Пенсійна реформа: допоможемо уряду чи собі?

"Допоки ми чекатимемо від законодавства, що воно вилікує бідність та ліквідує привілеї, нам судитиметься й надалі спостерігати, як зростає бідність та примножуються привілеї.

Допомога прийде не з Вашингтону, а від нас самих... Ми можемо допомогти урядові, а не уряд нам".
Генрі Форд, "Моє життя, мої досягнення", 1921 рік

Чому жодному уряду не вдалося реформувати пенсійну систему?

Основні напрями реформування пенсійної системи України досить чітко визначені ще в 1998 році тодішнім урядом та схвалені указом президента Кучми.

Але попри всі розмови про справедливість, діючий механізм призначення й підвищення розмірів пенсій багато в чому залишається соціалістичною моделлю розподілу коштів, значна частина витрат лягає на суспільство.

Спробуємо розібратись – чому?

У країнах, на досвід яких часто-густо посилаються наші реформатори, ефект – кількісний вираз мети – пенсійних систем вимірюється коефіцієнтом заміщення заробітку пенсією, КЗ. За величиною цього коефіцієнту можна судити: наскільки змінився дохід, а відтак і добробут людини, коли вона припинила трудову діяльність.

Відповідно до Європейського кодексу соціального забезпечення при визначенні КЗ пропонується враховувати також пенсійні виплати, що здійснюються за додатковими пенсійними програмами, якщо такі програми перебувають під державним контролем, адмініструються роботодавцями й працівниками та охоплюють значну частку працівників із середнім рівнем заробітної плати.

Додаткові пенсійні програми мають на меті компенсувати колишнім працівникам ту частину "до-пенсійного" доходу, яку не в змозі забезпечити система державного пенсійного страхування.

Такі програми реалізуються корпоративними або професійними пенсійними системами, ППС, участь у яких, як правило, є обов'язковою для роботодавців. Фінансову основу цих систем складають кошти/активи корпоративних та професійних пенсійних фондів.

Таким чином, у багатьох країнах за сприяння держави та з ініціативи профспілок запроваджуються обов'язкові або добровільні пенсійні програми для всіх працівників, або працівників окремих професій/галузей, що реалізуються недержавними пенсійними фондами.

Таблиця 1. Приклади країн, у яких професійні пенсійні системи є обов'язковими 

* – формально ППС не є обов'язковими, але охоплюють 80–90% працюючих.

Джерела: 1) Complementary & Private Pensions throughout the World, ISSA, 2003; 2) Pension Markets in Focus, OECD Newsletter, December 2005, Issue 2.

З огляду на чітку соціальну спрямованість та можливість зменшення навантаження на бюджет, ці держави виявляють безпосередній інтерес щодо розвитку таких фондів.

Профспілки відстоюють інтереси трудящих у додатковому пенсійному забезпеченні та ініціюють створення галузевих і регіональних пенсійних систем.

Роботодавці прагнуть бути соціально відповідальними та здійснюють формування пенсійних накопичень на користь своїх працівників.

Держава гарантує дотримання "правил гри" як фінансовими установами, так і платниками пенсійних внесків – роботодавцями й працівниками.

Останні також заохочуються, як державою, так і роботодавцями, до участі в корпоративних і професійних ПФ. У різних країнах розмір внеску працівника до цих фондів складає від 1 до 5%, тоді як внесок роботодавця дорівнює внеску працівника (4-5%) або й перевищує його в 1,5-3 рази.

Ефект поєднання двох систем відображений у Таблиці 2 і на обличчях їхніх пенсіонерів.

Таблиця 2. Частка державних і недержавних пенсійних програм у формуванні коефіцієнта заміщення

* – коефіцієнт заміщення обчислюється у відсотках шляхом ділення суми першої пенсійної виплати на розмір заробітку, що його отримувала людина до виходу на пенсію. Наприклад, якщо заробіток складав 2000 євро, а пенсія – 800 євро, то коефіцієнт заміщення дорівнює 40%.

Застосування в цих країнах пенсійної системи, подібної до нашої, просто неможливе – ніхто не вправі покращувати або погіршувати умови пенсійного забезпечення одних категорій службовців за рахунок інших громадян.

Проміжні висновки

1. Виплати пенсій у розвинених країнах здійснюються не тільки за рахунок державних фондів і бюджету, а шляхом поєднання двох, як правило, не пов'язаних безпосередньо, систем пенсійного забезпечення – державної й недержавної.

Додаткові пенсійні програми, по суті, являють собою "другий рівень" пенсійної системи.

2. Основою побудови й функціонування додаткових пенсійних програм і систем цих країн слугує принцип солідарної відповідальності держави, роботодавців і працівників за пенсійне забезпечення останніх. А не Накопичувальний фонд з "його" компаніями.

Чи має місце таке поєднання й такий принцип у запропонованих нашими реформаторами законах? – Ні.

Конкретні роботодавці й власники розташованих в Україні підприємств усіх форм власності, включно й особливо з державною, не несуть і не збираються нести економічної відповідальності за рівень пенсійного забезпечення своїх працівників.

Можна заперечити: в 2003 році прийнято закон "Про недержавне пенсійне забезпечення. Можливо, не все погано буде далі, люди ще не усвідомили, не знають тощо? – Ні.

За таких законів і їхніх "косметичних" змін, "національних особливостей" їх вибіркового застосування, на практиці нічого не буде.

Чи сприймають позитивно законодавці й урядовці запропоновані профспілками зміни до законів щодо реалізації цього принципу? – Ні, навіть не помічають та ігнорують.

Чи сприяє держава участі підпорядкованих їй державних підприємств у недержавному пенсійному забезпеченні працівників цих підприємств? – Ні.

Навпаки, фактично унеможливлює через систему "тендерів", фінансових планів тощо.

Чи стимулює держава працівників до формування власних пенсійних накопичень? – Ні, лише ускладнює таким людям життя й фактично запроваджує подвійне оподаткування їхніх доходів.

Допоможемо уряду?

Що маємо на сьогодні?

Уряд намагається реформувати пенсійну систему – але наскільки ефективно? Роботодавці майже не запроваджують корпоративні пенсійні програми – чому? Працівники не готові/не здатні/не зацікавлені/бояться формувати пенсійні накопичення самотужки.

Як відомо з теорії великих систем, будь-яка система, у тому числі й пенсійна, без мети не існує.

Натомість, час від часу, єдину мету реформи починають підміняти її завданнями: подолання дефіциту бюджету ПФ, залучення довгострокових ресурсів від населення для реалізації державних проектів, розвиток ринків капіталу тощо. Дехто з "наближених" вже будує бізнес-плани на майбутніх пенсійних активах Накопичувального фонду, розробляє інвестиційні інструменти тощо.

Усе це свідчить про втрату урядом соціальних орієнтирів реформи.

Модель, яка "протискується" урядом з оглядом на кредиторів, не тільки не сприймається суспільством, а ще й може виявитись неефективною.

Натомість, уряд і надалі закликатиме нас із розумінням поставитись до прийняття законопроекту № 7455, проводитиме інформаційно-роз'яснювальну роботу, виступатиме із заявами, що сподівається на нашу свідомість, посилаючись при цьому на вимоги кредиторів, некомпетентність попередників, нестачу коштів, кризу, природні катаклізми тощо.

Що нам лишається?

З розумінням поставитись до аргументів уряду й допомогти йому в позичанні грошей та "реформах"? Чи допомогти собі, запропонувавши законодавцям прийняти ефективну модель пенсійної системи?

Реформа пенсійної системи України – об'єктивна необхідність, доцільність якої не підлягає сумніву.

Але для її впровадження законодавці й уряд повинні зробити все можливе, щоб пенсійна реформа та нова система пенсійного забезпечення сприймалися людьми не як щось абстрактне, незрозуміле й вороже, а навпаки – працівники й роботодавці були в змозі відчувати позитивний вплив перетворень.

Україна постійно зволікає, втрачає час і "пасе задніх" навіть у колишньому соцтаборі. Чим далі, тим більш переконливим стає відоме твердження, що допомога прийде не від держави, а від кожного з нас.

Головне, що треба зробити уряду – стимулювати/заохочувати участь роботодавців і працівників у формуванні індивідуальних пенсійних накопичень та забезпечити збереження коштів у недержавних пенсійних фондах.

Це не потребує суттєвих змін в існуючих законах і фінансування додаткових, а подекуди, зайвих чи сумнівних структур.

Разом із тим, реалізація принципу солідарної відповідальності держави, роботодавців і працівників як шляхом сплати добровільних, так і, за певних умов, обов'язкових внесків до корпоративних ПФ, що діятимуть під наглядом держави – на практиці означатиме поступове впровадження обов'язкової накопичувальної пенсійної системи, "розвантаження" солідарної системи та розвиток недержавного пенсійного забезпечення.

Без запровадження цього принципу, який позитивно зарекомендував себе в розвинених країнах, нова пенсійна система буде малоефективною для людей та нестиме загрозу не тільки уряду, але й бізнесу.

*     *     *

Модель пенсійної системи, запропонована консультантами уряду та суспільству, потребує негайних змін.

Якщо ж залишити все, як є, нашим дітям доведеться покірно сплачувати внески до державного Накопичувального фонду і сподіватись, що нинішній уряд усе зробить правильно, а майбутній – подбає про тих, хто залишиться жити через 30 років.

Спираючись на власні знання й набутий досвід, автор і його колеги готові запропонувати такі зміни на "суд" читачів.

Можливо, це й буде початком справді громадського, а не келійного обговорення одного з варіантів пенсійної реформи для нас і уряду.

Якщо уряд насправді потребує нашої допомоги...

Олександр Ткач, полковник запасу, військовий пенсіонер, кандидат технічних наук, доцент, спеціально для УП