Бути чи не бути?
Суспільне життя складається із примхливого поєднання старого і нового. Рептильні явища співіснують із новаціями – і нерідко перемагають, бо за ними – сила традиції. Диктат звички.
Ще за часів застою Україна була заповідником найзаскорузліших ретроградів і реакціонерів. Неприродній відбір (номенклатурна селекція) створював на українському терені апаратників, яких відрізняв особливий вишкіл. Відсутність ініціативи, пильність.
І вигадливість – у зображенні власної бурхливої діяльності та незамінності, яка приймала вигляд боротьби із ворогами (буржуазними націоналістами, сіоністами тощо). Намагання будь що "соотвєтствовать" вимогам, директивам, інструкціям.
Це був світ цілком прогнозований і передбачуваний. Принаймні – на дистанцію власної кар‘єри. Тому він був таким бажаним і зручним.
Для усіх, хто належав до племені апаратників. Апаратників від партії, профспілок, науки. Апаратників від літератури.
Не існувало ніякої Партії, іменем якої творилися всілякі немислимі злодійства. Насправді існували апаратники, які були занепокоєні виключно власним існуванням, добробутом та споживанням.
Маса пересічних комуністів (мільйони!) були декором. Ніхто не повстав на захист СРСР і КПРС. Усе успішно розвалилося під провідною роллю КПРС, ватажки якої конвертували свою владу у дещо вагоміше.
Не існувало справжніх профспілок. Насправді існували апаратники. Те ж (із своєю специфікою) – у науці. В освіті. І те ж – у літературі.
Бурхливий розквіт різноманітних літературно-художніх течій 20-тих років почав відчутно вщухати на початку 30-тих. Не дуже потрібні (а відверто – категорично непотрібні і вкрай небезпечні!!) були письменники, які не бажали ставати в ідеологічне стійло, хоча там і забезпечувалось регулярне наповнення ясел) і віддавати свій голос (і талант) безголосій і неправедній більшовицькій владі.
Не усі спроможні були написати поему "Хорошо!" чи "Владимир Ильич Ленин". Сам Маяковський теж не витримав – приватні обставини і дизайн самогубства були вже другорядними.
А всілякі там пільняки, мандельштами, клюєви і пастернаки відомо що пишуть. А ті, що не пишуть – налаштовані так само. Булгакови, замятіни, платонови… Письменницьке різнобарв‘я і різнотрав‘я було несумісне із політикою ідеологічного диктату і керованої одноманітності.
Тріумфальний досвід створення колгоспів був поширений на усю цю письменницьку публіку. У 1934 році на Першому з‘їзді радянських письменників був створений письменницький колгосп – Союз Советских Писателей. На його чолі поставили відомого пролетарськи-босяцького Буревісника – Максима Горького. Він незабаром помер, але справу було почато.
Багато клопоту було із тим першим з‘їздом письменників (другий провели тільки у 1954-му…). Серед його учасників поширювалася рукописна листівка із закликом боротися із "радянським фашизмом". І взагалі створення письменницького колгоспу сучасники сприймали як сумну політичну необхідність (паралельно за тим самим лекалом створили союз композиторів, союз архітекторів та інших).
Письменника ставили перед непростим вибором. Між гільйотиною (в тодішніх реаліях – розстрільний підвал) і ситим життям (втім, теж під дамоклевим мечем – бо з метою профілактики іноді практикувалися арешти та страти цілком лояльних діячів культури).
Хочеш жити літературою – пиши "по указке партии". Як казав Шолохов на з‘їзді письменників десь у 70-ті: "я пишу по указке сердца, а вот серце подсказывает так, как говорит партия…".
Ставай членом Спілки Письменників. Тоді – високі гонорари і захмарні наклади. І всіляка тобі пошана і повага.
Не хочеш – твоя справа. Тільки не ображайся. Можеш "самовыражаться", але дуля тобі, а не тираж. Пиши в стіл. У розрахунку на визнання нащадків.
Втім, навіть ненадруковані рукописи небезпечні для режиму. Тому під час арештів і обшуків конфіскують усе, що несе на собі відбиток таланту чи, не приведи Господи, генія… Ці рукописи знищують ще раніше, ніж їхніх авторів. Не правий був Михайло Опанасович, неправий. Горять рукописи, ще й як горять…
Письменники зрозуміли. В середині 30-тих звичка до мімікрії вже стала необхідним адаптивним механізмом для виживання. Правила гри були зрозумілими. Служиш – отримуєш. "Умнічаєш" – сам знаєш…
Саме в цей час виникає і система державних премій за досягнення в галузі науки, господарства і культури. Усе було частиною однієї маніпулятивної системи.
На ВДНГ демонстрували якогось грандіозного хряка (за нього отримував премію і орден свинар скажімо Іваненко) – а паралельно режисер Пир‘єв знімав радянський блокбастер "Свинарка і пастух" (за якого отримував свої премії).
Письменники отримували премії за майстерність у виконанні партійних вказівок і замовлень. Звідси – цунамі творів на історичну тематику (у фокусі – великі реформатори Петро Перший і Іван Грозний), апокрифи про Леніна та його "плеяду твердокаменных", звеличення Сталіна, складання міфу Його життя, популяризація покорителів неба, полюсу і усього, що треба. І безліч "совєцького трешу" про могутність Червоної Армії та про звитяжних єжово-беріївських чекістів.
Тут не можна було обійтися без інституту премій. Державних (Сталінських). Премія відгравала мінімум подвійну роль.
По-перше сама наявність премії свідчила, що там, у Кремлі, тримають руку на пульсі творчого процесу і знають, "хто чим дихає". Сталін насправді читав практично усі твори, що претендували на щось. Тому премія була знаком піклування влади про таланти.
Мовляв, радянська влада і комуністична партія забезпечили небачений розквіт літератур. Гасло таке було: "Ударники! В літературу!". Тож середняк пішов не тільки до колгоспу – він пішов і до літератури.
Як писав дотепник Віктор Кін (розстріляний у 1938-му), у пролетарської літератури є не тільки обличчя, але й задниця.
Хоча слід віддати належне: преміальні нагороди знаходили і справжніх митців, які були далекі від кон‘юнктури. Згадаємо хоча б киянина Віктора (Віку) Некрасова. Його повість "В окопах Сталінграда" отримала Сталінську премію. Гідний вибір – хоча в повісті ані про партію, ані про політруків – ані слова.
Костянтин Симонов залишив у своїх спогадах кафкіанські картини процедури призначення лауреатів. "Хазяїн", пихкаючи своєю люлькою, ходить туди-сюди по килимах і вирішує, кому що дати.
"Допущені" до цієї містерії дивились на священнодійство із острахом і захопленням. По-перше, на відміну від "Хазяїна" вони не завжди були в курсі творчих досягнень майстрів пера і пензля. По-друге, примхливу і хворобливу логіку відзначення чи опали передбачити було неможливо.
"Влучити" із своїми рекомендаціями було непросто – Сталін довіряв виключно своїм смакам і знав, що народу треба (чи не треба).
По-друге, премія була засобом поділити письменницький загал на ранги, касти, на "чистих" і "не зовсім". Найбільш рясно брякали лауреатськими медальками (грошові премії – само собою) так звані "літературні генерали" – ті самі апаратники від літератури.
Вони керували письменницьким колгоспом (Спілкою Письменників СРСР – і республіканськими відділеннями). Були головними редакторами журналів і видавництв. Засідали по президіях. Повчали молодняк, ламаючи творчі хребти "молодым да ранним". Клепали доноси і наклепи один на одного. Обиралися членами ЦК КПРС.
Премія була тавром лояльності. Свідченням того, що письменник повністю "відповідає" усім вимогам історичного моменту і робить свою справу із усією можливою відданістю і самозреченням.
Імена лауреатів пропагувалися, а їхні твори широко тиражувалися і ставали доступними широкому загалу. З пісні не викинеш слів: держава дбала і про бібліотеки, і про мережу книгарень, і про доступні ціни на книжку.
Найбільш імениті лауреати протискалися до шкільної програми з літератури – щоб затуркана дитинка з відразою змушена була вчити віршик про прапор чи колгоспне стадо – і дивитись на портрет огрядного дядька у підручнику…
Якось один авторів знайомий – професор і український патріот визначив сутність українця. Українець – це людина, яка сидить і чекає, коли ж їй причеплять якісь там лички на погони…
А наступного дня зателефонував і вніс корективи до своєї максими: Українець – це людина, яка тільки й робить, що сама собі чіпляє якісь лички.
Гадаю, що це – про нашу Шевченківську премію також. І тоді, і зараз.
Започаткували Премію імені Шевченка, як відомо у далекому вже 1961році. І від початку вона була частиною загальної ідеологічної омани (для громадян) і звабою (для тих, хто премії жадав і готовий був йти на будь-які компроміси і жертви).
Усе це зникло – весь континент СРСР із його геополітикою, месіанством, будівництвом комунізму. Зникли книгарні майже скрізь, де вони могли зникнути. Годі їх шукати по селах і містечках – а вони там були скрізь. І там можна було придбати не тільки "нетлєнку" Леоніда Ілліча, але й книжку Нестайка чи Владка. Не кажучи вже про серію "Шкільна бібліотека" (15-20 копійок за книжку).
Зникла більшість бібліотек, які були практично в усіх профспілок, на усіх підприємствах. Книжки повикидали, поспалювали (книжки членів Політбюро важко горіли), поздавали на макулатуру (серед авторів макулатури лауреати завжди займали почесне місце).
Зникає книжковість як така. Зникає повага до друкованого слова, стає рідкістю вміння читати (саме читати повільно), слідкувати за складною думкою, розкодовувати, розчакловувати її – і відкладати книжку вбік, щоб надовше вистачило того очарування красою и силою чужої думки…
Але ж дивним чином продовжують існувати оті атавізми сталінсько-брежневських реалій, яким начебто і місця не повинно бути в сучасній європейській країні.
Багато що зникло – крім провінційного бажання чіпляти лички і хизуватися ними перед дзеркалом.
Яка там Шевченківська премія?!
Разом із радянськими і компартійними реаліями зникли причини, якими були покликані державні премії – не справа держави судити про словесність, про стилістику і поетику.
Увесь галас, спричинений відмовою письменника Шкляра отримувати премію, чомусь оминув сакраментальне питання: а чи взагалі це справа держави – визначати преміями поетів, режисерів чи письменників?
Є публіка. Є популярність. Є успіх (в тому числі, комерційний). Це і тільки це визначає місце діяча в історії, в плині поколінь – і в художньому процесі.
Можуть бути і премії – але не від держави. Будь-якому акту призначення державної премії може бути наданий неприємний присмак політичної кон‘юнктури, ідеологічної виправданості тощо. Мовляв, держава прикормлює митців, інтелектуалів.
З іншого боку, нагороджуючи автора, держава певним чином солідаризується із його світоглядними позиціями, із його ідеологічним кредо. Яким би воно не було. Немовби держава підписується під твором, під кожним його рядком (беручи на себе тягар за згадуваних в тексті "кацапів", "жидів" – як у лауреатському тексті) – і важко доводити зворотнє.
Це принижує перш за все автора – в нього з‘являються підстави вважати, що оцінили не його хист, не його обдарованість, а правильно зайняту позицію, конформізм та лояльність.
Державна премія – як прижиттєва панахида – митець стає дещо класиком. А класик завжди дещо неживий.
Не справа держави визначати письменників грошима і званнями за творчість. Не справа митця починати торгуватись.
Що пропонує автор? Розпустити Шевченківський ареопаг. Припинити взагалі практику призначення Шевченківських премій. Нехай вже відзначені лауреати отримають свою частку пошани – але нехай на цьому припиниться ця дивна і невиправдана атавістична традиція, якій місце на звалищі історії.
А кошти можуть бути використані на підтримку шкільних бібліотек та відкриття книгарень на селі (бо на Хрещатику їх, здається вже не відкрити).
Віталій Заблоцький, доктор філософських наук, професор, для УП
