Суд та справа за розкладом
Розслідування в кримінальній справі проти президента Кучми майже завершено, і матеріал буквально днями буде передано до суду. Таку голосну заяву зробив генпрокурор Пшонка.
Дещо символічно, що названі ним терміни вкладаються в Страсний тиждень. Але, радше за все, "пасхальне яєчко" українською владою готується для власного іміджу – у зв'язку з початком головування в комітеті міністрів ПАРЄ в травні. Моніторинг з України не знятий, але принаймні справа Гонгадзе не так радикально компрометуватиме теперішню владу в цій організації, де й без того доводиться терпіти критику і щодо виборчого законодавства, і закону про мови тощо...
Головування в ПАРЄ відбуватиметься до листопада. Отже, виникає питання: чи може за цей час суд щодо справи Кучми перетворитися на торжество справедливого судочинства? Чи "глядачам" запропонують брутальний фарс?
Кучмі, наскільки відомо з публічних заяв прокурорських посадовців, з початку й досі інкримінується перевищення повноважень, що потягло за собою важкі наслідки у вигляді загибелі журналіста. Втім, подробиць насправді не знає ніхто, і при передачі до суду звинувачення може бути змінене. Оскільки, наприклад, з пояснень першого заступника генпрокурора пана Кузьміна витікає, що в справі Кучми може розглядатись навіть "змова групи осіб". Оскільки "замовлення" вбивства виключається відсутністю факту оплати замовником злочинної дії виконавцю.
У будь-якому разі, нарешті має стати зрозумілим, які саме мотиви, на думку слідства, рухали президентом в 2000 році, коли чи якщо він або повноваження перевищував, або в змові брав участь. А саме це – мотиви розправи з журналістом уже засуджених, обвинувачених і підозрюваних, і навіть іще не знайдених посадових осіб – є ключовою проблемою цієї справи. Саме це робить її резонансною для українського суспільства й цілого світу.
Можливо, за юридичними нормами й розміром передбаченого покарання перевищення повноважень у вигляді лайки посадовця на адресу конкретної особи, сприйняте підлеглими як наказ, є меншим злочином, ніж пряма вказівка посадовця вбити людину.
Але навіть із точки зору десятилітньої історії пошуку доказів такої от "емоційної розмови", а головне – враховуючи наявність у цьому разі цілої системи й команди виконавців, що вміють "правильно розуміти" натяки начальства, – "перевищення" набагато страшніше навіть "злочинної змови" із точки зору суспільного резонансу.
Адже воно свідчить не лише про беззахисність пересічних громадян перед високопосадовими змовниками, а взагалі – про відсутність гальм у володарів певних повноважень. Про майже необмежену, надзвичайну, нестерпну легкість здійснення злочинів, котрі ними самими навіть як злочини не усвідомлюються. І не лише ними, а всіма, хто досі зберігає архаїчне уявлення про владу як носія права карати й милувати за власною сваволею.
Тож не випадково протягом 10 років, не отримавши правового завершення, справа Гонгадзе перетворилася на тяжкий психологічний прес для громадян усієї України, на непоборний вирок: "Виходу немає".
Не розслідувана за часів Ющенка й Тимошенко, ця справа зробила чималий внесок у апатію, тотальне соціально-політичне розчарування українців, котре у свою чергу суттєво знижує суспільну мотивацію до розвитку, до здійснення політичного вибору, до участі в будь-яких реформах.
Ба більше: з підсвідомого звинувачення українцями "команди Майдану" в бездіяльності щодо завершення розслідування походить і значна частина втрати цією командою політичної довіри, і навіть почасти поразка Тимошенко на президентських виборах.
І все це не безпідставно, якщо пан Ющенко заперечує своє надання Кучмі гарантій лише нині, коли втратив змогу давати або відбирати гарантії будь-кому. А пані Тимошенко у своєму егоїстичному затьмаренні не побачила в появі справи Кучми нічого, окрім дрібної капості влади собі особисто.
Втім, експертне та медійне середовище також розгледіли в мотивах Януковича при відкритті справи Кучми все що завгодно – від особистої помсти екс-президенту до маніпуляції чутливістю справи Гонгадзе у світі, від кадрових змагань у власній команді до з'ясування стосунків з іноземними спецслужбами...
Усе, окрім щирого прагнення знайти й розкрити правду.
І все це, мабуть, слушно. Бо й Кучма вперше прямо назвав не якусь, а саме російську спецслужбу в контексті власних підозр про природу "антиукраїнської спецоперації". І ім'я найближчого нині підлеглого Януковича – пана Льовочкіна – як "агента" Кучми з відкуповування так званих плівок можна знайти в старих інтерв'ю пана Мельниченка.
І досі ніким з піар-адвокатів Януковича не спростовано версію щодо його особистої помсти за не розігнаний в 2004-му році Майдан. Причому таке припущення компрометує чинного президента не лише нехристиянськими моральними мотивами, а й начебто злочинними намірами, свідками яких, втім, можуть бути той же Кучма і, звісно ж, Литвин…
Врешті, вірно й те, що Україні час хоч би формально закрити справу Гонгадзе і перед своїм головуванням у ПАРЄ, і в контексті перемов про ЗВТ з ЄС...
Але чомусь нікому не спадають на думку можливі добрі наміри президента Януковича в контексті внутрішньополітичного, суспільно-психологічного й правового українського резонансу?
Адже саме Янукович начебто потребує відновлення розуміння й довіри суспільства для проведення задекларованих реформ. Отже, мав би зробити ставку на розслідування справи Гонгадзе як на "живу воду" для людських душ. А якщо б внаслідок розслідування ще й причин гальмування слідства в 2005-2009 роках було б завдано остаточної поразки винним у нестачі політичної волі отим самим помаранчевим – теперішній гарант отримав би приємне з корисним...
Аби лише, нехай навіть із політично корисливих мотивів, усі розслідування відбувалися суворо відповідно до закону й процедур, прозоро й без нових перевищень або зловживань повноваженнями.
З відповідним наслідком – повним відновленням свободи слова, думки, політичних свобод і права.
Але сумніви в намірах влади щодо справи Гонгадзе знов поновлюються, коли спостерігаєш хоч би теперішнє чергове загострення стосунків її представників зі ЗМІ й особисто журналістами. Це не лише прихована – економічна – цензура, і не лише тиск на редакції через власників, а й прямі брутальні випади на адресу журналістів, причому не в конкретно-персональному, а узагальненому контексті.
Епізод із газетою Kyiv Post, як він викладений у заяві співробітників, і як само спростований прес-службою міністра Присяжнюка, яскраво демонструє юридично недоказове "замовлення" щодо упокорення редакції, але залишає таємницею мотиви власника щодо здійснених санкцій. Але – санкцій.
Або діалог пана Яна Табачника, що гуртом обізвав переважну більшість журналістів "холуями" – погодьтеся, це ж не "падонки вищєй мєри", чи не так? – з пані Герман, яка, не захищаючи останніх, покликала владу бути доброю до них.
Це не лише зверхність пані Ганни до колишніх колег по цеху, а й обережність. Аби не виникло асоціацій із Кучмою. Але асоціації все одне виникають, оскільки висока чиновниця вирішила запровадити, так би мовити, фіскальні санкції до журналістів, аби вгамувати роздратування, яке викликає їхній інтерес до статків владців.
Це – лише останні приклади.
Вони, як і всі загальновідомі попередні, так само пов'язані з підвищеною дратівливістю учасників теперішньої владної команди до не надто лояльних ЗМІ, створюють несприятливий інформаційний клімат у країні.
Це як і в несприятливому інвестиційному кліматі: коли ризики вищі, ніж стимули. У нашому випадку: коли ризики санкцій за вільний вислів факту, аргументу або оціночного судження є більшими, ніж стимули до розвитку вільного ринку ідей, поглядів, відомостей і оцінок.
І тут не треба спеціально шукати задокументованих прикладів формальної цензури або чекати нових трупів журналістів. Бо самої атмосфери досить, аби все більш опукло й очевидно-достовірно виглядала версія про те, як колишній президент міг навіть "суто емоційно" – але при тому, що в цій емоції звучала зневага й ненависть, – висловити побажання усунути журналіста. І підлеглі не відмовили начальнику у виконанні побажання, яке не могли зрозуміти ніяк інакше.
У таких умовах засудження найвищого посадовця, чий стиль взаємин з інформаційним середовищем є базовим стилем і сучасної влади – ознака не стільки очищення чи покаяння, як блюзнірства й утилізації застарілого баласту.
Шкода, але доводиться припустити, що справа Гонгадзе, з якої починалося суспільне збурення й вивільнення в Україні початку 2000-х років, яка вже пройшла через купу спекуляцій і недобросовісного використання, тепер може бути вжита для чергового пригнічення й упокорення інформаційного простору країни. І заразом – для "убезпечення" політичного курсу Януковича чи його оточення від критичного погляду журналістів.
І цьому не зарадить навіть фіксація "суттєвого прогресу" в справі Гонгадзе, яка вірогідно відбудеться в Страсбурзі.
Як то кажуть, хотілося б помилитися.
Ірина Погорєлова, спеціально для УП
