Україна-Росія: чи вийде пристяжний з молодшого брата?

Вони, звичайно ж, промовчали! У цьому, втім, ніхто не сумнівався: для нинішньої української влади коментувати слова російського прем‘єр-міністра Володимира Путіна – практично святотатство.

Навіть якщо ці слова – про можливі санкції до України і жорстке небажання бачити її у зоні вільної торгівлі з ЄС, – просто просякнуті неповагою і зверхністю до країни та її керівництва.

Чого ж ще чекати від чиновників, якщо навіть вітчизняні ветеранські організації напрочуд благодушно і з повним розумінням поставилися до слів ВВП, що українці, мовляв, не так вже й сильно були задіяні у битвах Другої світової війни – тієї самої, яку влада прагне називати лише Великою Вітчизняною, і не дуже активно, виявляється, боролися з гітлерівцями.

Бо ж Україна активно "інтегрується" з північною сусідкою, а якщо та намагається її шантажувати, то можна використати чудовий народний метод – заховати голову в пісок.

Навіть попри те, що Путін своєю жорсткою риторикою тільки набирає політичну вагу серед свого електорату, а його українські колеги – втрачають. І не факт, що тільки електоральну підтримку.

Так, дещо із запізненням і на неофіційному рівні міністр закордонних справ сказав, що Україна не має наміру вступати до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану і що вона однозначно визначила для себе пріоритет: входження до Євросоюзу.

Це плюс, однак видається, що такі відповіді варто чекати від керівників найвищого рівня.

Залишається питання – чи зможе Путін і справді виконати свою погрозу й "виставити кордон", якщо Україна не скасує свої перемовини з Брюсселем і не ввійде у контрольовані Росією структури: Митний союз або Єдиний економічний простір?

Це черговий шантаж, чи цілком логічна відповідь на економічні загрози?

Аби дати на нього відповідь, варто співставити – що насправді сказав, а про що промовчав керівник російського уряду. Насамперед трохи ревнива теза, що Київ – на відміну від Москви – такий собі простячок і дав хитрим брюссельським дядям обвести себе навколо пальця.

"Рівень митного захисту, який обумовила для себе Україна при вступі до СОТ, удвічі нижчий, ніж наш єдиний митний тариф. І після приєднання до СОТ він майже не зміниться: буде вдвічі вищим за український", – двічі повторив Володимир Володимирович.

Міжнародні успіхи російських дипломатів можна було тільки вітати – якби бажання прем‘єра РФ перетворилися у довершені факти. Тобто, результати перемовин. На яких кожна із сторін відстоюватиме свої інтереси.

Наразі ж бачимо лише прагнення, прогнози, передбачення, а також слово "майже". Іншими словами – боротьба уявного з реальним. Тобто намагання порівняти те, що вже є у України, з тим, що невдовзі може мати Росія.

"Якщо Україна створить зону вільної торгівлі разом з Євросоюзом і буде змушена уступити за багатьма позиціями, чутливими для української економіки...", – прогнозує далі керівник уряду сусідньої держави.

Така запрограмованість на український всеохопний провал – з уст російського прем‘єра – звучить трохи дивно. З одного боку, ЗВТ – це, звичайно, не райський сад, який сам по собі гарантує всім радість, щастя та процвітання. Й перемовини про створення ще одного наддержавного органу мають враховувати і захист вітчизняних державних економічних інтересів, і їхній баланс: чим українці готові пожертвувати і що отримають навзаєм.

Процес непростий, таїть на своєму шляху підводні камені, не гарантує успіху, – але не містить передумов для такого чорного песимізму від іноземного політичного діяча. І навіває якісь недобрі спомини у стилі старого анекдоту: "Чому ваш космічний корабель "Коламбія" розбився? – Та ні, у нас політ триває за графіком. – Вибачте, мій годинник поспішає".

Особливо враховуючи фразу Володимира Володимировича 2004 року, мовлену міністру закордонних справ Нідерландів Бернарду Боту: "ЄС має триматися якнайдалі від України, так, як це робить Росія. Адже через тісні україно-російські зв‘язки Україна ніколи не буде західноєвропейською державою...".

Якщо, звичайно, вірити "Вікіліксу"...

І нарешті чисто політтехнологічна фраза про небезпеки, які й нібито змушують керівника російського уряду думати про шляхи і методи "виставлення кордонів".

"Вона (Україна), звичайно ж, сподіватиметься, що ці товари (європейського походження – Авт.) підуть на російський ринок. А ми не зможемо собі цього дозволити... адже нас завалять цими товарами", – заявив прем‘єр РФ.

На перший погляд, цілком логічна заява. Але! Кожен бізнесмен, який намагався продати хоча би найменшу партію товару до Росії, знає: цього неможливо зробити без спеціальної процедури квотування. Явної, прописаної у відповідному законодавстві, чи прихованої, яка здійснюється за допомогою бюрократичних важелів.

Владна вертикаль у Росії збудована настільки міцно і є такою всеохопною, що пересічні учасники ринку-приватники можуть відмовитися від серйозних контрактів після одного лише натяку "згори", що така співпраця може не сподобатися "там".

Можливо, Володимир Володимирович сподівається, що замість власної продукції українці завалять російські магазини польською? Чи, скажімо, дешевою китайською, яка потраплятиме до сусідньої з Китаєм країни, здійснивши антилогістичний гак у півсвіту?

Але ж супровідні документи, відповідні штрих-коди одразу на місці дозволять відстежити походження товару. І обсяги китайського ширпотребу, які можна завезти до Російської Федерації через море, Одеський порт і сухопутний кордон Хутір-Михайлівський, – це просто сльози у порівнянні з тим, скільки її реально потрапляє на російський ринок через напівпрозорий від корупції далекосхідний кордон РФ.

Зрештою, Росія ніколи не зупинялася перед власним бажанням без "оголошення війни" раз – і закрити кордон для українських товарів. Якщо для цього існують економічні чи політичні мотиви.

Або якщо ці мотиви можна об’єднати. Як було, скажімо, коли до влади прийшла "не та" політична сила, і держава Росія закрила свої границі для української молочної продукції.

Відтак, приватний російський бізнес задешево скупив частину переробних заводів, які їх власники не погоджувалися продати раніше, – і, внаслідок "добровільно-примусових" злиттів і поглинань, переструктуризував цей ринок. І про жодний Євросоюз тоді не йшлося...

Можна згадати про "м‘ясні війни", коли продукція вітчизняних комбінатів раптом виявлялася шкідливою для здоров’я росіян. А потім, після відмашки "старт", з’ясовувалося, що вже не така вона й небезпечна, ця українська ковбаса з холестерином...

Безсумнівно, що пропозиція "закрити" кордон – не що інше, як шантаж з боку Володимира Путіна. Безсумнівно, російський прем‘єр перегинає палицю – і це очевидно, мабуть, всім.

Але напередодні чергових двосторонніх перемовин жодна жорсткість, вважають у Кремлі, не може бути надмірною.

Україні вчергове продемонстрували: треба поступатися. Якщо не напрямком руху, то "хоча би" майном. Тому вже найближчим часом можна очікувати на нові "інтеграційні" проекти: про авіа- й суднобудування вже чули, про атомну енергетику знаємо.

На які галузі вітчизняної економіки зверне увагу команда Володимира Путіна, почуємо невдовзі. Не виключено, що це аграрні проекти: влада нині активно готується до скасування мораторію на продаж сільськогосподарських земель.

Боротися з "ножницями", в які потрапила Україна через черговий приступ багатовекторності, буде непросто.

Малоймовірно, що Євросоюз кинеться захищати Україну, яка публічно оголосила про деякий відхід від євроінтеграційного курсу – відмову від вступу до НАТО тощо.

Якщо раніше стосунки між Києвом і Брюсселем виглядали хаотично, то нині зовсім химерно й малозрозуміло.

За допомогу Захід вимагатиме поступок: скажімо, під час двосторонніх договорів про цю саму зону вільної торгівлі. Тобто, від України вимагатимуть гарантій для доступу на вітчизняний ринок закордонних товарів, але не дадуть пільг вітчизняним експортерам.

І Київ, кинувшись на Захід, буде змушений бути поступливішим, а Брюссель зможе подякувати Москві, за те, що вона тримає Київ у тонусі.

Можливості іншого шляху, "інтеграційного" із східним вектором, Путін вже окреслив – причому публічно: ЄЕП і Митний союз. Тобто, ще глибше занурення в орбіту російських інтересів – не тільки, до речі, економічних.

Назагал у Кремля достатньо можливостей, аби отримати своє – в економічному сенсі. А ось у політичному повернення України "на місце" неабияк сподобалося би у Росії.

Отримати Україну новим членом ЄЕПу та Митного союзу це, з одного боку, суттєво підняло би престиж та вагу цих структур, а з другого, набуло би більшої ваги саме через те, що Київ довго опирався цьому кроку.

Загалом, абсолютно чітко вимальовується головний вектор політики Росії стосовно України – мати її в якості слухняного пристяжного у своїй упряжці. Прямолінійність і жорсткість у досягненні цієї мети починає шкодити самій Росії.

Загалом, виникає певне дежа вю. Щось подібне – суміш шантажу і "пряників" – пропонувалося російським керівництвом перед вступом України до СОТ. Тоді це не подіяло. Мабуть тому, що як і зараз, це виглядало просто "надуванням щок" без належних економічних підстав.

Ну а різки, які Кремль показав дружній політичній силі у Києві, – можна побачити неозброєним оком. Це товарні війни. Цілком ймовірно, що головними об‘єктами стануть бізнесмени, лояльні до партії влади. Адже мусить Росія якось "захищатися"!

...І нарешті, зовсім маленька, але цікава інтрижка – а як відреагує на заяву Володимира Путіна лояльне до нього середовище всередині України?

На пам'ять приходять "політкоректні" висловлювання українських ветеранів, які, за твердження російського прем’єра, практично ніяк не вплинули на результат Другої світової війни. Мовляв, Володимир Володимирович дуже зайнята людина, на плечах велика держава – ну як можна гніватися, що він нас, дрібноту, не помітив?!

Якою ж буде реакція зараз?

Володимир Шкляр, народний депутат України IV та V скликань, для УП