Україна між "там" і "тут": крапки над "і"
На одному кінці Хрещатика – Бессарабський ринок та пам’ятник Леніну, на іншому – Європейська площа (колишня площа Сталіна) з Українським домом (переробленим із музею того ж Леніна), а посередині – Майдан із монументом Незалежності, але без запланованого там Пантеону українських героїв.
Ця конфігурація склалася за часів пізнього Кучми та наочно символізувала собою креольське бачення минувшини та сьогодення України.
Іншими словами – національна за формою, совєтська за змістом, компромісна за характером і ніяка за устремліннями (крім, звісно, добряче поїсти-попити-поспівати-подерибанити, а затим і покататися Європою) Українська держава.
Про питання, пов’язані із пошуком її ідентичності, автор цих рядків писав, зокрема, в опублікованих на початку минулого місяця статтях "Україна між "там" і "тут": унікальність постколоніальності" і "Україна між "там" і "тут": креольська альтернатива" .
Парадокс, але те, що на початку 2000-них років викликало активний спротив та знущальну іронію з боку значного числа українських інтелектуалів, сьогодні згадується із ностальгією, ледь не як вивершена досконалість.
Адже совєтськість та була неагресивною (без Сталіна, із бодай словесним засудженням найбільш ганебних злочинів тоталітаризму), а яловість устремлінь на державному рівні давала можливість просувати на певних ділянках, завдяки зусиллям енергійних і більш-менш кваліфікованих менеджерів, національні за спрямуванням проекти.
Скажімо, саме за пізнього Кучми найбільш успішно йшла не тільки формальна, а і змістовна українізація освітньої системи на всіх рівнях. Окрім того, тодішня правляча верхівка розуміла важливість дотримання українських символів і форм у своїй діяльності, бо жодні інші не надавали їй легітимності в очах світу.
Сьогодні вміст того ж самого облаштунку інший. "Ми стали один для одного такими далекими, мовби Дніпро протікає через столицю Монголії, а не України", – зафіксував ситуацію польський журналіст Томаш Кулаковський.
Справа, звісно, не в географії, а в цивілізаційному наповненні і переоформленні "нової" української держави: євразійський "совок" у найгірших, найпримітивніших своїх проявах.
Однією із головних причин такої трансформації й відживлення, ба, нового виходу на авансцену України, здавалося б, безнадійно маргіналізованої національно-культурної групи совєтських людей стало взаємне розчарування двох основних інших груп (спільнот) українських громадян – власне українців та креолів, що вилилося у перебіг та результати президентських виборів і всіх поствиборчих процесів.
Щось схоже уже трапилося 1994 року – але тоді "совка" швидко поставили на місце. Сьогодні ж він агресивно підминає під себе креольство, і не дивно: маючи таке потужне підживлення з Білокам’яної, тільки дурень не спробує раз і назавжди закріпити своє домінування, відтак повернути українське суспільство у донаціональний чи, що те саме, догромадянський стан.
Ця агресивність дає відчутні дивіденди: досить значні частини українського та креольського сегментів суспільства, включно із представниками відповідних груп еліти, почувши знайому з минулих часів тональність, тим чи іншим способом виявляють лояльність до нового/старого господаря чи запобігають його ласки.
А інші чи то продовжують взаємопоборювання, не надто звертаючи увагу на небезпеки, які тягне за собою усталення нового режиму, чи то (і це переважна більшість суспільства) займаються приватними справами, за останні роки розчарувавшись у так званих "високих матеріях".
За цих обставин активізувалися інтелектуали, які пропонують або ж поділити Україну на власне українську та креольсько-совєтську держави, або ж будувати єдину державу на основі креольського патріотизму ("громадяни, а не нація"), відкинувши як "крайнощі" й українську, й совєтську культурну традицію.
Перший варіант не слід плутати з тим, що пропонував Юрій Андрухович: йому йшлося про елімінацію або ж нейтралізацію совєтської складової українського соціуму; за цих обставин в Україні переважатиме українсько-європейський вектор, що забезпечить її поступовий розвиток.
Ідея ж поділу виходить із засадничої несумісності "чистого" українства з усіма іншими національно-культурними складниками, тож питання тут тільки в тому, якою буде майбутня Українська держава: на захід від Києва, від Вінниці чи лише від Збруча.
Ну, а креольська візія "государства Украина" виходить з ідеї національно-культурної tabula rasa – будувати нове життя з нуля, використовуючи, як довелося недавно почути з вуст дуже інтелігентного професора, всі традиції, звичаї, ментальність й історичну пам’ять не як фундамент, а у кращому разі як будівельний матеріал.
Ну, а якщо щось заважає й випирає – знести великим бульдозером...
А тим часом креольська спільнота в Україні, як про це говорилося у попередніх статтях, склалася історично, вона внутрішньо різнорідна, але без "мовчазних консенсусів" із нею не було б сьогодні відновленої незалежності.
Адже за часів УРСР склався (якщо схематично) такий розподіл суспільних ролей: середня, а часом і вища ланка науки, виробництва, господарчого управління на теренах України – це місце для креола; совєтська людина – це насамперед партійний апарат та робітник індустріального Сходу й Центру.
Українець – це номенклатурний письменник та подекуди науковець-гуманітарій, сержант міліції, робітник провінційного підприємства, колгоспник, некваліфікований працівник у великій промисловості.
Українці, а особливо їхня еліта (звісно, не "реєстрова", а справжня, "неформальна"), були в УССР справді "гнаними і голодними". Хіба що декому дозволялося працювати в "гуманітарному ґетто" у суворо визначених "компетентними органами" межах для того, аби показати світові, що Україна квітне під сонцем радянським.
Не випадково серед етнічних українців (а тим більше – україномовних) було значно більше дисидентів (у відсотках до загальної кількості), ніж серед інших лінгвоетнічних груп УРСР.
В УРСР креольське населення групувалося і формувалося майже виключно в урбаністичному середовищі (окрім Криму). Ідеологія (у широкому сенсі слова), у цій спільноті вже у 1970-тих роках, не кажучи про початок 1980-тих, превалювала не офіційна, хоч і не відверто опозиційна.
Швидше йшлося про дистанціювання креольської спільноти від совєтських ідеологем при збереженні та домінуванні неофіційної загальносоюзної культури.
Ба більше: у межах цієї субкультури відбувався досить ефективний розвій структур громадянського суспільства в пізньототалітарному Союзі.
Клуби самодіяльної пісні, КВН, рок-клуби, клуби любителів фантастики, секції східних єдиноборств тощо – все це на основі саме цього типу загальносоюзної культурної спільноти із суттєвими регіональними відмінностями і відповідним патріотизмом.
Якщо влада всіляко стримувала розвиток структур громадянського суспільства на ґрунті національних культур, і, власне, нищила ці структури, то загальносоюзна (у республіках-колоніях – креольська) складова союзного культурного життя видавалася у 60-80 роки ХХ століття ЦК КПРС та КҐБ не надто вибухонебезпечною, оскільки вона здебільшого рухалася в межах координат "соціалістичного вибору" і совєтської міфології та традицій, щоправда, "очищених" й "облагороджених".
У 1990-1991 роках, переконавшись у неможливості трансформувати імперію і прагнучи позбутися свого, здавалося, довічно провінційного і другорядного статусу в СРСР, українське креольство створило єдиний фронт із "щирими" (свідомими, політично визначеними) українцями у боротьбі проти Центру, при тому постійно роблячи реверанси на адресу свого "другого Я", говорячи, що "не можна різати по живому".
Але, поки щирі українці та їхні лідери переймалися здебільшого гуманітарно-лінгвістичними проблемами, креоли за пару років узяли до рук державне управління й економіку практично на всіх рівнях. Особливо ж бізнес.
Відсутність у креольської спільноти традиційно-етнічної етики ("обичайності", як її зве Оксана Забужко) і неприйняття нею новотворів на кшталт "морального кодексу будівника комунізму" істотно допомогли в цій справі.
"Наш человек", – ось яким був критерій правильності бізнесмена; і водночас, як зазначав авторів знайомий зі свого досвіду ще в середині 1990-тих, входячи в бізнес, людина перестає бути українцем.
А, власне, з якого дива креольська спільнота, узвичаєна мислити масштабами імперії, повинна була негайно возлюбити все українське?
Так, прагнення до свободи впродовж ХХ століття, боротьба дисидентів, сплеск мистецької активності наприкінці 1980-тих – це не могло не справити враження.
А що далі?
Перші роки відновленої незалежності, які у більшості громадян асоціювалися, перепрошую за оксюморон, з українізацією України (хоча реально того майже не було, а в деяких сферах, скажімо, у книговиданні, спостерігався очевидний відкат), довели: реальної програми дій нова політична еліта (більшість якої, втім, становили колишні комуністи) не мала.
Колосальний науково-інженерний і техніко-технологічний потенціал країни не те що не використовувався ефективно, він бездарно руйнувався. І до влади прийшов Кучма, об’єднавши значну частину креольської спільноти та совєтський люд.
Прийшов із тим, щоб одразу зрадити "совків" і досягнути "мовчазного консенсусу" з політично активним українством, яке до початку 2000-них перейшло у стан "конструктивної опозиції".
А далі відбулися дуже цікаві процеси, які ще потребують своїх дослідників: модернізація української культури, в тому числі й політичної, і (ре)конструкція історичної пам’яті.
З’ясувалося, що українська традиція включає в себе не лише нескінченне оплакування жертв зловмисних і незчисленних ворогів, а й вельми ефективну боротьбу з ними, що українці вміють не тільки співати про небо і зорі, а й конструювати космічні кораблі та розраховувати міжпланетні траси.
І хай "трасою Кондратюка" до Місяця першими пройшли американці, і хай його трасою до Марсу полетять не українці, але ж траса продумана людиною, яка в анкетах, навіть живучи у Москві, писала: "Українець, рідна мова – українська"...
Одне слово, почалася українізація креольства. Майдан не був випадковістю – він став наслідком попередніх процесів, а міг стати й каталізатором наступних, коли почалася б широкомасштабна десовєтизація – і практична, і духовна – всієї України, всіх її національно-культурних груп.
На жаль, сталося інакше. Ба, процеси пішли у зворотній бік, бо ж "найбільш український президент" і його оточення наочно продемонстрували суспільству ледь не всі найгірші риси того, що сприймалося як питомо українське (хоча йшлося про лише один із різновидів українського буття – про малоросійство).
З іншого боку все українське успішно дискредитувала креольська політична сила на чолі з Юлією Тимошенко, яка так і зупинилася на рівні засвоєння атрибутики та гучних слів.
Отож сьогодні розчароване в українській традиції й мрії креольство прагне само вибудувати проект України. З нуля. З підмурівку.
З українцями лише як із допоміжними робітниками, тим самим перейшовши де-факто до союзників, хай і тактичних, агресивного "совка". Що ж, років за 200 цей проект міг би й реалізуватися. Але неосовєтський Франкенштейн уже звівся на повен зріст...
Сергій Грабовський, для УП
