Політична геронтологія
Геронтологія – наука, яка вивчає біологічні соціальні і психологічні аспекти старіння людини, його причини і способи боротьби з ним.
Вікіпедія
Кажуть після 60-ти Сталін став виявляти неабиякий інтерес до довголіття. Навіть появу академічного Інституту геронтології пов’язують із бажанням політиків від медицини догодити патрону.
Десь у ті часи на згадану тему родився анекдот, якому судилося довге життя.
Начебто під час науково-популярної лекції професора інституту геронтології пролунало запитання вдячного слухача:
- Чи означає сказане Вами, що харчуючись виключно здоровою їжею, відмовившись від згубних звичок і, не зловживаючи стосунками з прекрасною статтю, я маю шанс прожити до 100 років?
– Саме так! – відповів лектор, – Тільки навіщо?
Тижня не проходить, щоб той або інший представник влади, як мантру не повторював, що нова влада прийшла надовго, а всі її плани будуються з розрахунку мінімум на 10 років.
При цьому суспільство позбавлене можливості оцінити, як грандіозність задумів, так і способи їх досягнення.
Парламент, як головний майданчик суспільних дискусій з найважливіших питань, спільними стараннями влади і опозиції перетворився в інструмент механічного (без обговорення або обговорення за скороченою процедурою) штампування законодавчих актів включно зі змінами до Конституції і бюджету держави.
У будь-якій успішній сьогодні країні реформи здійснювалися, коли отримували підтримку більшості ініціативних енергійних громадян. Успіх приходив, якщо середньостатистичному американцю (їх свого часу Ніксон влучно назвав "мовчазною більшістю"), чи європейцю (французу, німцю, англійцю…) ставало очевидним, що його ініціатива, талант, удача і законослухняність гарантують достойний статок для сім’ї, захист закону і добропорядну репутацію.
Власне з цього усвідомлення починалися американська мрія і німецьке чи японське чудо.
При цьому архітектори згаданих реформ, наприклад, Рузвельт в США чи Ерхард у Німеччині, демонстрували підкреслені особисту скромність і ощадливість у побуті, доступність і відкритість у спілкуванні з медіа та громадянами.
Економічні і політичні реформи, спрямовані на задоволення інтересів 3-4 фінансово-олігархічних угрупувань – безперспективні, бо неминуче наштовхнуться на спротив переважної більшості населення, зокрема, його найбільш активної і продуктивної частини.
Це лише питання часу та інтенсивності просування однобоких новацій без належної підтримки в суспільстві.
За таких умов, складається враження, влада не планує і не розраховує на майбутніх виборах (парламентських і президентських) забезпечити перемогу за рахунок громадян, вдячних за зрушення найперше в економічній сфері: в підтримці малого та середнього бізнесу, в ліквідації офшорних "чорних дірок" для крупного капіталу, запровадженні контролю за доходами та видатками державних службовців, притягненні до кримінальної відповідальності не лише "чудотворців" із минулого, але й з діючого уряду, тощо.
Натомість робиться ставка на псевдолегітимізацію змін до Конституції, до виборчого законодавства, які повинні "допомогти" отримати потрібний результат на наступних виборах, створюючи відверто нерівні умови політичної конкуренції, а відтак супроводжуються коректними по формі, але нищівними за змістом коментарями авторитетних європейських інституцій.
Наприклад, Венеціанська комісія, проаналізувавши 17-18 грудня процедуру повернення до Конституції 1996 року, дійшла висновку, що: "65. … Очевидно, існуюча конституційна система, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не є цілком легітимною.
Лише конституційна процедура для внесення змін в Конституцію, яка здійснюється Верховною Радою, спроможна забезпечити її повну легітимність".
Після таких ляпасів цього авторитетного інституту Парламентської Асамблеї Ради Європи потрібно або негайно розпочинати "роботу над помилками" або припинити будь-яку риторику про європейський вибір, як стратегічну мету.
У той же час робота над змінами до Основного закону ведеться у "глибокому підпіллі". Так чи інакше є три принципових моменти, відображення яких у Конституції забезпечує або демократичний (європейський) вектор розвитку України, або повертає до авторитаризму, незалежно від політичної термінології і риторики.
По порядку.
По-перше, вибори за відкритими партійними списками, коли у кожному виборчому окрузі висунуті партіями персоналії борються за симпатії виборців, а у випадку перемоги – реалізують декларовані політичні підходи і представляють політичну силу у спілкуванні з тими, хто їх обрав.
Розмови про повернення до змішаної або чисто мажоритарної системи – це, скоріше за все, туга за минулими часами, коли список більшості мажоритарних депутатів за кілька місяців до виборів складався на дивані президента Кучми.
Автор пригадує у цьому зв’язку перемогу середньої руки газового олігарха в одному з міст обласного підпорядкування Кіровоградщини. Вся його виборча кампанія звелася по-суті до одного виступу на місцевому телебаченні.
Але якому! У місті, де протягом кількох років у кранах не було гарячої води – вона раптом з’явилася за кілька годин до згаданого ефіру. Далі цей добрий чарівник пообіцяв, що вона буде весь тиждень до дня виборів, а у разі його перемоги – і після них.
Здогадайтесь з двох раз, хто виявися фаворитом виборчих перегонів у цьому колись чепурному індустріальному центрі, а тоді і сьогодні – добитому до ручки населеному пункті?
Не треба бути пророком, щоб передбачити: для людей, придушених безробіттям, цінами на товари першої необхідності, вартістю комунальних послуг, новими податковими, житловими, пенсійними кодексами – найкращим виявиться той з кандидатів, хто допоможе "дотягнути" до зарплати чи пенсії хоча б у місяць виборів.
А чим він займатиметься у парламенті – це вже високі матерії, до яких так далеко!
По-друге, перспектива України як держави – у парламентсько-президентській моделі влади. Її (влади) нелегітимна концентрація в одних руках під будь-якими благими намірами – це, як показує історичний досвід, прямий шлях до корупції, кумівства, вибіркового застосування права, врешті-решт, азіатчини в класичному розумінні цього слова.
Віктор Янукович переміг на президентських виборах, які світова спільнота визнала вільними і демократичними.
Це давало йому суттєву моральну перевагу перед радикальною опозицією, яка істеричним несприйняттям результату виборів перекреслювала свої претензії на політичну альтернативу.
Натомість використання нікчемних (з юридичної точки зору) рішень КС (після висновків Венеціанської комісії таке визначення автор вважає прийнятним) для швидкого формування парламентської більшості, а потім, фактично, для "відміни!" діючої на той момент Конституції, позбавило новообрану владу цієї переваги.
Лише політична система, побудована на балансі стримувань і противаг, незалежності судів і громадському контролі може вирішувати назрілі питання реформування економіки, боротьби з корупцією, європейської перспективи.
У протилежному випадку буде, як у старому анекдоті про робітника, який, працюючи на військовому заводі, потихеньку "прихоплював" деталі пральної машини, а коли намагався дома скласти агрегат – все одно виходив станковий кулемет.
По-третє, реформа місцевого самоврядування має здійснюватися тільки за європейським зразком, шляхом перетворення місцевих громад – у повноважних господарів на території села, селища, району, міста та наділення сформованих місцевими громадами органів виконавчої влади необхідною повнотою фінансових, податкових, бюджетних, кадрових повноважень.
Державні адміністрації мають залишитись тільки на рівні областей із функціями співмірними із французькими префектурами – координація роботи силових структур, контроль за реалізацією загальнодержавних програм і моніторинг дотримання Основного закону місцевими органами влади.
На етапі підготовки конституційних змін найперше від президента і парламентської більшості залежатиме, по якому шляху піде Україна. У випадку помилки, її виправленням займеться народ на вулицях і майданах.
Принаймні про це свідчить історичний досвід. І що важливо пам’ятати – не лише зарубіжний.
Ярослав Мендусь, для УП
