Уроки демократичного транзиту в Україні. Проект, що перезавантажується навпаки

У ситуації, що склалася в Україні в контексті демократичних перетворень можна виокремити низку складових, які вказують на те, що в країні, її політичній системі, незважаючи на тести на демократію у вигляді виборів, розбудови політичних інститутів, демократична система, по суті, "зависла". Сталості всіх складових, які складають демократію, очевидно бракує.

Причому це висновки далеко не тільки щодо останніх 50 днів нового президентства. Адже не склалося з реальною консолідацією демократії, тобто з тими складовими нормами та інститутами, які роблять демократичні перетворення незворотними.

Існує низка найрізноманітніших характеристик, лакмусів, які мають вказувати на незворотність демократичних перетворень, їхню сталість та тяглість.

Вони - у звичній риториці - це й взаємодія влади з інститутами громадянського суспільства, правова держава, політичні інститути, вміння домовитися між непримиренними політичними опонентами для вирішення проблем, не використовуючи їх для власного тимчасового матеріального чи політичного зиску.

Цікавим є й інше. На рівні суспільної поведінки, зокрема серед політиків, лакмус консолідації демократії проявляється коли жодна значна політична група не намагається змінити чи підмінити демократичні норми та принципи урядування.

На соціально-психологічному рівні про утвердження демократії можна говорити коли перед обличчям гострої політичної та економічної кризи громада в переважній більшості своїй зберігає переконання, що будь-які політичні зміни повинні відбуватися, як мінімум, в "параметрах демократичних формул".

Наприклад, мусять бути проведені місцеві вибори, а питання відсутності грошей навіть не має порушуватися й розглядатися як аргумент для їхнього відтермінування.

Серед політиків цей соціально-психологічний рівень проявляється у тому, що всі політичні актори слідують нормі, що будь-який політичний конфлікт має бути вирішено відповідно до встановлених загальних правил та принципів, а їх порушення апріорі є неефективним та надвартісним шляхом вирішення проблеми урядування.

Якщо "демократичний транзит" та консолідація демократії зависли в інститутах та часі, то й політична та соціальна система може перезавантажитися. Але зовсім не обов'язково після цього вона може повернутися на висхідну точку сірої зони демократії за змістом, але не суттю електоральної демократії.

Може відбутися й "демократичний відкат", стрибок до авторитаризму.

Узагальнені причини цього ще 18 років тому описував Хантігтон, вказуючи, що переходи від демократії до авторитаризму, окрім тих, що були викликані діями іноземних акторів, майже завжди здійснювалися тими, хто стояв при владі або близько до влади в демократичній системі урядування.

Отже, відкат від демократії ставав можливим тоді, коли існувала недостатня вкоріненість демократичних цінностей серед ключових груп еліти та широкої громадськості. Цьому сприяла й економічна криза, що загострилася, соціальна і політична поляризація, найчастіше викликана діями урядів, які намагалися проводити чи симулювати проведення соціально-економічних реформ занадто швидко.

Наведення відповідних причин можна продовжувати та доповнювати, зокрема й впливом геополітичних факторів та наявністю подвійних стандартів ставлення до контрдемократичних перетворень з боку демократичних країн.

За правило така подвійність може бути ресурсно обумовленою. Але навіть наведені схеми можуть бути вкладені в нинішні вітчизняні реалії перезавантаження чи то відкату від демократії.

В Україні до відповідних проблем додалися також спекуляції з боку політичних еліт стосовно контроверсійних питань історичної пам'яті, "розділеності українського суспільства". А чинна влада та почасти громадянське суспільство не змогли утворити сталих площадок для діалогу та пошуку взаємних компромісів.

Певною мірою тривожні сигнали про можливість такого системного та ціннісного перезавантаження демонструють не тільки політичні кроки нинішнього президента стосовно угоди з РФ про ЧФ, здача збагаченого урану. Але й сама форма ухвалення відповідних рішень, їх кулуарність та непублічність, відсутність інформування про їхні реальні наслідки.

Присутня тільки інформаційна картинка та піар - після зробленої справи, яка має переконати втомлених споживачів інформації в абсолютній правильності відповідних кроків.

Однією з ілюстрацій цього протягом останніх днів стала й "яйцева криза" засідання ВР, коли були ратифікована угода стосовно пролонгації перебування ЧФ в Севастополі.

Коли більшість продемонструвала опозиції її маргінальність та безпорадність та просто у силовий спосіб продавила відповідне рішення без будь-якихось обговорень.

А опозиція поки так і не може скористатися шансом для власної консолідації та знаходження компромісів. До того ж українська опозиція, як правило, "дружить проти когось", але не ґрунтується на підставі економічних чи політичних реформ. А "дружба проти когось" часто-густо камуфлює бажання доступу до владних ресурсів, які, за умов української корупції, конвертуються у гроші.

Найрізноманітні історичні приклади демонструють абсолютну реальність подібних сценаріїв.

Це може призвести до відкату від демократичних принципів або формуванна квазідемократії, коли демократія існує тільки за умовною формою, але не за суттю. А інститути демократичного суспільства використовуються владою для легітимації непрозорих та недемократичних дій, реальна публічна політика підміняється маніпуляціями суспільною свідомістю та піаром.

Назагал ситуація в Україні вкотре продемонструвала, що комплексні процеси демократизації в політиці, економіці не можуть обмежуватися тільки угодою між елітами, на що, до речі, наші політики здатні доволі опосередковано.

Для забезпечення сталості демократичних перетворень потрібні розвинуті інститути громадянського суспільства, в тому числі, як це не банально звучить.

В Україні за роки демократичного транзиту не вдалося достатньою мірою їх сформувати.

Політична криза та суспільно-політичні процеси в країні також продемонстрували слабкість та почасти непрофесійність неурядових установ у розробці пропозицій для державної політики для реформ. Втім і сама влада доволі опосередковано враховувала відповідні напрацювання, працюючи в режимі "і що ж я сьогодні хочу? - Конституції чи севрюги з хроном".

До створення можливості перезавантаження системи, чи то потенції для демократичного відкату створила й ситуація всередині політичних еліт, які протягом тривалого часу не змогли узгодити свої позиції та прагнули опосередковано діяти за принципом "переможцю дістається" все.

Незрілість еліт, розвиток політичної корупції в Україні, клановість та орієнтованість виключно на лідера в політичних партіях, втрата зв'язку політичних сил з виборцями за відсутності політичних, економічних та соціальних реформ призвели до тривалої політичної та економічної кризи в країні.

Політична криза в Україні - тривале протистояння між політичними силами - стало одним зі спонукальних чинників стосовно актуалізації суспільної амбівалентності (прихильності до ринку та підтримки патерналістських настроїв) та розчаруванні у "демократії" з боку широких суспільних верств.

Адже еліти використовували демократичні лозунги у недемократичній боротьбі, конвертуванні влади у ресурси. Це призвело також до специфічних наслідків для українського суспільства в політичній царині, як то зростання попиту на "сильну руку", політика, "який наведе порядок".

При цьому контроверсійність суспільних настроїв проявилася також в тому, що поруч з цими актуалізованими очікуваннями, згідно із соціологічними дослідженнями, так само високо цінувалися цінності свободи слова, принципи верховенства права, протидії корупції, рівності всіх перед законом, що залишає резерв для реалізації демократичних перетворень, хоча й опосередкований.

Громадянське суспільство виявилося неготовим достатньою мірою до раціоналізації державної політики у виконанні політичних сил почасти об'єктивної оцінки того що відбувається, до викликів незавершеного демократичного транзиту.

Якщо ситуація не зміниться і про "бюджет", "чергові угоди з РФ", "реформи" будемо дізнаватися тільки зі скупих інформаційних анонсувань без жодного інформування про що, й навіщо, Україна не просто не вступить до ЄС, не просто буде огортатися навколо міфологізованої багатовекторності, здасть ГТС, але може поповнити список країн, у яких пройшов "демократичний відкат".

І справа не просто у наявності громадянських свобод, правових гарантіях, забезпеченні права власності, сталості політичної системи. Ці лакмуси важливі й для різноманітного бізнесу, і не тільки малого чи середнього. Адже сталі прецеденти у сусідніх країнах існують.

Заспокоюючись тезами з книги другого президента, що "Україна - не Росія" в плані різниці в політичній культурі, диверсифікації політичного життя між країнами, події останніх днів опосередковано продемонстрували відносну слабкість таких тверджень.

Тому рівновага між демократією та відкатом залишається хиткою, але в її забезпеченні мають бути зацікавлені й громада, і опозиція, й насправді влада, адже для України вірогіднішим тут буде білоруський сценарій анклавізації чиновників, бо в Україні немає ані нафти, ані газу для підживлення існування подвійних стандартів у ставленні з боку консолідованих демократій.

Юлія Кисельова, аналітик УНЦПД, для УП