Бюджетний процес, декоративний парламент та мадам Гільйотина
Усе колись стається вперше. І не завжди можна одразу усвідомити все значення того, що сталося. Бо ж воно сталося вперше, з чим порівнювати? З тим, що відбулося колись із іншими? Так то ж інші…
От і не бачимо впритул того, що тільки-но сталося і знаменує собою принципово новий період життя.
Так от, вперше за 20 років без обговорення, без висновків бюджетного комітету, без постатейного розгляду та розгляду внесених поправок Верховна Рада ухвалила Державний бюджет на наступний рік.
І що цікаво: чимало експертів, відзначаючи процедуру ухвалення бюджету як "дивну" і навіть згадуючи про цілу супутню купу порушень Бюджетного та Податкового кодексів, усе ж головну увагу звертають на зміст документу: мовляв, бюджет як бюджет, були кращі, були і гірші, щось збалансоване, щось реалістичне, фінансування для "своїх", фіскальне навантаження для "чужих" – хай уже буде хоча б так.
Тим часом, якщо хтось забув за плином бурхливих подій останніх років, то нагадую: Верховною Радою за Конституцією зветься парламент України.
Парламент – це, за визначенням, найвищий чи то повністю, чи то частково виборний (досі у ряді конституційних монархій призначають якесь число депутатів) представницький орган держави, який має право говорити від імені всієї нації і в якому представлені основні групи її активних громадян.
Парламент за своїм історично сформованим покликанням:
- здійснює законотворчість;
- розподіляє державні фінанси;
- формує виконавчу владу чи здійснює участь у її формування;
- вирішує питання війни та миру й ратифікує міжнародні угоди;
- контролює виконавчу владу, в тому числі, і в фінансових питаннях.
При цьому парламент – це місце, де політика робиться публічно. Ця традиція добре простежується на прикладі цитаделі європейського парламентаризму – Британії.
Ще завойовники-римляни, спостерігаючи за життям місцевого населення, писали що у нього були місця, де збиралася громада і жалілась на своє життя-буття, що звалися "parlament" – від злиття латинських слів: "parium" (рівні) і "lamentum" (ремствування, нарікання).
Потім це слово відродилося після норманського завоювання від французьких слів "parler" (говорити) і "ment" (думка) і стало позначати зібрання компетентних людей, які можуть вільно висловити свою думку і дати слушну пораду.
1215 року землевласники-лорди домоглися від короля Джона Безземельного підписання Великої хартії вільностей, за якою король не міг призначити нові податки без згоди королівської ради, яка поступово еволюціонувала у парламент.
1395 року за короля Едварда І основні повноваження парламенту як вищої представницької установи держави були визначені: законотворчість, участь у формуванні бюджету і право контролю за діяльністю вищих посадових осіб.
Далі траплялися – аж до 1688-89 років – різні, часом вельми криваві конфлікти у відносинах між британським парламентом та монархами, але за всіх обставин контроль за державними фінансами та публічність політики були серед головних засад депутатської діяльності.
Ці засади згодом стали аксіоматикою для континентальних та заокеанських парламентів – звичайно, тих, які, за словами Гегеля, "відповідали своєму поняттю".
Декоративні парламенти (існує в політичній науці і такий термін), у свою чергу, тільки імітували публічність і контроль за виконавчою владою та державними фінансами – насправді всіма справами реально кермували зовсім інші інстанції: чи то керівництво тоталітарної партії, чи то військова хунта, чи то монарх-самодержець, як-от в еміратах Перської затоки.
Проте навіть декоративні парламенти дотримувалися зазвичай певних правил гри.
А от те зібрання, яке за Конституцією виконує функції парламенту України, ухвалило держбюджет за 27 хвилин, без дотримання навіть позірних процедур.
Слід сказати, що це рекорд навіть у порівнянні із радянськими часами, коли Верховна Рада УРСР збиралася двічі на рік на кілька днів, щоб проголосувати заздалегідь підготовлені закони; але й тоді затвердження бюджету вимагало більшого часу.
Ба більше: якщо в залі засідань ішлося лише про ритуал, то бюджетна комісія працювала реально під час верстання бюджету. Принаймні, у кращі часи радянської доби.
Це автор знає не з чужих слів: його дід – Чалий Григорій Сергійович – у часи хрущовської відлиги з 1955 по 1959 рік був депутатом Верховної Ради УРСР і як фахівець із сільського господарства працював саме у бюджетній комісії.
Ясна річ, публічності тоді бути не могло і загальні напрями визначалися директивами ЦК, проте й ті депутати, котрі зналися на справі, могли вплинути на щось реальне. Як бачимо, регрес очевидний – навіть у порівнянні з хрущовськими часами...
Утім, не така вже нинішня Верховна Рада й неповторна, якщо придивитися до нинішнього стилю її діяльності.
Звичайно, ідеал ще не досягнутий, бо парламентська опозиція так-сяк, але псує картину, але за оперативністю ухвалення стратегічних рішень (ратифікація Харківських угод, ухвалення бюджету-2010 та бюджету-2011 тощо) Рада вже цілком здатна конкурувати з Рейхстагом часів Адольфа Гітлера.
Там теж урядові рішення ухвалювалися без обговорення. Бо ж що, власне, обговорювати, коли є президентська програма, котру, на думку речників влади, належить без розмов виконувати всім – і Партії регіонів, й опозиції, і Донбасу, і Галичині?
Звичайно, Рада не Рейхстаг, а Україна 2010 року – не Німеччина 1933 року, але тенденція, як на авторів погляд, очевидна. Тим більше, що трапляється різне: Гітлер упорався за півроку, а от Муссоліні, скажімо, після приходу до влади приборкував опозицію аж п’ять років – якраз стільки, скільки планують провідні діячі Партії регіонів приборкувати нинішню українську опозицію.
А от із норовливим парламентом він морочився цілих три роки – чи то італійський парламентаризм був значно більш стійкий, чи то регіонали та їхній вождь діють ефективніше за якогось там дуче...
Та повернімося до держбюджету і процедури його ухвалення як індикатора та рушія розвитку загальнополітичної ситуації в Україні.
Закиди деяких політологів у бік опозиції, яка, мовляв, нездатна забезпечити нормальні парламентські процедури, видаються безпідставними. Принаймні, сьогодні: усе було вирішено на початку року, далі залишалося тільки вести ар’єргардні бої, втрачаючи провідних бійців, які один за одним опиняються за ґратами, звинувачені у начебто суто фінансових зловживаннях.
А та агресивність, з якою діють проти опонентів "комсомольці-спортсмени" з депутатськими значками у Верховній Раді, засвідчує: інституційні засоби у боротьбі проти цієї публіки неефективні та непридатні. Поїзд пішов.
Нова країна – це вже не пропагандистське гасло, а брутальна реальність.
Але при тому, при позірній своїй всемогутності, нинішня влада не розумом, а нутром відчуває небезпеку справжньої публічності, зокрема, в обговоренні питань державних фінансів.
Адже саме на ґрунті таких обговорень часом народжувалися грандіозні історичні катаклізми, вельми неприємні для правлячих режимів.
Варто було французькому королеві спробувати 1789 року, залагоджуючи складні справи з державними фінансами, апелювати не до багнетів та шибениць, а до громадської думки, відтак зібрати Генеральні Штати, як політичне життя завирувало і невдовзі парижани пішли на штурм Бастилії.
Невідь як постала Національна гвардія під проводом генерала Лафаєта, заохочена закликами абата Сієса та графа Мірабо, силою змусила монарха санкціонувати широкомасштабні демократичні перетворення.
І що цікаво: до того, як державні фінансові проблеми почали публічно обговорюватися найвищим виборним національним представництвом, навряд чи хтось уявляв названих вище персонажів, представників панівних класів, лідерами повсталого народу.
Можна не сумніватися: хоча ані свого абата Сієса, ані генерала Лафаєта, ані графа Мірабо в Україні не видно й на обрії, у разі відновлення більш-менш справжнього парламентаризму (замість тупого кнопкодавства, на знаряддя якого Верховна Рада перетворилася кілька років тому) вони дуже швидко знайдуться.
І у разі, якщо опір можновладців триватиме – то і Марат з Ебером та Сен-Жюстом знайдуться також. То чи захоче нинішня влада добровільно повернутися до публічної політики та дійсного парламентаризму – і тим самим відправити себе на гільйотину?
Сергій Грабовський, для УП
