Замах на президента

"Коли інші права сплюндровані,
право на повстання стає безспірним".
Томас Пейн

Вірніше, замах відразу на трьох президентів України.

Ось, що дійсно читається між рядками скупих повідомлень ЗМІ та Інтернет видань від 29 січня 2011 року про те, що в Білій Церкві син померлої під час операції жінки розстріляв лікаря, який взяв гроші вже після того, як не зумів врятувати життя пацієнтки.

Ця подія є знаковою для сучасної України, і за своїм дійсним змістом затьмарює навіть кримінальне шоу – переслідування Тимошенко чи попереднє ув’язнення Луценка.

Адже і в Білій Церкві відбувся замах на всіх президентів країни – Кравчука, Кучму, Ющенка і Януковича.

Автор спробує пояснити (не довести) сказане своєрідним конспектом промови на захист того, хто випустив цілу обійму в Білій Церкві.

Більшість людей завжди поблажливо судять, а то й взагалі виправдовують свого ближнього за злочин та пороки, якими вражені самі, адже тоді судді насправді судять і виправдовують себе.

Але ті ж люди майже ніколи не виправдають інакшого за себе, навіть коли той невинен у скоєнні злочину, адже тоді вони судять непорочність, якої самі позбавлені.

Подібна характеристика цілком притаманна українському суду.

Український суддя, який бере хабарі, домовившись зі своєю совістю, ніколи не зможе домовитися з істиною, і навіть в глибині душі добре усвідомлює, що є кримінальним злочинцем, але залишається на волі, ходить щодня на роботу, блудить і судить інших та хизується своїм статусом та статками.

Український суддя почуває себе безпечно, адже добре знає, що люди, які вдягнули його в суддівську мантію, є не меншими злочинцями, ніж він сам, і всіх їх об’єднують однакові пороки, моральна ущербність та неповноцінність їхньої людської подоби.

Фактично, сучасна українська держава, її законодавча, виконавча та судова влада легітимізувала подібний правовий порядок, своєрідну українську "омерту" (італійською – omertà) як кодекс безчестя українського можновладця.

Опонентів сказаному автор, з повагою до їхньої позиції, відсилає до народного депутата, голови комітету ВР з питань національної безпеки і оборони Анатолія Гриценка, який під час виступу з нагоди Дня Соборності України буквально сказав таке: "Ніхто не вірить, що після судової реформи Януковича можна піти в суд і без хабара захистити свої права".

Статус пана Гриценка, його обізнаність з фактичним станом речей у державі дозволяє йому робити такі висновки, а нам скористатися з них в якості важко спростовуваних аргументів.

Щоправда, і в часи Кравчука, і Кучми, і Ющенка ніхто не вірив, що в українському суді можна без хабара захистити свої права.

Так було завжди і є сьогодні – українські суди не виконують свого прямого обов’язку – "утвердження і забезпечення прав і свобод людини" (стаття 3 Конституції), на практиці демонструючи тотальну (за рідким виключенням) корупцію в якості національної ідеї.

А тепер повернемося до стрілянини в Білій Церкві. Візьмемо за дужки якість лікування, наданого згодом померлій жінці, адже стріляючий усвідомлював, що медицина часто буває безсилою перед невиліковними недугами, і прямої вини лікарів у смерті його матері об’єктивно може й не бути.

Тоді, що це було?

Найлегша, а радше, найвигідніша для держави версія події – це помста, раптовий психічний розлад та відповідна неадекватна реакція з боку стріляючого у знахабнілого лікаря за смерть матері та даремно витрачені гроші.

Не тіште себе ілюзіями, панове судді. Насправді в Білій Церкві українська держава (невільна метафора – в білій церкві чорна держава), вважаючи просту небагату людину за якесь нижче огидне створіння, фактично продала цій людині смерть її матері. А лікар, який виконував роль продавця, ні на мить не убоявся суду держави.

І не прискіпуватимемося до номінального статусу лікаря. В очах людей, а також в контексті прецедентної практики Європейського суду він є агентом держави та її повноважним представником в медичній сфері.

Але найголовніше, що показав досліджуваний випадок, і що стало справжнім шоком для держави, це те, що простий українець – є людиною, і в нього є людська гідність, яку він цінить понад усе і готовий захищати і захистив її до кінця, переступивши через біблійне та світське "не вбий".

Чому стріляючий в Білій Церкві не звернувся за захистом до правоохоронних органів та суду, та як би могли розгортатися події в "штатному режимі"?

Громадянин, чию матір, попри отримані за це гроші, не змогли врятувати лікарі, повинен був би звернутися до прокуратури із відповідною скаргою на неправомірні дії лікарів.

За наявності підстав, правоохоронці порушили б кримінальну справу, відправили б її до суду, який би виніс справедливий вирок кривдникам.

Крім цього, під час кримінального провадження чи окремо від нього громадянин міг би заявити цивільний позов та домогтися відшкодування майнових збитків та моральної шкоди.

Все це відомо, і вся ця ідилія лежить на поверхні, але за своїм практичним змістом є пасткою для українця. Аби той випустив пару гніву, витяг гроші з кишені та був поставлений на коліна несправедливим чи невиконаним рішенням.

Єдине, що досі недоступно українській владі – це неможливість долучити до своєї "омерти" Європейський Суд з прав людини, який все більше і більше псує апетит можновладцям, вивертаючи гниле нутро українського правосуддя.

Стрілок не міг піти вказаним шляхом, і не зобов’язаний був це робити, адже в контексті прецедентної практики Європейського суду з прав людини, ніхто не зобов’язаний використовувати неефективні на практиці засоби правового захисту.

Те, що звернення до української прокуратури та суду є неефективними засобами правового захисту, очевидно для більшої притомної частини українського суспільства.

Хабар, без якого в суді, за словами пана Гриценка, не можна захистити свої права, став джерелом доходу, власністю суддів, прокурорів та інших осіб, які наче мухи обліпили і вже доїдають труп українського правосуддя. Навіть місце біля цього трупу стало майном, яке можна продати, обміняти, подарувати, чи навіть передати у спадок.

А людська гідність за Загальною декларацією прав людини ("Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості") є первинною, основоположною в ієрархії прав людини, щодо якої решта прав, зокрема, на життя, на справедливий суд, є похідними.

Тобто людина перестає бути людиною, коли втрачає свою гідність, а реалізація інших прав, життя взагалі, втрачає для неї будь-який сенс.

Будучи представником українського народу, єдиного за Конституцією джерела влади, герой цієї оповіді здійснив акт народного правосуддя, вчинення якого легітимоване правом людини на повстання, яке закріплене в названій вище Декларації ("необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення").

Виявилося, що для повстання не потрібні партизанські загони та мільйонні майдани…

Чинне українське законодавство та міжнародне право не визначають понять гідності та повстання, і це зрозуміло, адже кожен по-різному усвідомлює свою цінність, як унікальну моральну особистість, та шляхи захисту гідності, коли держава не тільки на охороняє, а свідомо гнобить та принижує людину.

Ніхто, жоден прилад не в стані оцінити гідність людини, тим більше тієї, якій держава відкрито продала смерть її матері.

Тож хто може судити, чому стріляючий не звернувся до українського правосуддя, не довів його несправедливість в Європейському Суді з прав людини, аби отримати справедливу сатисфакцію за свої страждання. Хтось інший, можливо, пішов би цим шляхом.

Герой цієї оповіді так не зробив. І скоріш за все через те, що українська держава вже сьогодні перекреслила його існування як людини, і він не міг залишатися "ніким" впродовж не одного року ходження пекельних кругів системи українського судочинства та 3-5 років чекання в довжелезній черзі на справедливість в далекому Страсбурзі.

Стріляючий вирішив захистити та утвердити свою людську гідність не чекаючи рішення суду. Розряджаючи пістолетну обійму, за відсутності справедливого державного суду, стріляючий повстав проти існуючого беззаконня і гноблення та вчинив акт народного правосуддя.

Він захищався – захищав свою людську гідність, а отже життя Людини.

Відповідно до статті 39 КК "не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини…, якщо цю небезпеку… не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода".

В досліджуваній ситуації мова не може йти про перевищення меж крайньої необхідності, адже для справжньої людини втрата людської гідності є більшою втратою, ніж втрата життя.

Хтось же, за словам одного мислителя, легше перенесе смерть батька, ніж втрату майна чи грошей.

Звідси висновок. Будучи незахищеним силою українського закону, герой даної оповіді не лінчував свого кривдника, а, рятуючи свою людську гідність, повстав проти гноблення держави шляхом акту народного правосуддя.

І вимушений був це зробити. Згідно статті 55 Конституції "Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань".

Повстання проти гноблення легітимоване Загальною декларацією прав людини, а діюче кримінальне законодавство усуває криміналізацію заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, в якій опинився невинуватий стріляючий.

Отже, - не винен, але чи визнає цю невинність суд держави?

Натомість невинний не потребує виправдання.

Мільйони українців у 2004 році заради захисту своєї людської гідності повстали та вийшли на Майдан, і їхньою не останньою вимогою була вимога справедливого суду.

Втім, нетиповий прем’єр, як сором’язливо висловилася Ліна Костенко, виявився цілком типовим президентом, який вгамувавши свої особисті пристрасті, відібрав у народу його правосуддя та знову підпорядкував людям, колір мантій яких подібний до справжнього кольору їхніх душ.

Декларована діючим президентом судова реформа є нічим іншим як спробою влити старе вино в нові міхи з відомим Біблійним результатом. І постріли продовжаться.

Запитаєте, де взяти стільки молодого вина – непорочних суддів? Автор не відає, є мудріші за нього люди. Втім, автор почав би з "наведення ладу" серед старих суддів.

Може видатися, що назва статті "Замах на президента" – надто провокативна. Але в ній провокації не більше, ніж жорстокої дійсності – постріли в Білій Церкві, здійснені в бік держави.

Стріляли люди доведені до відчаю несправедливим судочинством та глумлінням держави над людською гідністю.

Це акт народного правосуддя, це повстання. А повстання за своєю суттю, як в нашому випадку, не може бути зверненим проти нещасного лікаря, головною мішенню повстання є система та її гарант.

В Білій Церкві відбувся замах на президентів України, панове українці, жоден з яких не забезпечив людині справедливий суд.

Зрозуміло, що повсталій людині не потрібен адвокат, адже повстанець – це в одній особі і адвокат, і прокурор, і суддя – для себе і для свого супротивника.

Цій країні потрібні солдати, а не адвокати. Автор же зазначає себе як адвоката через те, що залишаються люди, які в менш кривавих, але не менш трагічних ситуаціях терпеливо несуть свій хрест до суду у Страсбурзі. Втім, ця стаття – невелике, але щире особисте авторове повстання.

Наостанок, кілька слів колишнім, теперішнім та майбутнім членам організації. Ви знаєте, куди і для чого йшли та йдете. Майте мужність, підписана вами "омерта" позбавляє вас права на повстання.

На відміну від стріляючого в Білій Церкві, який жертовно повстав.

Кожен розуміє і зрозуміє в прочитаному лише те, що захоче розуміти.

Андрій Ільків, Львів, для УП