Хто сплете "українське павутиння" в Севастополі?

"В світі існує лише один шлях не заплутатися у чужому дипломатичному павутинні - почати плести своє". Цей афоризм належить заступнику міністра зовнішніх справ Костянтину Єлисєєву. Він прозвучав в контексті виправдовування курсу президента Януковича на зближення з Росією. Зокрема тих кроків, які офіційно зняли з порядку денного питання вступу України до НАТО.

Єлісєєв пояснював, що ідея позаблоковості, яку раптом почала сповідувати нова влада, начебто найбільше відповідає сучасному стану міжнародних відносин. Відповідно вона є прогресивною, захищає національні інтереси і свідчить про певні зовнішньополітичні успіхи нашої держави.

Що тут можна сказати? Те, що позаблоковий статус має бути підкріплений збільшенням військового бюджету України в 3-4 рази, на днях детально роз'яснив народний депутат і екс-міністр оборони Анатолій Гриценко. Зрозуміло, що грошей на це нема і в найближчі роки не буде. Тому міфічна позаблоковість - це, фактично, підрив обороноздатності.

Але це лише один з прикладів, коли українські дипломати змушені постфактум пояснювати суспільству, експертам та й собі речі, що аж ніяк не свідчать про зовнішньополітичні прориви.

Так, рішення по Чорноморському флоту, а також інші ініціативи на російському напрямку, що подавалися як майже панацея від більшості українських бід, позбавили керманичів України маневру. Російська сторона, використовуючи ентузіазм Києва, досить послідовно жене Януковича в кут, позбавляючи його можливостей пручатися.

Яскравий епізод в цьому плані - слова російського посла Михайла Зурабова, який не тільки окреслив напрямок, яким має рухатися українська влада, але й визначив терміни, заявивши, що російські пропозиції будуть актуальні лише певний проміжок часу, рік - півтора. Фактично російський посол ввічливо, але публічно "нарізав завдання" українському президенту і уряду.

Любов пройшла...

Якщо проаналізувати стилістику відносин між Києвом і Москвою, яка достатньо чітко вималювалася за останні три місяці, то можна виділити кілька наочних фаз.

Перша "москворомантична" фаза бурхливо розвивалася у березні-квітні і мала своєю кульмінацією підписання харківських угод. Потім вона змінилася "москвопрагматичною" фазою, коли під час візиту Дмитра Медвєдєва до Києва 17-18 травня відбулося публічне приниження українських олігархів і урядовців. Російський президент фактично вказав їм місце в "харчувальному ланцюжку".

Далі - більше. Ми поступово еволюціонуємо до "москвоскептичної" фази, коли Кремль все частіше демонструє стриману реакцію не тільки у стратегічних, але й у тактичних питаннях. Зокрема, під час останньої зустрічі в Москві Володимир Путін влаштував Віктору Януковичу справжній "холодний душ".

Наш президент каже про можливість побудувати міст "Керч-Кавказ" до Олімпіади-2014 у Сочі, а Путін на це - проект повинен пройти глибоку технічну експертизу, тоді мовляв, подивимось.

Янукович говорить про спільні дії з добудови ракетного крейсеру "Україна", а Путін зазначає, що там також багато питань. Зокрема, буцімто, треба суттєво модернізувати верфі у Миколаєві, щоб вони могли надати крейсеру "сучасного вигляду". Але це складно, дорого, тому простіше перевести корабель до Северодвінська і там добудувати...

Кремль чітко показує, що ініціатива може бути тільки у російських руках. А українська влада повинна терпляче чекати, поки в Москві вирішать, що час рухатися.

На європейському та євроатлантичному напрямках новій владі також особливо нічим похвалитися. Тому маємо справу з національними особливостями "плетіння павутиння", коли кожен крок української влади все міцніше зв'язує її по руках і ногах. Нічого не залишається, як йти у фарватері західних чи північно-східних партнерів, давати їм те, що вони хочуть, нічого або майже нічого не отримуючи взамін.

Звичайно, ми сподіваємося, що буквально завтра все зміниться. Що команда Януковича вже сконцентрувала інтелектуальний, владний та інші ресурси для прориву у сфері міжнародної політики. І що з дня на день Москва, Вашингтон і Брюссель будуть якщо не "гоцати", то хоча б підтанцьовувати під українську дудку.

Тому хочемо звернути увагу на своєрідний полігон, де можна перевірити спроможність Києва формулювати порядок денний і володіти ініціативою, демонструючи свій дипломатичний хист.

Оскільки мова йде про навчання, то умови будуть наближені до бойових, але все ж таки Київ матиме перевагу на своїй території.

Мова йде про Севастополь.

Виїзна гра на власному полі

Використовуючи футбольні аналогії, які так полюбляють представники донецького регіону, можна сказати, що Севастополь, слідом за Кримом, перетворився на місце своєрідного матчу на нейтральному полі, який проводять Росія та Захід.

Причому Захід представлений окремими командами США і Євросоюзу, а на заміну у будь-який момент може вийти Туреччина, яка активно розминається. А Україна спостерігає за цим дійством з-за паркану формально свого стадіону, бо її не запросили, а диктувати умови вона не наважується...

Якщо відійти від метафор, то контекст виглядає таким чином.

Ейфорія, яка виникла в Севастополі після підписання харківських угод, почала поступово згасати. Скорочення флоту як відбувалося, так відбуватиметься в майбутньому. Інформацію про подальші скорочення, з посиланням на міністра оборони Росії Анатолія Сердюкові, 9 червня поширювали і українські, і російські ЗМІ.

До того ж почала зростати заборгованість по зарплатах на підприємствах, що належать російському флоту чи працюють на його замовленнях.

Так само структури ЧФ "забезпечують" половину загальноміської заборгованості перед Пенсійним фондом. Ситуація настільки гостра, що севастопольська влада починає обережно критикувати росіян, звертаючи увагу на це неподобство.

Але в цілому українська сторона завмерла в очікуванні: яку ж програму соціально-економічної допомоги благословить і профінансує російська влада? Бо російські чиновники у травні були в Севастополі, озвучили певні пропозиції, які Україна не змогла прийняти, і поїхали додому. Думати. Отже, на рівні Севастополя керівництво РФ демонструє ту ж саму тактику: чекайте, вас викличуть.

Поки росіяни воліють думати, українська влада дозволила повернутися до Севастополя співробітникам ФСБ, хоча представників російської спецслужби ловили на гарячому під час антиукраїнських дій, а також скасувала заборону на в'їзд меру Москви Юрію Лужкову, який взагалі заперечує український статус Севастополя і навряд чи змінив свою позицію.

Паралельно, за наявною інформацією, російська сторона домагається зміни умов пересування підрозділів і військових ЧФ територією Криму і Севастополя, що зменшить і без того формальний контроль над ними.

Захід нам допоможе

Цікаво, що західні партнери Росії по грі на українській території так само діють активно. Після війни у Грузії спочатку у Криму, а за ним і у Севастополі, який був виключно "російською вотчиною", активізувалися міжнародні донорські структури. Була навіть спроба створити американське дипломатичне представництво в Сімферополі, але вона наразилася на добре організований публічний спротив.

Тим не менш, американці і по лінії посольства, і по лінії державних та напівдержавних структур підтримують розгалужену мережу гуманітарних, соціальних, економічних проектів. Дають гранти, здійснюють технічну допомогу.

Зокрема, під егідою проекту ЛІНК-Україна, було розроблено Стратегічний план залучення інвестицій до Севастополя, який у грудні 2009 був затверджений Севастопольською міською радою.

За підтримки того ж ЛІНКу проводяться різні навчальні акції. У лютому було проведено семінар з перетворення культурних заходів на чинники економічного розвитку, тиждень тому пройшов семінар у рамках проекту "Реформи міського теплозабезпечення", що фінансується USAID.

У квітні по лінії Посольства США відбулася вистава, присвячена Марку Твену, влітку запланована підтримка джазового фестивалю, тощо.

Європейці різко активізувалися минулого року. Власне від Євросоюзу Крим і Севастополь до кінця 2010 мають отримати 12 мільйонів євро у рамках "Спільної ініціативи ЄС по співробітництву у Криму".

Голова Представництва Європейської Комісії в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшера вже разів десять відвідував Севастополь з робочими візитами. Остання велика зустріч за участі іноземних дипломатів відбулася у Севастополі 20 травня.

Співпраця розвивається і на рівні окремих країн. Зокрема, Німецька торгово-промислова палата (GZT) впродовж року здійснювала проект з розвитку кластеру "Бухти Севастополя", паралельно збираючи інформацію щодо можливості реалізації бізнес-проектів у місті.

Німецький та французький військові оркестри візьмуть участь у севастопольському фестивалі "Війна і мир". Найближчим часом в місті відбудуться дні польського кіно тощо.

Отже, якщо зібрати все до купи, доведеться значна робота, яка відкриває для мешканців Севастополя нові можливості. За всю цю діяльність треба щиро подякувати.

Але проблема у тому, що на цьому тлі аж надто пасивною і відстороненою виглядає позиція нинішньої української влади. Складається враження, що команда Януковича або не хоче, або не уявляє, що робити з Севастополем.

Європейські дипломати в неофіційних бесідах висловлювали здивування таким станом речей. Бо за формальними ознаками виглядає, що Севастополь - це глибоко другорядне місто для діючого президента і уряду. Жодних помітних ініціатив Київ не пропонує.

Виходить, що іноземцям - і росіянам, і європейцям, і американцям - Севастополь більш цікавий, ніж президенту, за якого в місті проголосували 84% людей.

Отже, Україна насправді виглядає таким собі пасивним об'єктом, навколо якого більш вправні гравці вирішують свої завдання. І якщо нічого не змінювати, далі буде тільки гірше. Тому саме час почати "плести своє павутиння".

Статусний прорив

Відповідь на запитання "що робити?" має ґрунтуватися на сучасних українських реаліях. Шлях "закидати грошима" не підходить, бо і грошей немає, і це не вкладається в загальну концепцію Януковича-Азарова, які пояснювали: "фішка" харківських угод в тому, що проблеми українського міста будуть вирішуватися за російські кошти.

Тому єдино можливий варіант зараз - це розумне використання адмінресурсу, яким володіє Україна в регіональних справах.

По-перше, підвищити формальний статус Севастополя за рахунок проведення в ньому міжнародних (офіційних, робочих, протокольних) заходів за ініціативи української сторони. Це не складно і не так дорого. Загальна логіка - продемонструвати, що Україна контролює ситуацію і направляє хід процесів.

Стартовим кроком на цьому шляху може бути проведення робочої зустрічі керівництва українського МЗС з послами країн-членів Організації чорноморського економічного співробітництва. Її членами є дюжина країн, але спостерігачами і партнерами ОЧЕС є переважна більшість держав, з якими у України встановлені дипломатичні відносини.

До того ж партнерами ОЧЕС є міжнародні організації, представлені в Україні. Тобто формат дозволяє запросити потрібну аудиторію.

По-друге, треба розвивати стосунки з міжнародним експертним співтовариством, яке спеціалізується на Чорноморському регіоні. Зокрема, виголосити зацікавленість з боку держави у перенесенні діяльності низки міжнародних дослідницьких, аналітичних структур, які займаються регіоном, до Криму і Севастополя.

Це може бути відкриття філій, представництв, окремих спільних програм з українськими вишами. Зараз такі структури за американські чи європейські гроші розвиваються в Румунії, Греції та Болгарії. В їхній роботі беруть участь українські експерти, які інформують колег про наші події. Але це має обмежений ефект для України.

Ще одна цікава структура, створена на початку 2009 - Комісія з питань Чорного моря, яка об'єднала колишніх високопосадовців та дипломатів з країн регіону та деяких країн ЄС (Україну в ній представляє екс-очільник МЗС Борис Тарасюк).

Метою її роботи є вироблення "спільного бачення та спільної стратегії для чорноморського регіону". У травні 2010 комісія представила свої напрацювання у вигляді доповіді "Бачення-2020: Чорноморський вимір". Серед кроків, які містить цей документ - ініціатива зі створення Чорноморської Академії - "кузні кадрів" (чиновників, дипломатів, молодих лідерів), що рухатимуть співпрацю в регіоні через 5-10 років.

Отже шляхів - багато. Замкнувши офіційний та недержавний потоки чорноморської активності на Севастополь, вдасться не тільки допомогти місту, але й зміцнити позиції України в цілому. Бо осмислена діяльність буде по-іншому сприйматися партнерами. Це невеликий шанс розвивати свою гру, у наявності якої нас запевняє МЗС.