Олігархізація влади – прямий шлях до перетворення на колонію

Олігархія за своєю сутністю є дуже нестійким та нестабільним режимом. Оскільки влада належить економічно пануючим суспільним верствам, що є неоднорідним конгломератом різних кланів, "сімей" та угруповань, які постійно перебувають у стані боротьби, то така влада перетворюється на поле перманентної "війни" між олігархами за власність.

Власне, саме це ми і спостерігаємо у пострадянській українській політиці.

У нас це прийнято називати "політичною кризою", однак нічого політичного в ній немає, оскільки причини, що її зумовлюють, носять зовсім не політичний, а майновий характер.

У політичному плані в української еліти немає жодних розбіжностей - і депутатів, і міністрів, і "місцеву еліту", незалежно від партійної приналежності, цілком влаштовує наявний режим.

Невелика купка людей - лічені родини та люди "близькі" до них володіють усім, намагаючись розширити будь-яким способом свої бізнесові імперії.

На публіці це все розігрується у вигляді протистояння "лівих", "правих", "ліберальних", "демократичних", "зелених" та інших партій, які, проте, у владних колах захищають не свої аморфні ідеології, а цілком конкретні бізнес-інтереси своїх "патронів".

На практиці ж ми маємо лише дві реальні партії: партію олігархів та їх челяді та партію "всіх інших".

Саме суперечності між ними і творять усі проблеми в українському суспільстві. Якщо одну "партію" цілком влаштовує наявний стан справ, який дозволяє накопичувати та вивозити з держави мільярди, то іншій "партії" потрібні людські умови життя, бодай натяк на соціальну справедливість та хоча б подоба цивілізованих правил гри в економіці.

Звичайно, перші будуть боротися до останнього за збереження наявного суспільного ладу, який ми можемо назвати проектом "олігархічна Україна". Це Україна, в якій влада - це ЗАТ з обмеженим переліком акціонерів, які періодично з'ясовують між собою стосунки, але єдині в одному - не допускати до своїх лав нікого "чужого".

Проте, у даному випадку, перед нами постає питання: яким чином подібна система організації влади змогла протриматися довгий час без значних суспільних заворушень?

Очевидно, що тривалий час українська олігархія розігрувала непогану гру, зміст якої полягав у створенні віртуальної політики. За часів Кучми суспільство лякали "привидом комунізму", далі настав час проекту "Схід і Захід", під час реалізації якого відбувалося протиставлення однаково пограбованих владою мешканців різних регіонів України.

Проте зараз, коли відбулася повна консолідація влади, коли олігархічні політичні проекти один за одним втрачають свій "ідеологічний лоск", а рівень зневіри населення у політиці доходить до максимальних меж, олігархічний режим (поки що непомітно для широкого загалу, але від цього не менш виразніше) починає втрачати базу для свого існування.

Маски скинуті і тепер ми вже не можемо сприймати політичну боротьбу так само, як раніше, побачивши не один десяток перефарбовувань та зміни "політичної орієнтації".

Сотні перебіжчиків та ренегатів, на яких така багата українська політика, показали, що вся їх удавана гра у владу та опозицію, усі ці численні "бризкання слиною" на публічних ефірах у Шустера та Кисельова були лише грою - і грою явно не Шекспірівського масштабу.

А в реальності ми маємо абсолютно інше. На практиці усі уряди послідовно заганяють Україну у кабалу до МВФ, приватизують державну власність, перерозподіляють ресурси. Податковий кодекс, підвищення пенсійного віку, зростання тарифів - от реальна конституція України.

Українські підприємці вже не мають жодних ілюзій по відношенню до власної держави. Очевидно, що коли справа торкнеться інших соціальних груп безпосередньо, то і вони почнуть дещо по-іншому відчувати ситуацію.

Найцікавіше у даному випадку те, що у суспільстві відсутня помітна соціальна база наявного режиму. Очевидно, що будь-яка влада має спиратися на певні соціальні групи, організації, прошарки.

Опорою демократії є середній клас. Військова диктатура спирається на потужну армію. Тоталітаризм - на потужні партійні структури. Азійський авторитаризм - на кланово-родинну та етнічну структуру суспільства.

У чому соціальна база українського олігархічного режиму? Насправді, у класичному розумінні вона відсутня. Дивлячись на стан українського війська або силових структур розумієш, що далеко не на них у разі чого думають спиратися представники влади.

Обізнані у реальному стані справ у політичних партіях України (у тому числі правлячих) чітко усвідомлюють, що ніякою опорою режиму вони бути не можуть. Тим більше не є такою опорою влади бюрократія, яка, звичайно, обслуговує режим але навряд чи буде щось робити для його утримання.

Водночас, очевидно, що зростання соціальних суперечностей в Україні може продовжуватися і призвести, у кінцевому рахунку, до непередбачуваних наслідків. Хто тоді захищатиме пануючий суспільно-політичний лад?

Очевидно, відповідь на це питання слід шукати не в Україні, а за її межами.

Сама сутність олігархічного режиму полягає в тому, що рано чи пізно він призводить до втрати суверенітету (навіть примарного). Національна держава олігархії не потрібна - потрібні лише гарантії непорушності власності.

Водночас, суспільна нестабільність, яку породжує олігархічна влада, може бути загрозою для капіталів та їх власників. І тоді останні вирушають на поклон до іноземної сили, котра допоможе втримати у державі статус-кво.

Як правило, це означає поступки у суверенітеті, але дозволяє олігархії відчувати себе значно спокійніше у "світовій сім'ї братніх олігархій".

Історія Латиноамериканських країн новітнього часу цілком підтверджує цю тезу. Режими місцевих олігархів-латифундистів в кінцевому рахунку забезпечували власну стабільність через передачу іноземцям ключових ресурсів та проведення зовнішньої політики у руслі "Старшого Брату". І рано чи пізно постає питання: хто править, уряд чи, приміром, МВФ?

Олігархія - це завжди втрата суверенітету. Або в Україні зміниться форма організації влади, або ця форма організації влади ліквідує Україну.