Московські домовленості як шлях до нового балансу інтересів

Частина третя. Першу частину читайте тут: Геополітичні передумови "харківських угод" між Україною та Росією, друга частина: Трансформація геополітичної стратегії США, ЄС та НАТО

Московські домовленості між США та Росією

Візит Барака Обами до Москви та його переговори з державними керівниками Російської Федерації в липні 2009 року, російські "Вєсті" назвали продуктивними, оскільки за підсумками був прийнятий великий пакет двосторонніх документів.

За підсумками візиту акцент зроблено на декларації про загальне розуміння питання стосовно подальшого скорочення стратегічних наступальних озброєнь, яка із часом має лягти в основу нового відповідного договору. Проте більш важливими, із практичної точки зору та в контексті найближчої часової перспективи, були інші документи.

У першу чергу, це стосується політики в Азії.

Так, була підписана міжурядова угода про транзит озброєнь, військової техніки, військового майна та персоналу через територію Росії до Афганістану, де перебувають американські війська. Угода передбачає, що впродовж одного року здійснюватиметься 4,5 тисячі рейсів, які звільняються від сплати транзитного збору. Як зазначають "Вєсті", це дозволяє Пентагону зекономити не менше 163 мільйонів доларів.

Також під час зустрічі президентів США та РФ були прийняті заяви стосовно ПРО, Афганістану та співробітництва в ядерній сфері.

Була досягнута домовленість про створення двосторонньої президентської комісії з розвитку співробітництва.

Підписано рамковий документ стосовно співробітництва між збройними силами обох держав, а також меморандум про заходи з удосконалення двостороннього військового співробітництва

Обама назвав свої переговори з російським президентом "дуже продуктивними". "Ми погодились, що відносини між Росією та США впродовж певного часу мали провали, і ми вирішили справді зробити перезавантаження в наших відносинах заради того, щоб могли співробітничати більш ефективно за напрямками, які представляють взаємний інтерес".

У свою чергу, Медведєв зазначив: "Візит виявився в усіх смислах насиченим та включав усі елементи нашої кооперації - зовнішню політику, двосторонні відносини, економіку, гуманітарну сферу".

Отже, якщо проаналізувати увесь контекст висловлень американського та російського президентів, якщо відкинути високі та одночасно дещо стримано-дипломатичні оцінки, які дав цим переговорам Медведєв, однозначним залишається наступне:

1) пріоритетними були питання політичного та військового співробітництва;

2) спільним геополітичним інтересом (напрямком) є Середній Схід;

3) результати переговорів фіксують паритет інтересів у тих моментах, які до того часу викликали суперечки.

Політичні питання стосовно ситуації в Східній та Центральній Європі не були на порядку денному переговорів. Це може означати зняття відповідних суперечностей між Заходом та Росією. Досягнуто балансу, який би враховував інтереси як Заходу, так і РФ.

Щодо Афганістану. Присутність там військ США та їхніх союзників по НАТО не слід розглядати виключно в контексті боротьби з талібами, боротьби з виробництвом наркотиків та підтримання хоч якоїсь, нехай і дуже символічної, стабільності в цій країні.

Військові підрозділи є певним дипломатичним засобом тиску на Тегеран. А у разі, якщо США та їхні союзники вирішать вдатися до силових заходів по відношенню до Ірану, така присутність може отримати і тактичне, і стратегічне значення з військової точки зору.

Для державного керівництва США такий зв'язок між Афганістаном та Іраном є чітким та логічним.

Значимість Афганістану та РФ на цьому азійському напрямку американської політики наглядно демонструють висловлювання директора в справах Росії та Євразійського регіону Ради нацбезпеки США Майкла Макфола: "Афганістан - ми боремося з екстремістами, хіба це не відповідає національним інтересам Росії? Це риторичне запитання, і відповідь на неї - так. Попередити отримання Іраном ядерної зброї - це в інтересах Росії чи ні? Це в наших національних інтересах і, думаю, в російських теж".

Далі: "До кінця літа (2010 року) ми сподіваємося направляти вже 50% вантажів через північні шляхи. Об'єктивні передумови для цього були дуже простими - диверсифікувати канали постачань до Афганістану. Північний шлях для нас коротший, безпечніший і дешевший ... Росія знаходиться в центрі всього цього.

Росія займає ключове положення з точки зору витрат палива, зручності авіаперевезень, а також ключове положення з точки зору наших вертолітних підрозділів.

Коли мені говорять, що Росія нам не допомагає в Афганістані, я відповідаю - подивіться на все це в комплексі, і стане зрозуміло, що ми (РФ та США) доповнюємо один одного".

Отже, пан Макфол констатує, що в нинішній час південний транспортний коридор до Афганістану - небезпечний.

Так, він став менш безпечним через загострення внутрішньої ситуації в Пакистані ще в 2008-2009 роках. Немає жодних гарантій, що найближчими роками там удасться стабілізувати ситуацію. Крім того, південний шлях проходить не так далеко від іранської території. У разі суттєвого загострення ситуації навколо Ірану той шлях стає ще більш небезпечнішим. Та й загострення іранської кризи може негативно вплинути на ситуацію в тому ж Пакистані.

У таких умовах північний транспортний коридор до Афганістану набуде ще більшого значення.

Тому Вашингтону зараз дуже потрібно співробітництво й партнерство з Москвою. І заради цього доречно й прагматично - зняти з порядку денного двосторонніх відносин такі суперечливі теми, що пов'язані зі Східною Європою, Кавказом тощо.

Баланс інтересів

На нинішньому етапі баланс інтересів між США та Росією стосується, головним чином, трьох блоків питань.

По-перше. Східна та Центральна Європа.

США, НАТО прагнули не допустити посилення Росії за рахунок відновлення її впливу на колишні радянські республіки в Європі та Закавказзі. Натомість Росія категорично негативно реагує на будь-які спроби розширення впливу НАТО в східному напрямку. Так само негативно вона реагує, якщо навіть ініціатива йде не від НАТО, а від частини політикуму тієї чи іншої колишньої республіки СРСР.

Ще один важливий інтерес, пов'язаний з Іраном. Заходу потрібно створити ефективну систему ПРО, у рамках якої США має плани розміщення компонентів цієї системи в Європі, неподалік від території колишнього СРСР.

Росію ж не влаштовує близькість елементів ПРО не то що неподалік від її кордонів, а навіть поблизу колишніх радянських республік.

По-друге. Транспортування військових вантажів до Афганістану.

Росія дуже прискіпливо слідкує за контактами державного керівництва Киргизії, Узбекистану, Казахстану, Таджикистану із США в згаданих питаннях. У цьому Москва вбачає загрозу сфері свого впливу в Азії.

По-третє. Стримування іранської ядерної програми в теперішньому та майбутньому часі, та зростаючого військово-технічного потенціалу й впливу Тегерану в прилеглих регіонах взагалі.

Заходу, особливо США, завжди не подобалося співробітництво РФ чи російських компаній з Іраном - чи то Бушерський контракт, чи то продаж військово-технічної продукції, наприклад, комплексів СС-300.

Москві ж невигідне будь-яке посилення впливу США на Близькому та Середньому Сході. Тому вона розглядала співробітництво з Тегераном саме в цьому контексті, доки Іран не почав перетворюватися на загрозу сферам впливу самої Росії.

Той факт, що Іран, який фактично став ядерною державою в лютому 2010 року та впритул підійшов до реальної можливості створення власної ядерної зброї, утворив нові жорсткі виклики для зовнішньої політики США, ЄС та Росії.

Іранські ракети "Шахаб-4" мають дальність 2 тисячі кілометрів та покривають територію Румунії, Болгарії, Туреччини, Греції, частково - Сербії, Македонії. Також вони покривають Україну, Закавказзя, усю чорноземну зону РФ, Поволжя, усі країни Середньої Азії, більшу частину Казахстану, Індії, південний захід КНР, увесь Близький Схід, зону Суецького каналу, Єгипет. 

Триває робота над ракетою "Шахаб-5", проектна дальність якої сягає 3,5 тисячі кілометрів. У разі успішного завершення її розробки та виготовлення, вона буде здатна досягати Іспанії, Великобританії, покриватиме всю Скандинавію, усю європейську частину Росії та Західний Сибір.

Отже, іранський фактор для керівництва США, ЄС, Росії став суттєвим мотивом для співробітництва.

Завдяки цьому перші два блоки інтересів уже втратили свою актуальність та гостроту, яку мали ще кілька років тому. Адже після краху тридцятирічної політики санкцій проти Ірану, наступним може стати крах американської політики на Близькому та Середньому Сході. У підсумку це може спричинити крах президента Обами та його адміністрації.

І це дуже серйозно змінить геополітичну конфігурацію не лише в Азії, але й у Євразії та у світі загалом.

Зміни й так відбуваються. Але тоді вони відбудуться швидше й драматичніше.

Володимир Воля, незалежний експерт, спеціально для УП