Лубок і щирість. "Парад переможців" на німецькому "Мерседесі"

На відзначенні Дня Перемоги Віктор Янукович заявив, що без перемоги у Великій Вітчизняній війні не було б України. Між тим, повноцінний український погляд на історію війни має би ставити питання по-іншому: а чи можливою була перемога антигітлерівської коаліції без українського народу?

Лише факти. Близько 7 мільйонів українців воювали на фронтах, з яких близько 3 мільйонів загинуло, а значна частина стали інвалідами. Слід нагадати, що в Другій світовій були моменти, коли долю перемоги вирішували лічені полки.

Серед вищого військового керівництва СРСР були десятки вихідців з України (Єрьоменко, Тимошенко, Малиновський, Черняхівський, Рибалко, Москаленко та інші). За час війни 2072 українця були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, у тому числі, й двоюрідний брат мого діда. 32 українця стали двічі Героями Радянського Союзу.

Унаслідок Другої світової війни загинуло понад 7 мільйонів мешканців України, тобто близько п'ятої частини усього населення. Близько половини українських втрат у війні становило цивільне населення. Загалом майже 2,4 мільйони мешканців України були вивезені на примусові роботи до таборів праці в Німеччині.

На території України окупаційна влада створила близько 230 таборів для військовополонених, у яких за час війни загинуло понад мільйон радянських військовополонених.

Україна виявилася в епіцентрі війни й постраждала більше, ніж Росія, Німеччина, Франція або Польща. Україна, яка не мала жодного відношення до початку війни, зазнала втрат більше, ніж ці країни.

Матеріальні збитки СРСР під час Другої світової війни склали понад 40% всіх витрат країн, що воювали. Частина України в загальносоюзних втратах дорівнювала більше 40%.

Нині, коли члени правлячої коаліції встановлюють в Україні пам'ятники найбільш масовому убивці в історії людства Йосипу Сталіну, варто згадати просту річ. Справжніми "ковалями перемоги" були народи Радянського Союзу та країн союзників, в тому числі, й український. Саме вони здійснили подвиг. А радянська влада виявилася банкрутом.

Спровокувавши своєю політикою Другу світову війну, керівництво СРСР не змогло захистити територію України від німецької окупації. Це коштувало Україні мільйонів людських жертв. І це при тому, що кількісна перевага в озброєннях і населенні, а також стратегічна перевага - конфлікти Німеччини з Британською імперією, США, у Північній Африці, Югославії тощо та наявність в СРСР практично необмеженого тилу - були на боці СРСР.

Лише загальновідомі факти, які дають повнішу, не лубочну картину війни.

19 серпня 1939 року Сталін на Політбюро ЦК ВКП(б) заявив, що в мирний час успішний комуністичний рух у Європі неможливий, а диктатура партії може виникнути тільки в результаті великої війни.

23 серпня 1939 року німецький і радянський міністри закордонних справ Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянську угоду про ненапад і додатковий секретний протокол до нього, відомий як "Пакт Молотова-Ріббентропа".

Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і Балтійські держави (Латвію й Естонію), а східні території Польщі по лінії Нарва - Вісла - Сян, тобто Західна Україна і Західна Білорусь, на прохання Москви, мали відійти до Радянського Союзу.

Решта територій у Східній Європі відходили під вплив фашистської Німеччини. Після церемонії підписання пакту Сталін виголосив тост за фюрера німецького Рейху. Договір про ненапад був ратифікований 31 серпня 1939 року одночасно Верховною Радою СРСР і Рейхстагом Німеччини.

По суті, це був розподіл Європи між двома тоталітарними режимами, який зробив можливою Другу світову війну та низку супутніх агресій з боку СРСР і Німеччини проти інших країн.

Ще не висохли чорнила на документах про ратифікацію, як наступного дня Німеччина напала на Польщу. 17 вересня, порушивши радянсько-польський договір від 1939 про ненапад, радянська армія вдерлася на територію Польщі. Того ж дня у Бресті-Литовському (нині місто Брест у Білорусі) на честь успішної перемоги над Польщею відбувся спільний парад радянських і німецько-фашистських військ.

26 листопада 1939 року радянське командування інсценувало напад Фінляндії на СРСР, а 30 листопада 1939, без оголошення війни, на виконання пакту Молотова-Ріббентропа СРСР напав на Фінляндію. Проте запеклий опір фінів, їхній масовий героїзм в обороні своєї країни змусили радянське керівництво припинити наступ.

У передчутті великої війни в Європі Москва змушена була змиритися з незалежністю Фінляндії. У червні 1940, діючи за радянсько-фашистською угодою, війська СРСР вдерлися в Латвію, Литву й Естонію.

Спочатку ці країни були змушені дозволити базування радянських військових баз на своїй території, а згодом радянська окупаційна влада надіслала їм підкріплення й оголосила про "приєднання" Балтійських держав до СРСР.

Проте 22 червня 1941 Німеччина без оголошення війни напала на СРСР.

Перед відступом радянських військ з України каральні радянські загони проводили масові розстріли ув'язнених. Зокрема, у Києві були майже поголовно розстріляні усі в'язні. Разом з іншими в'язнями в катівні НКВС було вбито видатного українського співака Михайла Донця. Тоді ж у 1941 НКВС заарештував видатного філолога й історика-сходознавця світового рівня Агатангела Кримського, який невдовзі загинув у в'язниці.

30 червня 1941 ОУН (бандерівців) проголосила Акт відновлення Української Самостійної Держави. Проте німецьке командування після відмови українських націоналістів скасувати Акт заарештувало ініціаторів оголошення незалежності та частково розстріляло, частково ув'язнило у концтаборах.

Визволення України від німецьких військ відбувалося паралельно з мобілізаційними заходами серед чоловічого населення України, яке було, по суті, його спланованим винищенням.

З усього СРСР лише на території України були створені "польові військкомати", які проводили терміновий набір призовників і відправлення їх на фронт. Їх першими посилали в наступ, майже беззбройними, попереду випробуваних у боях частин.

Мобілізованим навіть не давали військової форми. Через цивільний одяг їх називали "чорносвитниками". Режим свідомо позбувався покоління українців, яке формувалося без радянської влади. У результаті цих подій в Україні залишилося дуже мало чоловіків 1924-1927 років народження.

Навіть після Голодомору та втрат України у Другій світовій війні керівництво СРСР продовжувало відчувати загрозу, що виходила від України.

Радянські владні кола вирішили виселити всіх українців з України. Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.

Виконання цього наказу було зупинено невдовзі після початку виселення.

У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з'їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов: "Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив".

Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті у 1945 році Сталін скаржився на "ненадійне" становище в Україні та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

Водночас більше мільйона українців таки було депортовано з України протягом 1944-1949 років. Зазвичай від чверті до половини депортованих гинули під час проведення депортації.

Попри все це, в значній частині своїх дій Радянська армія справді героїчно боролася за Україну. Це мало місце тоді, коли вона протистояла фашизму, який намагався знищити цілі народи.

Ці зусилля народів СРСР - справді колосальні. Так само правдою є те, що саме Радянський Союз вніс найбільший внесок у розгром фашистської Німеччини. Навіть при визнанні факту, що основний удар німецьких ВПС і ВМС винесли інші союзники.

Здавалося, ці прості факти, що визнаються абсолютною більшістю населення, давали змогу владі справді об'єднати суспільство у щирому й не меншовартісному відзначенні свята.

Замість цього країна отримала змавпований у Росії парад (аж до ідей з розгону хмар), нещасні обличчями ветеранів, чимало з яких не мали ні бажання, ні сил пробитися до місця святкування.

"Банкет під час чуми" відбувся в умовах, коли на озброєння армії з загального фонду бюджету виділено ... аж 7 мільйонів гривень, а разом із загального і спеціального фонду бюджету - удвічі менше, ніж навіть минулого кризового року.

Армія за новим бюджетом, прийнятим регіоналами, фінансується на рівні 0,8-0,9% ВВП, що в усьому світі визнається за межею обвальної деградації і розпаду Збройних Сил. І все це - після заяв президента на РНБО про те, що "уже сьогодні необхідно визначити першочергові заходи із зупинки стану боєздатності української армії, збереження її кадрового потенціалу, забезпечення належного виконання Збройними Силами задач оборони держави".

При цьому влада поводилася так, нібито це Партія регіонів виграла Другу Світову війну, активно використовуючи партійні кольори у символіці святкувань.

Серед "інтелектуального продукту" влади - свідома провокація поглиблення розколу України на ставленні до національно-визвольного руху за участі відомого українофоба російського депутата Костянтина Затуліна, що вилилося у відкриття за участі центральної і місцевої влади "пам‘ятника жертвам ОУН-УПА" на Луганщині(!).

Схоже, Партія регіонів готова була б поставити пам'ятник жертвам бірмано-тайського конфлікту, якби придумала, до чого там українські повстанці. Між тим у Донецьку на Рутченковому полі в 1941 році відбулася інша подія.

Радянські карателі перед лицем наступаючих німецьких військ розстріляли цілий шпиталь радянських поранених солдатів, а також дітей з Фабрично-заводського училища, до учнів якого набирали сиріт, батьки яких загинули за Голодомору та репресій. Може час поставити пристойний пам'ятник жертвам цієї, реальної історії?

Серед інших інтелектуальних потуг влади - "свіжа" ідея Дмитра Табачника перейменувати Другу Світову війну. Цю бородату маніпуляцію використовував ще СРСР з метою приховати, що ж насправді відбувалося у першій третині війни.

Найбільш безпосередньо на ці речі відреагував Тарас Чорновіл: "Коли я зараз слухаю, коли пробують прирівняти сталінський терор, який дійсно співрозмірний з гітлерівським, порівняти з тоталітаризмом однієї з радикальних організацій пригнобленої нації, то мені здається, що це є поза гранями будь-якого цинізму.

Я не хочу, щоб замість ветеранів виступали і говорили ті люди, які, на мій погляд, тим фронтовикам стріляли в спину. Я маю на увазі НКВС. Я не хочу, щоб виступали ідейні нащадки тих, хто виходили разом з нацистською Німеччиною, їхніми військами у Бресті, у Львові на спільний парад перемоги".

Символом атмосфери нинішнього параду став проїзд президентського автомобіля "Мерседес" виробництва Німеччини.

У відомій пісні День Перемоги назвали святом зі сльозами на очах, маючи на увазі пам'ять про загиблих.

Нині замість щирого вшанування влада підсунула фальшивий лубок.

Навіщо? Відповідь проста. Вона не може діяти інакше. Вона примітивна в своєму намаганні "примазатися" до великого, знайти будь-який грунт, щоб легітимізувати свої дії, корисливість яких не секрет навіть для їхніх виборців.

Шамани первісних суспільств знають, що інтелектуальну й духовну пустку найлегше заповнювати ритуалами, навіть коли не усвідомлювати ані їхньої мети, ані пафосу.

Тому нині крупиці розповідей ще живих свідків і справжніх героїв війни, які збираються в тому числі на УП, набагато вартісніші, ніж усі паради й видання "історії Табачника".

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук, для УП