А кого і що, власне, обираємо?

Непомітно збіг час, й ось уже виборчі дільниці готові прийняти у свої обійми громадян, щоб ті вкинули у них заповнені бюлетені. Опозиційні сили на повен голос розповідають про сотні, якщо не тисячі порушень законів з боку влади при підготовці до виборів.

Урядова коаліція розповідає про виняткову демократичність виборчих перегонів, за ґратами міцно отаборилися кілька несимпатичних владоможцям претендентів на посади мерів, Віктор Янукович гарантує країні та світові дотримання Конституції...

Одне слово, все так, як і має бути у переддень місцевих виборів у сьогоднішній Україні. І практично ніхто не звертає увагу на те, що ці вибори в жодному разі не можна назвати місцевими і що головним ворогом опозиційних кандидатів на посади міських, сільських та селищних голів є не Партія регіонів, а виборчий закон.

Почнімо з "місцевих", як вони звуться офіційно, виборів.

Погляньмо на ухвалений у липні цього року чинною більшістю і наприкінці літа нею ж дещо підрихтований закон "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів". У цім законодавчім акті змішані правовідносини різного рівня і характеру. Але ж закон - це не піца, куди можна накидати всього, чого хочеш.

Натомість у тому законі повна суміш виборчого законодавства щодо формування трьох рівнів і типів представницької влади: Верховної Ради кримської автономії, рад регіонів (області та міста Київ і Севастополь) та органів місцевого самоврядування (міста, селища, села).

А на додачу десь у проміжку між місцевим самоврядуванням і регіональним врядуванням "зависли" райони, які в Україні за одними параметрами ближчі до рівня місцевого самоврядування, за іншими - до регіонального.

Виборча система автономій - річ специфічна. Вона має враховувати купу нюансів - від традицій політичного представництва до мови бюлетенів. А найвища представницька влада автономій радикально відрізняється від наче таких самих органів влади інших регіонів, і суть тут закладена уже у назві: αὐτονομία - самозаконня: αὐτός - сам и νόμος - закон, якщо звертатися до давньогрецьких коренів словника європейської та світової демократії.

Інакше кажучи, йдеться про політичну владну структуру, покликану в межах своєї компетенції видавати закони, які зазвичай не суперечать загальнодержавному законодавчому полю і регулюють специфічні місцеві правові відносини. А деякі можуть і суперечити, якщо це зафіксовано затвердженою в "центрі" Конституцією автономії.

В чому специфіка Криму? В тому, що там досі повною мірою не відбулася інтеграція кримських татар-репатріантів і представників інших репресованих етносів півострову, що повернулися на Батьківщину (власне, не забезпечене і саме повернення всіх, хто цього прагне).

А більшість населення півострова - це колоністи та їхні нащадки. І саме їхні інтереси представляє, а надалі ще потужніше представлятиме Верховна Рада автономії, оскільки змішана виборча система, зафіксована новим законом, помітно зменшить кількість цих представників у порівнянні з нинішнім складом Ради АРК, обраної на пропорційній основі.

Чому? Бо кримські татари у жодному районі Криму не становлять абсолютної більшості населення (про кримчаків, караїмів чи греків узагалі не йдеться - їх надто мало, щоб уплинути на хід виборів), а тим часом вибори на півострові мають відчутний етнополітичний присмак.

У підсумку проведення виборів за системою, створеною без урахування кримської специфіки, загальна ситуація в автономії лише погіршиться. Отож виборча система АРК, зафіксована окремим законодавчим актом України, має передбачати ті чи інші середньострокові преференції для депортованих народів, що повернулися додому, покликана гарантувати їхнє гідне представництво у Верховній Раді автономії.

Ну, а розрізненням регіонального врядування та місцевого самоврядування в Україні взагалі, схоже, ніхто особливо не переймається. Але ж об'єднання в одну групу сіл і селищ, з одного боку, й областей, деякі з яких за населенням сягають рівня середньої європейської держави, з другого боку, - це теоретичний і практичний нонсенс.

У Європі ці рівні влади чітко розділяють - коли йдеться про держави більш-менш значного розміру, а не Естонію чи Люксембург, де цілий регіон за площею, навіть не за населенням може бути меншим за Одесу чи Донецьк.

Згадайте, під чиєю егідою була створена ратифікована Україною Європейська Хартія місцевого самоврядування? Під егідою Конгресу Місцевих та Регіональних Влад Європи, і в ній прописано, крім іншого, захист самоврядування від тиску з боку регіональної влади.

Не вірите? Ось, скажімо, стаття 4 Хартії: "Повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Вони не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим центральним або регіональним органом, якщо це не передбачене законом.

Якщо повноваження делегуються органам місцевого самоврядування центральним чи регіональним органом, органи місцевого самоврядування у міру можливості мають право пристосовувати свою діяльність до місцевих умов".

Хартія ратифікована Україною у липні 1997 року, але у чинній Конституції відсутній розділ про регіональне врядування, обласні ж ради згадуються саме у розділі про місцеве самоврядування.

А йдеться ж бо про органи представницької влади з відчутно іншими повноваженнями і відчутно іншим механізмом зв'язку з виборцями (у селі, селищі, навіть сільському районі чи невеликому місті можлива і цілком реальна пряма демократія - зібрання переважного числа членів територіальної громади, яке ухвалюватиме відповідні рішення, тоді як на рівні області чи міста-мільйонника таке неможливо навіть теоретично)...

Утім, різницю між регіоном і територіальною громадою депутати інтуїтивно відчувають, тому вони зробили різними виборчі системи до обласних та сільських рад.

Але так чи інакше, чинні вибори були б "місцевими", якби йшлося про обрання рад нижчого рівня. Ці ради не розв'язують політичних проблем; їхня справа - сприяння самоорганізації населення та розв'язання місцевих питань.

А от на рівні області чи великого міста об'єктивно нерідко розв'язуються суто політичні проблеми, а відтак органи представницької влади повинні мати бодай частину депутатів, обраних через партійні списки, там "міцними господарниками" в принципі не обійдешся.

Очевидно, і термін повноважень органів місцевого самоврядування та регіонального врядування повинен бути різним. У першому разі - відчутно коротший, аніж у другому. Дорого? А демократія взагалі досить коштовна річ, тільки її відсутність у кінцевому підсумку вартує значно більше.

А тепер, як і було обіцяно, про голів населених пунктів і про те, чому ці голови дуже часто на практиці виявляються безголовими.

Згадаймо: два з половиною роки тому про це у політичному та експертному середовищах не говорив тільки лінивий; сьогодні ж усі дружно забули, якими розумними вони були ще недавно. Йдеться про те, чи обирати міського голову у два тури, чи в один.

Якраз були призначені дострокові вибори у Києві, і ледь не вся країна обговорювала це питання. За вибори у два тури виступила більшість депутатів тодішньої парламентської коаліції і урядовців, включно із Юлією Тимошенко.

Ось що заявляв на підтримку виборів мера у два тури віце-прем'єр тимошенківського Кабміну Іван Васюник: "Мені здається, що це забезпечить інтереси киян, що більшістю голосів вони зможуть обрати міського голову, а не одержати його в результаті лотереї".

Але все залишилося на своїх місцях - як у Києві, так і в країні.

А тим часом у Франції, Італії, Польщі, Болгарії та низці інших держав мерів обирають саме у два тури. І це цілком умотивовано: територіальні громади повинні очолювати лідери, які можуть консолідувати й повести за собою виборців. Тим більше це стосується конкретних українських обставин.

За виборів в один тур, коли місто (навіть столицю) може очолити претендент, що набрав не те, що 30%, а навіть 15-17% голосів (а це ймовірно за умови граничної розпорошеності голосів, поданих за інших кандидатів, що в Україні не рідкість), така система не лише сприяє залаштунковим оборудкам і залежності міської влади від фінансових "тузів" та загальнодержавного адмінресурсу, а й робить корупцію неминучим, ба, конче потрібним складником системи місцевої влади.

Адже мер, який приходить до керування містом без підтримки з боку більшої частини виборців і більшої частини депутатів міськради, змушений шукати таку підтримку будь-де в обмін на живі гроші та "хлібні місця".

Відтак він пропонує посади представникам тих політичних сил, які щойно з ним конкурували; таке знаходження спільної мови традиційно відбувається не прилюдно, з підписанням відповідних зобов‘язуючих документів, а за кулісами публічних представницьких інститутів.

Зазвичай ідеологічного підґрунтя в таких домовленостях немає, а є прагнення якнайбільшої влади. А що робити з виборцями, як не прогнівити їх, не дати акціям протесту (для яких приводів завжди вистачає) набути деструктивного розмаху?

Стратегічні проекти, які так потрібні всім українським містам, потребують часу й економії коштів на всіх інших статтях бюджету. Якщо більшість виборців підтримує мера і вірить у його чесність та фаховість, він має запас у два-три роки на виконання проектів, віддача від яких прийде не одразу.

Мало, звісно, часу, але якщо показати бодай частину реального результату, то виборці ще трохи почекають. Проте мер (навіть - уявімо собі! - справді чесний мер), за спиною якого стоїть незначна меншість електорату, змушений "кидати" щось виборцям, аби вони не протестували проти тих чи інших далеко не завжди популярних рішень місцевої влади.

Або підтримувати "сильну руку" в масштабах усієї держави, яка захистить його від своїх же виборців.

Інша ситуація складається, коли вибори проходять у два тури, і для обрання міського голови потрібна участь понад 50% всього зареєстрованого електорату (поріг явки необхідний, оскільки на виборах у Києві 2008 року було застосоване ноу-хау, що може бути поширене по всій країні, - цілеспрямовані заходи міської влади задля заниження явки на виборчі дільниці різних категорій протестного електорату).

У такому разі в другому турі два найсильніші претенденти змушені будуть публічно домовлятися з частиною своїх колишніх опонентів на основі певних принципів; політики хоч-не-хоч, а братимуть на себе зобов'язання, виконання яких можна буде проконтролювати; формуватимуться команди, які спільно працюватимуть у міськраді...

Звичайно, брехати навчилися майже всі політики, але все ж публічність у консолідації політичних сил та різних груп електорату на виборах міських голів унеможливить бодай частину методів залаштункового політиканства.

Додамо до цього зафіксовану законодавчо обов'язковість теледебатів перед другим туром - і матимемо певні позитивні зрушення. Бо вибори у два тури міських голів за українських умов потрібні не якійсь конкретній політичній силі, а демократії як такій.

Мер повинен мати більшість (хоча б не абсолютну, а політично активного населення) за своєю спиною. Дорого? Але справжня демократія, варта того, щоб платити за неї грошима. Бо ж інакше, як свідчить історія, платити доводиться кров'ю.

Але чогось нинішні провідні опозиційні сили забули те, що самі ще недавно обстоювали. Єдине можливе пояснення цього "дива навпаки" - те, що вони, а не тільки владні партії, прагнуть на місцевих виборах вповні використати недоліки виборчого законодавства на свою користь.

Скажімо, здобути посади мерів (бажано великих міст), маючи за собою лише 15-20% від загальної кількості електорату, при цьому "розтягнувши" за допомогою підставних кандидатів електорат суперника чи мінімізувавши явку чужих виборців. А інтереси розвитку демократії та ефективності місцевої влади, схоже, нікого із провідних політичних гравців не цікавлять.

Отож приходимо до невтішного висновку: 31 жовтня насправді відбудуться КАЗНА-ЯКІ і КАЗНА-НАВІЩО ПРОВЕДЕНІ ВИБОРИ. Бо ж коли значна частина органів влади не відповідає своїм об'єктивним функціям, а значна частина міських (власне, й селищних і сільських) голів буде апріорі нездатна діяти ефективними демократичними методами - то що маємо насправді?

"Дурниці, не варто й згадувати", - якнайкраще докладаються до цих виборів слова незабутнього Карлсона у блискучому українському перекладі Ольги Сенюк. Тільки от чого політична "еліта" з такою наполегливістю (чи дурістю, що в даному разі має однаковий результат) нав'язує ці дурниці суспільству?