нічого, щоб із цього образу вийти. "Примирливі" інтонації влади Януковича (котра насправді ініціювала ідею про "три сорти України" ще у 2004-му) на цьому фоні виглядають виграшно.

Насамкінець

Україна є великою – і тому різноманітною державою, уніфікація якої є неможливою. Тому вузькоетнічна ідеологія має перспективу тільки для національних меншин – для прикладу, угорських партій, що представлені у Закарпатській облраді.

Свободівський додержавний виключаючий, а не інтегруючий етнонаціоналізм з методами і риторикою 1930-тих років – ідеологія етнічної геттоїзації, неприйнятна для більшості громадян України.

Етнічні українці є більшістю у своїй країні, і тому не мають права на меншинні ідеології і дії. Саме вони повинні об’єднувати навколо себе інші національності України, інтегрувати їх, шукати діалогу з їхньою історичною пам’яттю, напрацьовувати громадянський мир і вдосконалювати державу.

Партія ВО "Свобода" не має монополії на націоналізм і на українське питання. Ультрагалицький свободівський націоналізм – неякісний і шкідливий для української справи у тому форматі, у якому пропагується зараз. Тому успіх "Свободи" зараз – це поразка української справи.

Досить націоналістичного "совка".

Нам потрібна нерадянська Україна для вільних людей, новий державницький інтегруючий громадянський націоналізм із вирішеними конфліктами минулого і поглядом у майбутнє.

Остап Кривдик, політолог, активіст, для УП