Що робити? Завдання націонал-демократії
Говорити про націонал-демократію в Україні напередодні 19-тої річниці її незалежності - усе одне що казати про міфічного птаха пануклюмуса із планети Zеtа жовтого карлика №2 сузір'я Гончих Псів - результат буде один і той же. І одне, і інше в однаковій мірі є неіснуючим і нереальним.
Своїм послідовним шляхом брехні й зрад, розпочатим ще "героїчним подвигом" Степана Хмари з повернення на батьківщину з ізраїльського "вигнання" Юхима Звягільського в березні 1997-го, українська націонал-демократія нарешті остаточно й переконливо себе знищила.
Через це тепер й утворилася певна електоральна ніша. Бо хоч цю ідею й підтримує багато хто, але реально обирати ні з кого.
Ситуація дещо нагадує середину 90-х з ідеєю соціал-демократії. Тоді ця електоральна ніша так нічим заповненою і не була, незважаючи на всі потуги в цьому напрямку СДПУ(о).
Чи не чекає подібне й ідею націонал-демократії?
Якщо говорити про залишки розбитих демократів - то очевидно що так. А ось чим буде заповнена сама ідея, чи вона загине, чи буде розвиватися далі, і в який саме бік - питання вже зовсім інше.
Ідея націонал-соціалізму
В інтернеті іноді обзивають нацистами навіть за вживання української мови. Куди вже там до ідеї націонал-соціалізму? Проте, щоб рухатися далі, для початку варто хоча б спробувати розібратися із цими термінами й поняттями.
Поняття націонал-соціалізму набуло аж настільки негативного забарвлення через аналогію з партією, що привела Гітлера до влади - націонал-соціалістичною демократичною робітничою партією. Правда дивно, що інші слова, що ввійшли в її назву - демократія й робітники - такого недоброго відтінку не мають.
Тим більше, що демократія й справді майже завжди вироджується в тоталітаризм - тоді, коли стає владою лише більшості, коли не врівноважується ідеєю захисту прав меншості й прав громадянина.
"Більшість" зазвичай гірше орієнтується в реаліях життя, ніж невелика група більш освічених і інформованих. Саме цей аргумент переважно й використовують для обґрунтування необхідності елітарного аристократичного правління.
Але таке правління майже завжди породжує деспотію. Маніпулюючи цією необізнаною масою, виникає спокуса її руками знищити спершу одних незгідних, потім - інших, і так - аж до тих пір, поки не зостануться одні лишень покірні раби.
Про ніякий позитивний розвиток такої держави вже не йдеться. Що й підтвердила, зокрема, історія російського царату.
Проте, на відміну від спадкового аристократичного правління, демократія володіє певним механізмом оновлення - процедурою виборів.
Саме вони й стають останньою перешкодою на шляху тоталітаризму. І тому запобігти виникненню диктатури може лише така демократія, яка визнає права меншості й права громадянина, у тому числі - і право вибору влади.
Що ж стосується германського нацизму, то насправді його ідеологією був не стільки націонал-соціалізм, як расизм - найбільшого знищення зазнали народи, що на думку ідеологів Гітлера не належали до арійської раси - слов'яни, цигани, євреї.
Саму ж ідею національного соціалізму на сьогодні ми бачимо частково реалізованою в країнах північної Європи - Швеції, Норвегії, Фінляндії.
Для України вона теж не нова - націонал-соціалістами були Винниченко й Грушевський, націонал-соціалізм був ідеологією й ОУН.
Проте, навіть будучи захищеною від небезпеки переродження в нацизм принципом захисту прав і свобод громадянина, у сучасних умовах ідея національного соціалізму навряд чи підійде нашій країні.
Будь-який соціалізм у своїй основі завжди несе загрозу підпорядкування інтересів громадянина інтересам соціуму. А тому - і зупинки розвитку людини, а згодом - і цього ж соціуму.
Принципи соціал-дарвінізму
Але, тільки замислившись над ідеєю розвитку людини, ми тут же зіткнемося з іншою, не менш спірною ідеологію - соціал-дарвінізму. Виник він у свій час як спроба застосувати закони еволюції до людського суспільства, за що й був гнівно засуджений марксизмом-ленінізмом.
Тоді його оголосили злочинним дітищем капіталізму, що зводить усі прагнення людини до її примітивних тваринних інстинктів - і відправили на смітник. І хоч ці закиди в цілому й вірні, проте не варто передчасно викидати те, на чому ще можна повчитися. Хоча б заради того, щоб не повторювати старих помилок.
Так, скажімо, ідея розвитку людини декларувалася й у нацистській Німеччині, і в сталінській Росії. Але й в одному, і в іншому випадку основна умова еволюції була порушена - наявність природного, а не штучного, добору.
У будь-якому тоталітарному суспільстві такий добір здійснює інша людина. По суті - чиновник, що в масі своїй переважно знаходиться далеко не на найвищій стадії розвитку. Що він може "відібрати", зрозуміло - в усякому разі не кращих за себе. Усі ж "занадто розумні" прямим ходом відправляються в табори.
Завдання лібералізму
Захистом від переродження демократії чи аристократії в тоталітаризмом стає не лише захист прав громадянина, але й наявність достатньо вільного суспільства.
Зокрема, той самий, дещо призабутий тепер, принцип верховенства права, по суті, означає зверхність природних прав громадянина - його волі й свободи - над штучними, створеними іншими людьми, законами.
Проте цей рівень "суспільної свободи" не повинен породжувати й того звіриного суспільства, стурбованого лише власним виживанням, загрозою виникнення якого так переконливо лякали нас колись ідеологи більшовизму.
Будь-яка свобода здебільшого означає свободу лише для тих, у кого більше грошей. А тому в результаті призводить до ще більшого накопичення капіталу в одних, і зубожіння інших.
Тому проблема необхідності розвитку всього суспільства ставить суперечливе завдання. З одного боку - зібрати максимум коштів для підтримки найбідніших верств, з іншого - забезпечити його прогресивний розвиток незважаючи на перше.
Тобто, з одного боку, необхідно щоб окремі громадяни були максимально розвинутими, багатими, сильними. З іншого - щоб цей їхній розвиток не відбувався за рахунок ущемлення інших громадян.
Зазвичай таке протиріччя в країнах західної Європи вирішують певним компромісом - "відбираючи" в більш забезпечених стільки коштів, щоб, не знищуючи цілком їхнього розквіту, забезпечувати притому потреби інших.
Через це в Європі в результаті виборів здебільшого й відбувається почергова зміна ідеологій - соціалістичних на ліберальні й навпаки; чергуються періоди накопичення капіталу і його споживання.
Що робити?
За таких умов, найпершими завданнями націонал-демократії мало б стати те щоб:
- створити повноцінну ідеологію розвитку людини й суспільства;
- сформувати принципи й механізми побудови державної влади;
- закласти основи відкритої процедури лобіювання законів;
- врегулювати фінансову діяльність політичних партій.
Щодо останнього, то за зразок можна взяти США - внески не більші 2000 від фізичних, або 10000 від юридичних осіб. Ще й звітність можна ввести, наприклад, в інтернеті. А тоді вже можна казати про завдання й в інших сферах нашого життя:
1. У сфері держуправління:
- запропонувати ефективну систему прийняття й виконання управлінських рішень;
- створити засоби громадського нагляду за їхнім виконанням;
- закласти механізми контролю за фінансуванням цих проектів;
- ввести залежність оплати чиновників від результатів їхньої діяльності;
- створити інститут державної (пере)підготовки чиновників і управлінців, плюс тести чи екзамени.
2. У царині народовладдя:
- віддати контрольні функції народу, а не партіям. Скажімо, увівши палату представників;
- гарантувати право кожного громадянина на інформацію про діяльність органів влади й зарплату кожного чиновника, прийняті судові рішення;
- заборонити чиновникам призначати зарплати самим собі: Або своїм наступникам, або через представників народу;
- реформувати систему відносин із владою. Органи міліції, прокуратури й суди мають служити людям, а не навпаки.
3. На ниві гарантування розвитку людини:
- забезпечити права громадянина: на охорону здоров'я, освіту, роботу, свободу слова й свободу вибору;
- відновити право на житло. Повернути систему гуртожитків хоча б для малозабезпечених, випускників інтернатів, звільнених із місць позбавлення волі.
Ігор Лубківський, спеціально для УП