Підстави нашої єдності

Легко і дешево сіяти цинізм та зневіру. Тяжче, зате достойніше виборювати простір для мрії і надії.
Ярослав Грицак

Негаразди й дурниці, які стаються в нашому житті, зазвичай містять в собі принаймні один позитивний момент - змушують "ворушитися", щоб розібратися з їх наслідками.

До речі, багато хто вбачає в цьому, наприклад, джерело японського економічного успіху - країна, в якій практично нема природних ресурсів, могла сподіватися лише на руки й мізки власних жителів, що, зрештою, дало плоди, які перевершили всі очікування.

Це правило діє практично завжди, принаймні в житті автора цієї статті. От наприклад. Ще два місяці тому обіцяв написати свої думки з приводу причин єдності українців і постійно написанню того тексту заважали якісь нібито важливіші справи.

Але коли про потребу розколу заявляє один з найбільш відомих і шанованих українських інтелігентів, то стає зрозуміло, що є доволі мало проблем більш актуальних за нібито розкол України.

Це доволі легко пояснити на простенькому прикладі. Одна знайома сильно захоплюється всілякою містикою, езотерикою і різними апокаліптичними пророцтвами. Недавно кинула роботу, бо, мовляв, заощаджених досі грошей має вистачити аби прожити до 2012 року. А там, за календарем Майя, кінець світу настане. І тоді вже нічого - ані грошей, ані роботи - не треба буде зовсім.

Така позиція, звичайно, видається доволі кумедною. Але уявіть собі, що в кінець світу раптом повірили всі люди на планеті. Працівники атомних електростанцій, інженери небезпечних виробництв, лікарі, банкіри, фермери, солдати... Тоді 1 січня 2012 року справді б стався кінець світу. Ну, або щонайменше найбільший в історії економічний, технологічний та соціальний колапс.

Отак і з розколом. Щоб він стався, достатньо буде аби ми всі в нього повірили. Чи почали говорити, що розкол існує і виключно сильно впливає на життя країни й суспільства. Достатньо буде навіть того, аби розкольницький дискурс, без огляду на ідеологічну належність його носіїв, запанував в медіа просторі.

Звичайно, наявність якогось об'єктивного підґрунтя чи причин для єдності жоден дискурс не скасує. Він просто дасть можливість не звернути на них увагу, що зробить розкол болісним або дуже болісним.

Подібно до того, як 1917 році більшовики наплювали на тезу Маркса про те, що революція можлива лише в індустріально розвинутих країнах. Зрештою, революцію вони зробили, але замість "світлого майбутнього" збудували кривавого тоталітарного монстра.

Єдиним запобіжним засобом проти засилля розкольницького дискурсу, а, зрештою, й проти самого розколу, може бути лише періодичне нагадування собі й іншим того, звідки береться й на чому базується наша єдність.

Щоправда, говорити про те, на яких підставах українці можуть залишатися в єдиній країні і об'єднаному суспільстві доволі складно. Набагато складніше, аніж критикувати позиції тих, хто виступає за розкол. І це й не дивно, бо підстави різні, ставитися до них теж можна по-різному, об'єктивно визначити силу їх дії доволі складно або взагалі неможливо.

Тому, визначаючи підстави для єдності, легше відштовхуватись від узагальнених причин для розколу. Так пропоновані підстави виглядатимуть більш обґрунтованими. Отож, кажуть що:

1. Україна цивілізаційно й ціннісно розділена по Дніпру (або Збручу чи Сіверському Дінцю, кому як зручніше)

А з іншого боку, Україна економічно й адміністративно об'єднана своєю столицею. Саме до Києва здебільшого їдуть ті, кого не влаштовує рівень заробітків в рідному місті чи селі, ті, кого цікавить стрімкий кар'єрний ріст і значні професійні успіхи.

Саме в Києві розташовані основні офіси компаній, що працюють на всю територію країни, - мобільних операторів, телеканалів, всеукраїнських газет та журналів, аудиторських чи PR-фірм тощо.

Саме Київ є головною метою для різних політичних еліт. І не лише тому, що тут знаходяться всі владні будівлі. А тому, що влада в Києві і символічно, і інфраструктурно означає владу над усією країною, а не якимось шматком териконів, гір, чи морського узбережжя.

Печерські пагорби давали і дають можливість управляти всією країною. З часів незалежності не було жодних успішних прикладів адміністративної, фіскальної чи економічної свободи від цього управління. Відсутність будь-яких наслідків Сєверодонецького з'їзду в 2005 році є ще одним аргументом на користь такої тези.

Більше того, ті, хто тоді балакав про ПІСУАР, після приходу до влади автоматично стали найпалкішими борцями за унітарну Україну від Чопу до села Червона Зірка. Отак місце сидіння визначає спосіб мислення, а розмови про розкол часом лишаються останнім аргументом переможених. Мовляв "в моїй поразці звинувачуйте неправильний менталітет частини українців".

2. З цивілізаційно-ціннісного розколу, зрештою, з'являється розкол між елітами. Демократичними, прозахідними та м'якими, з одного боку, й авторитарними, проросійськими й жорсткими, з іншого.

Втім, якщо уважно пригадати спосіб життя та дії цих нібито різних еліт (для цього досить почитати хоча б останній цикл статей Мустафи Наєма), відмінності між ними починають здаватися доволі ефемерними. Сумнівно стає також те, що ці люди сприймають постульовані ними ціннісні розбіжності якось по-іншому, аніж як технологічний засіб для досягнення вузько корпоративних чи приватних бізнесових інтересів.

Втім одна відмінність таки проглядається. Досягати своїх приватних цілей одній частині нашої еліти більше подобається і вдається за допомогою вишуканих PR-стратегій та складних інтриг, а іншій - адміністративним тиском, судовими справами та зневагою до законів. Різниця ніби між аферистами і рекетирами...

Сумнівно, що якась з цих категорій людей здатна була б поступитися власними інтересами заради загальнолюдських цінностей. Тому й на розкол еліти не підуть - для бізнесу не вигідно. Хоча у випадку, якщо б стало вигідно...

Але чи вигідно б це було суспільству? Та ніколи. Бо сучасний стан справ дає можливість хай поганенької, та все ж ротації, котра запобігає узурпації влади однією з еліт й лишає надію на покращення політичної ситуації в майбутньому, якщо нарешті зробимо щось подібне до оцього.

Як це сталося після помаранчевої революції, коли наші олігархи різко стали благодійниками, філантропами та меценатами.

Зрештою можна висловити чисто прагматичну думку про те, що ті ціннісні розбіжності, котрі існують в українському суспільстві, часом йдуть йому не на шкоду, а на користь.

Інша прагматична думка, навіяна останніми підйомами комунальних тарифів, стосується того, що наша владна еліта сама по собі є підставою для суспільного єднання. В гарячій нелюбові до неї.

3. Поділ відбудеться, бо ціннісні розбіжності всередині суспільства заважають його розвитку, модернізації, спокійному існуванню, руху в Європу, ефективній співпраці з Росією тощо.

А з іншого боку, саме ці розбіжності запобігли постійній узурпації влади якоюсь частиною "ніби еліти". Саме вони допомогли тому, що наші вояки не вмирають на північному Кавказі та Іраку. Отак, хай навіть частково, розбіжності працюють на стабільність.

А якщо на стабільність, то якоюсь мірою і на збереження єдності. Як це не парадоксально.

Ці ж самі розбіжності не лише працюють на розкол, але й дають нам шанс на творення самобутньої, не такої як інші спільноти, на можливість модернізації особливим шляхом, на творення оригінальної і дуже живої культури, подібної до тієї, що витворювалась в мультинаціональній й мультикультурній центральній Європі на початку ХХ століття.

Хоча це, звісно, поки-що тільки можливість. Аби втілити її в життя, потрібна скрупульозна робота громадських активістів, бізнесменів, митців, науковців.

І якщо ця робота у підсумку не увінчається успіхом, то вина за це ляже не на політиків, бо вони апріорі поганці, а саме на тих високоповажних і високошанованих, котрі відлиняли від роботи, прикрившись просторікуваннями про розкол.