Цивілізаційна модернізація: неможливість реформ

"Негайний успіх – це успіх для однієї людини,
а не для держави чи нації в контексті тривалості,
яка властива змінам в житті держави і нації.
Жак Маріте "Людина і держава"

Реформи в українській реальності за 20 років набувають унікального символічного значення, яке поєднує в собі абсолютно суперечливі риси: очікування успіху, страх втілення і розчарування.

В цьому магічному слові закодовано цикл політичної історії незалежної України, коли владу отримують "реформатори", потім їхнім реформам активно опирається суспільство, тоді наступає фрустрація і розчарування, а за ними владу отримують "нові реформатори". Замкнутість історії, рух по колу, постійні невдачі піднімають питання: а чи взагалі можливі реформи в Україні?

Безумовно, кожну невдачу можна пояснити окремо, але коли ці невдачі тривають 20 років підряд, і черговий гарячий рік від нової влади не віщує нічого доброго – має бути щось спільне і постійне в тому, що Україна топчеться на місці.

Прослідкувати хронічні проблеми українських реформістів можна на трьох рівнях: розуміння реформ, стратегія реформ та інституційна структура, реальність, яку реформи мають змінити.

Розуміння реформ

В Україні побутує два викривлених уявлення про реформи. По-перше, реформи розуміють як негайний успіх. Нова норма, закон, кодекс, будь-що нововведене мають викликати негайний економічний "прорив", чудо.

Обіцянки цього "чуда" забезпечують владі легітимність та підтримку, але, водночас, завжди завищують суспільні очікування. Саме тому в реалізацію реформ влада вступає з підтримкою понад 50%, а закінчує з підтримкою на рівні 10%.

По-друге, реформи розуміють як швидкі різкі вольові дії влади на зміну існуючого стану речей. Очевидно, таке уявлення склалось у зв’язку з успіхом шокової терапії в окремих країнах. Але це однобоке розуміння чужого досвіду покладає на владу всю відповідальність за успіх та реалізацію реформ, перетворюючи суспільство на пасивну жертву.

Як наслідок, українські реформи завжди успадковують всі негативні риси політичної еліти, яка їх проводить: слабовольність, популізм, наглість, зажерливість і головне – корупцію.

Викривлене розуміння реформ породжує неефективну організацію процесу їх втілення. Насамперед, провідна роль і відповідальність влади покладає функцію двигуна реформи на бюрократію, яка в традиціях "совка" розглядає суспільство як некомпетентну масу.

Люди сприймаються як потенційні порушники, яких потрібно регулювати і все їм пояснювати. Це без числа множить закони, постанови, укази, що в підсумку перетворює бюрократію на всесильного монстра, який корупцією висмоктує суспільні ресурси і можливості. Окрім цього, саме множення документів і є виміром ефективності реформ, а не їх імплементація.

Неоколоніальні стратегії реформ

Основна проблема всіх застосованих стратегій реформ – їх неоколоніальна природа. В її основі лежить обмін суверенітету на доступ до технологій та ресурсів модернізації.

Впродовж тривалого періоду в Україні стратегія реформ спиралась на європейську інтеграцію. Європейські політики встановлювали критерії та стандарти, а українська влада мала їх досягнути, рівняючись на досвід інших країн.

За 20 років ефемерне членство України в ЄС ні на грам не стало реальнішим, і вина за це в основному покладається на українську державу. Однак, це тільки половина правди. По-перше, реформування за неоколоніальною стратегією неможливе без участі метрополії, яка має бути активним учасником змін в колонії.

Недостатньо відправити документ із переліком необхідних кроків та реформ. Метрополія здійснює навчання фахівців, консультування, делегує постійних представників, які є учасниками реформ, виділяє ресурси, і впливає на політику з метою збереження лояльних представників.

По-друге, і це визначальне – успішна модернізація колонії залежить виключно від її місця в політичній стратегії метрополії. Історія вступу в ЄС доводить, що саме політичні мотиви були провідними в рішенні модернізувати і прийняти в члени нові країни.

Так, наприклад, вступ Греції відбувся за 4 роки після подання заявки, що співпало з ускладненням політичної ситуації на Близькому Сході, а всі реформування економіки відбувались по факту вступу.

Іспанія і Португалія, маніпулюючи своїм членством в НАТО, отримали позитивну дискримінацію і перехідні періоди на кілька десятків років. Польща, Угорщина і Чехословаччина отримали вигідні торгівельні угоди та спрощені візові режими відразу після повалення соціалістичних урядів. Подібна ситуація була і з Прибалтійськими країнами. Натомість 20 років по незалежності, Україна досі не може отримати угоду про асоціацію.

Сучасна влада також реалізовує неоколоніальну стратегію реформ. В її основі лежить побудова російської моделі бюрократично-олігархічного корпоративізму, в якій бюрократія і олігархи укладають пакт про спільне управління та поділ ресурсів.

Особливість цієї моделі полягає в тому, що вона має забезпечити вигідне співіснування країни з демократичним світом. Це означає фіксувати на папері та виголошувати в промовах західні цінності, любов до демократії, рекламувати лібералізм, і під цим всім нагло дерибанити бюджет, монополізовувати ресурси, здійснювати інформаційне маніпулювання свідомістю, щемити опозицію, громадських діячів та журналістів.

Незважаючи на ментально-корпоративну близькість і тісну взаємодію між українською та російською владою, остання не зможе відіграти важливу роль в українських реформах, оскільки розглядає колонію як ресурсний придаток, а не спільний простір.

На заваді ефективності неоколоніальних стратегій реформ в Україні, в тому числі, стоїть і цивілізаційна протидія двох метрополій: ЄС-Росія, які в різні способи взаємно нейтралізують впливи один одного. Отже, будь-який рух на Захід чи на Схід є топтанням на місці, провалом будь-яких реформ.

Інституційна реальність

Життя суспільства організовано в певні інститути, усталені щоденні практики, зміна яких і є головним завданням реформ. Ні ВВП, ні інвестиції, ні ріст фінансових ринків не може розглядатись як успіх реформ, оскільки ці індикатори можуть всього лише відображати, наприклад, зростання добробуту олігархів.

Єдиним і безапеляційним успіхом реформ може бути нова інституційна реальність, коли люди живуть, діють і самореалізовуються в нових умовах. Логіка реформ передбачає зміну існуючих інституцій таким чином, щоб на їхньому місці суспільство розвинуло нові. Однак, ключове питання в даному контексті: на зміну яких інституцій спрямовані українські реформи?

Після падіння соціалізму всі концепції реформ спрямовувались на зміну радянських інституцій планової економіки, державної власності, колективізму тощо. Часткове руйнування цих інституцій відбулось і в Україні, але на їх місці не виросла ринкова економіка.

Сьогодні більшість експертів та аналітиків західних фондів продовжують наголошувати на необхідності завершити повне знищення радянських практик управління та остаточно перейти до ринку. Проте, вони не враховують той факт, що за 20 років в Україні сформувались нові інституції.

Тривалий період розчарування, політичного хаосу, безвідповідальності породили в Україні інститут "паралельних реальностей": влади і суспільства, які співіснують на основі неформального пакту невтручання.

Пакт передбачає створення умов для виживання суспільства, як: спрощена система оподаткування, гарантії мінімальних соціальних виплат та умов для розкошування влади: мовчазна реакція на корупцію в сферах державних закупівель та замовлень робіт, свавілля дітей-мажорів та суддів.

Будь-яка спроба забрати у суспільства можливість жити "паралельно", як єдиний податок, – викликає різкий спротив і втручання у владу. Аналогічно, будь-які спроби контролювати "бюджетні дерибани", висвітлювати спосіб життя влади наражаються на силову реакцію.

За таких обставин, суспільство не буде учасником реформ, радше навпаки, шукатиме можливостей їм протидіяти, а влада, розуміючи це, здійснюватиме реформи виключно у власних інтересах.

Ще один інститут, який сформувався за роки незалежності – "корпоративізм" великого бізнесу та бюрократії. Ці дві суспільні групи настільки зрослись, що можуть вільно переходити одна в одну: олігархи ставати бюрократами, і навпаки.

Попри те, що українська політика виглядає безвідповідальною і хаотичною, досить стабільним в ній залишається представництво інтересів олігархів (незалежно від кольору влади), та захищеність державних посад бюрократів.

Фактично, всі реформи виходять із "корпоративної" етики цього інституту, а отже марно припускати, що вони можуть бути позбавлені його інтересів. Корпоративізм в своєму мережевому вигляді монополізує український ринок, і продовження будь-яких реформ в напрямку ринку тільки зміцнить його силу.

Наприклад, створення ринку землі в умовах командної роботи бюрократів та великого капіталу загрожують перетворенням України на феодальну державу.

Таким чином, аналіз хронічних проблем українських реформ: розуміння неоколоніальних стратегій та реальних інституцій доводить неможливість їх здійснення в тому сурогатному вигляді, в якому вони подавались впродовж 20 років.

Реформи в своєму сучасному вираженні стали засобом маніпуляції, управлінням суспільною підтримкою та закордонною допомогою. Вони дискредитували себе як інструмент змін та успіху, а тому мають бути відкинуті і замінені. Замінені цивілізаційною модернізацією.

Віктор Андрусів, кандидат політичних наук, для УП