Дилеми перемоги Януковича і парадокси поразки Тимошенко
Достатньо невеликий розрив у результатах виборів, регіональна перевага Тимошенко над Януковичем (15 областей Заходу та Центру проти 10 Сходу та Півдня), не подолання лідером Партії регіонів планки у 50% голосів виборців свідчить про те, що президентський мандат Януковича не є електорально і політично переконливим.
Для укорінення своєї перемоги новому президенту знадобиться інституціонально конвертувати електоральну перемогу в коаліційну і парламентську.
Головний результат цих виборів в тому, що Янукович виграв, але не переміг, а Тимошенко навпаки - програла, але не переможена.
Перемога Януковича не стала тріумфальною і тому обмежує йому простір для політичного маневру і свободу у проведені власної президентської політики, а також автоматичного формування пропрезидентської коаліції в парламенті і нового складу уряду.
Януковичу ще потрібно буде не тільки символічно, але й інституціонально, на рівні політичного режиму закріпити свою перемогу. Тому саме на парламентському полі новому президенту доведеться провести внутріпарламентські й міжкоаліційні битви, аби отримати перемогу у складному внутріпарламентському торзі.
Найбільш сприятливим сценарієм для Януковича буде відставка Тимошенко та нинішнього складу уряду, формування нової коаліції за участю фракцій Блоку Литвина і частини НУ-НС, де фракція ПР візьме на себе роль форматера коаліції. Блок Литвина потрібен для формалізації статусу коаліції, оскільки підписи під коаліційною угодою мають поставити мінімум 226 депутатів.
Вочевидь, навіть легітимне рішення фракції НУ-НС у вигляді 37 голосів може бути не підтверджене підписами депутатів від тих груп у фракції, що залишаються лояльними до Тимошенко. До того ж серйозні переговори потрібно провести з Литвином, який піде на таку коаліцію лише маючи тверді гарантії спікерства і того, що Верховна Рада не буде розпущена.
Ціна подібної переінсталяції коаліції та інституціонально-парламентського закріплення перемоги нового президента полягає в серйозних кадрових домовленостях на базі нової коаліції.
Ціною питання окрім спікерства Литвина може бути також і фігура нового прем'єр-міністра. Або регіоналам вдасться наполягти на своїй кандидатурі, або партнери по коаліції будуть вимагати більш нейтрального прем'єр-міністра. Все це у підсумку не зможе абсолютно задовольнити український правлячий клас і команду Януковича, які розраховують на виключно нове, ефективне, дієздатне президентство.
Якщо ще під час президентської кампанії Янукович говорив про можливість дострокових парламентських виборів, то зважаючи на результат Тимошенко, йти зараз на парламентські перевибори невигідно, оскільки у суперника достатньо серйозні електоральні ресурси і мобілізаційні резерви.
Тому зараз регіонали насамперед зосереджені на реалізації сценарію нової коаліції і відтискування БЮТ до одиночної опозиції-ізоляції.
До того ж Тимошенко, яка не є народним депутатом, опиняється без імунітету, і їй доведеться керувати опозицією з партійної штабквартири. В таких умовах БЮТ до чергових парламентських виборів 2012 року може понести невідновлювані втрати, що розчистить ПР партійно-електорального поле для свого наступу.
Тимошенко, незважаючи на свою президентську поразку, поки що остаточно не переможена. Якщо ПР вдасться відправити лідера БЮТ у відставку, то її достатньо серйозні результаті у другому турі, а це ривок з 25 до 45%, свідчать про колосальні резерви цього політика в електоральних та політичних кампаніях.
Крім цього на фоні, слабкого електорального мандата Януковича, Тимошенко, яка є вольовим, харизматичним, цілеспрямованим на перемогу політиком, має всі шанси та можливості зберегти свою політичну силу і персональний ресурс, перевести їх в фактор незамінного полюсу й магніту української політики.
Головне для Тимошенко зараз - зберегти свої партійні активи, закріпитися на "своїх" електоральних полях, а далі як опозиція почати експансію на електоральні ресурси Януковича.
Мінімальний розрив Тимошенко дає можливість однопартійцям і прихильникам розглядати її як серйозного політика-опозіціонера, а БЮТ - як реальну силу, що може показати переможний результат на майбутніх календарних парламентських виборах 2012 року. І на тлі неефективної і непривабливої політики Партії регіонів це може зіграти на користь Тимошенко як реального переможця вже на наступних президентських виборах у 2015 році.
Окрім підсумків електоральної і кандидатської боротьби є у цих виборів і ще один вимір - чи відбудеться повернення до допомаранчевої епохи та відкат політичної системи?
Саме тому важливо за електоральною арифметикою поглянути й на підсумки п'ятирічки Ющенка та в цілому епохи помаранчевих сил, яку вже дехто поспішає обнулити.
По-перше, за результатами виборів закріпилася електоральна географія розподілу 2004 року і відповідно різна регіональна електорально-ціннісна візія моделі державності України.
По-друге, попри нищівну критику помаранчевих сил з боку опонентів, постійні конфлікти між помаранчевим лідерами Ющенком і Тимошенко, неефективну економічну політику двох урядів під керівництвом Тимошенко, а головне - незважаючи на п'ятирічну опозиційну діяльність Януковича, лідер ПР так і не зміг стати президентом більшості, залишившись президентом меншості.
Більш того, голосування за Тимошенко було також "голосуванням проти" небажаного кандидата, тобто це якісний показник неприйняття Януковича і його команди, що залишається на високому рівні в більшості регіонів.
Це говорить про те, що вибір виборців складається не тільки з персональних політичних симпатій та антипатій, а є більш глибоким, аніж це розуміють політики. Українці все ж таки віддають перевагу певному цивілізаційному, інституціональному, демократичному вибору, який до речі був зроблений саме на Майдані, про який багато хто сьогодні соромиться говорити.
Все це можна розглядати як серйозний політико-ідеологічний запобіжник від повернення у допомаранчеву епоху з усіма її атрибутами адміністративного управління, атрофії демократичних інститутів, некрозу політичних свобод та неврозу неідентифікованої багатовекторності.
Проблема можливого відкату політичної системи полягає в тому, у який бік може бути повернута або розвернута політична реформа, якщо команда Януковича за результатами виборів відформатує політичний режим під себе.
Янукович і ПР вважає, що першим кроком після перемоги має бути відставка уряду і розвал існуючої коаліції у Верховній Раді. Але в інституціональних умовах парламентсько-президентської республіки вибори президента напряму не пов'язані з відставкою прем'єр-міністра і уряду. Це порядок, що притаманний суто президентській республіці та деяким змішаним її формам.
Іншими словами, якщо розглядати це питання у прикладному розрізі, то після перемоги на виборах президента від політичної сили, яка не входить до парламентської коаліції, можуть бути два традиційні і один нетрадиційний варіанти розвитку подій.
Перший варіант - класичний - коабітація двох політичних сил до календарних виборів парламенту, за результатами яких може бути змінений формат коаліції і фігура прем'єр-міністра.
Другий варіант - компромісний - розширення коаліції з урахуванням політичної сили новобраного президента для запобігання конфліктів, що несе коабітація.
І третій, так би мовити нетрадиційний, але можливий варіант - відформатування політичного режиму під президента - переінсталяція прем'єрської коаліції в президентську.
Цей варіант є логічним в умовах переконливої, з великим відривом перемоги президента від найближчого суперника. Водночас цей сценарій може бути першим кроком до відкату політичної системи до 2004 року. І коли Кучма говорить, що "повертається моя команда, мої люди. Усе обнулилося. Я задоволений, що все повертається", він має на увазі насамперед повернення до системи, де прем'єр-міністр залежить від президента, а не від парламентської більшості.
Янукович стає президентом, маючи достатньо важливий бекграунд - він працював в опозиції 5 років, причому в комфортних демократичних умовах.
Перед Януковичем та його командою стоїть дилема вибору. Що обрати: шлях до продавлення жорсткої системи управління на чолі з однієї політичною силою: Янукович - президент, прем'єр-міністр від ПР, коаліція в парламенті підминає під себе максимум депутатів, який логічно приведе до повернення сильного президента в політичну систему. Або шлях реального коаліційного уряду й прем'єр-міністра від партії-учасника коаліції, що таким чином продовжить інституціональний розвиток парламентсько-президентської республіки.
Перший варіант є бажаним як з боку тих багатьох членів команди Януковича, які прагнуть політичного реваншу, так й з боку українських олігархів, які зацікавлені у відході від демократично-хаотичного управління та переходу до більш стабільно-керованого.
Реваншистський розрахунок Партії регіонів може одночасно стати прорахунком Януковича як президента з точки зору подальшої своєї перспективи. Адже, можливо саме в цьому полягає парадокс поразки Тимошенко, яка бачила й прагнула побудувати модель персоналістської влади, вивівши за її рамки всіх своїх можливих коаліційних партнерів - починаючи від ключового партнера президента Ющенка до можливих партнерів - Сергія Тігіпка та Арсенія Яценюка, які крок на зустріч Тимошенко так й не зробили.
А це могло забезпечити Тимошенко беззаперечну перемогу у другому турі президентських виборів.
Ще більший парадокс полягає в тому, що БЮТ може побудувати свою сильну опозицію зокрема щодо недопущення відкату політичної системи і реваншу "кучмістської команди", але чи зможе це зробити Тимошенко та БЮТ? Адже вони теж знаходяться поза коаліційної логікою парламентської системи.
Таким чином, є у цих виборів ще один висновок - демократичні інститути є похідною коаліційної форми політики. І якщо це не розумітиме команда Януковича, то на наступних виборах вони ризикують повторити нинішню поразку Тимошенко.
 |
Вадим Карасьов, директор інституту глобальних стратегій - ІГЛС
