Примус Росії до миру

Ви, звісно, будете сміятися, але нас знову лякають війною. Коли кремлівське "третє я" Жиріновський торочить про російських десантників, які посиплються нам на голову, це можна сприймати, як клоунаду. Але коли президент Чечні закликає до знищення нас, виникає питання - а йому ми що зробили? Де Чечня, а де Україна?

Давайте уявимо собі, що голова Чернігівської обладміністрації одного зимового ранку оголосить війну, скажімо, Молдові - де він опиниться вже ввечері? Вірно, у дурдомі. І навіть якщо це зробить хтось із штатних "гастролерів" - наприклад, Черновецький чи Добкін - все одно приїдуть санітари. Тому що це занадто навіть для них. Бо Україна - не Росія.

Втім, Москва вже не перше сторіччя "зажигає" на політичній арені і чудово розуміє, що робить. Те, що сьогодні вкладають у вуста клоунів, завтра може оголосити сам шпрехтшталмейтер. І військова операція у Грузії - яскраве тому підтвердження.

А якщо ми згадаємо, що Росія нещодавно з якоюсь метою ухвалила закон про спрощений порядок застосування збройних сил за кордоном, а Україна, як завжди, не наважилася на жодну заяву у відповідь, то нам з вами стане по-справжньому сумно.

Аналітики твердять, що у Кремлі розробляються плани розчленування України на дві або й навіть три держави: східну - проросійську, західну - бандерівську та центральну - буферну.

Чесно кажучи, нас особисто такі перспективи не влаштовують, бо ми є патріотами єдиної України від мису Сарич до села Петрівка Чернігівської області і від Чопу до села Червона Зірка області Луганської.

Проте очевидним є факт, що держава у цьому питанні - не помічник. Поки вона не хоче себе обороняти навіть на рівні заяв. Саме тому здається всі почали шукати треті сили - згадали раптом про гарантії безпеки України, які було надано в обмін на відмову від ядерної зброї та про ті, які буцімто самі собою з'являться після нашого вступу до НАТО.

Але мусимо сказати, що не вперше у своїй історії Україна має зовнішніх гарантів безпеки. Згадайте: Березневі статті, підписані Хмельницьким з Москвою мали саме такий характер - гарантія безпеки і найперше - допомога у захисті від Польщі.

А чим закінчилося?

"Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш" - так відповів Петро І Івану Мазепі на прохання військової допомоги проти польської загрози. Московський цар першим порушив підписані угоди а потім ще й оголосив гетьмана зрадником.

В цьому контексті уявіть, що на Україну нападе, скажімо, один з гарантів її безпеки? Чи стануть решта гарантів до зброї, а чи оголосять саме нас зрадниками і порушниками угоди? З якого приводу - спитаєте ви. Ой, не смішіть. Згадайте скандал з "Кольчугами" або "поставки зброї до Грузії" і зробіть висновки.

Що ж до гарантій НАТО, то навіть в Києві відчувався запах, яким відгонювали штани альянсових генералів під час останньої (сподіваємося) війни в Грузії. Кажуть, що свіжоприйняті до блоку країни Балтії звернулися тоді до Брюсселю з питанням - а чи є у блока плани оборони від вірогідної російської агресії? І отримали феноменальну відповідь - такі плани не розробляються, щоб не дратувати Росію.

Тобто НАТО нам не захисник, та й який там захист з мокрими штанами?

Тож нам, маленьким українцям, залишається сподіватися хіба що на власну армію...

Скажіть, будь ласка, шановні читачі, у кого з вас є сумніви у боєздатності української армії?

Ми не є військовими експертами і не будемо оцінювати озброєння, фінансування, освіту. Бо стріляє не зброя, а люди, і ми пропонуємо зосередитися саме на цьому чиннику.

Отже в цьому розрізі не може не згадатися широко розрекламований свого часу телебаченням випадок, коли при відправці миротворців до Кувейту дві дружини забрали своїх чоловіків-офіцерів з львівського аеродрому прямо на очах міністра оборони.

Це було 2003 року і найбільше здивування у нас викликала реакція військових. Міністр оборони не позривав з тих "героїв" погони. А вони не пустили собі кулю в лоба від ганьби. Ні, ми, звичайно, пам'ятаємо, що на Січі жінка могла врятувати від страти. Але то від страти, а не від військового походу.

Скажіть, будь ласка, яка зброя буде ефективною в руках подібних "вояків"?

За винятком, може, кількох підрозділів наша армія - це одна з форм прихованої боротьби з безробіттям, і не більше.

До того ж армія воює не сама по собі. Верховним головнокомандувачем на час військових дій, наскільки ми пам'ятаємо, стає президент. І саме зараз, під час розпалу ярмарку марнославства кандидатів на цю відповідальну посаду, спитаємо себе: "А хто з нинішніх "прохідних" здатен заявити, що захищатиме країну до останньої краплі крові?".

Як це співається у гімні? "Душу тіло ми положим"? Хто з кандидатів або їхніх поплічників кров'ю підпишеться під цими словами, які всі вони співають, чи то мають співати під час урочистостей?

Хто здатен оголосити мобілізацію? Хто у крайньому випадку підпише наказ про збройний опір?

Якою б не була наша армія, а у штабі нам з вами точно гарантовано зраду.

Тому ми з іронією спостерігаємо сьогодні масову ностальгію за ядерною зброєю. Хоч яку Україні зброю не поверни, у влади не знайдеться жодного сміливця, який би нею скористався, чи навіть наважився всерйоз загрожувати.

Як не крути, а нам - тим, хто не хоче втратити свою країну - залишається одне: захищати Україну самотужки.

Але хіба ми, двоє братів Капранових, можемо чимось зарадити планам все агресивнішого північного сусіда, якому не подобається вже все: як ми історію вивчаємо, як стоїмо, як вуха тримаємо? Може, краще зайнятися традиційним українським самозаспокоєнням - їм не дадуть, вони не наважаться?.. А якщо таки наважаться?

Що, скажіть, будь ласка робити в цій ситуації нам з вами? Маленьким (з висоти Печерських пагорбів), "як миші, нєт, пардон, як кріси" українцям?

Тут треба зауважити, що особисто ми маленькими нас із вами не вважаємо. І готові довести це свіжими історичними прикладами.

Згадайте проголошення незалежності України. Тоді за нього голосувала Верховна Рада УРСР. Більшість в ній складали комуністи. Ті самі, які носять тепер на лацканах червоний прапор замість державного синьо-жовтого. Чому ж вони проголосували тоді "за"?

У комуністів, врешті, як і у інших їхніх колег по цеху, дуже добре розвинуте відчуття власної безпеки. А біля Верховної Ради стояли тоді тисячі "маленьких українців", і якби можновладці наважилися не виконати їхніх вимог, їхні долі навряд чи сильно відрізнялася би від фіналу всесильної родини Чаушеску.

Хтось із комуністів сформулював це навіть в ті години: "Голосуємо "за", інакше нас розірвуть".

Не такі вже й маленькі, ці українці, що у вирішальний час примусили антиукраїнську владу проголосити незалежність!

Проте скептики заперечать, що проблема захисту держави виходить далеко за межі тиску на власну владу. Це вже є політикою міжнародною, і тут українці знову стають маленькими і навіть тотально затурканими. Бо в амбасадах об нас із вами безсоромно витирають ноги, та й за кордоном врешті ні в шеляг не цінують.

Згодні. Зовнішня політика з Печерських пагорбів може здаватися прерогативою виключно українців великих - депутатів, дипломатів та решти повноважної публіки на чолі з президентом, прем'єром та головою ВР.

Але давайте згадаємо 2004 рік. Пам'ятаєте міжнародну реакцію на дії "маленьких" українців? Пам'ятаєте як миттєво злетів наш міжнародний авторитет і як затрусилися жижки у сусідів-братів? Хто це забезпечив? Тодішній президент? Чи прем'єр-кандидат?

Так отож. Давайте згадаємо, як ми з вами виступали тоді гегемонами - не тільки у внутрішній, але й у зовнішній політиці. І тоді нам не знадобилися жодні посередники - ані органи державної влади, ані політичні організації.

На підставі наведеного вище пропонуємо термін "маленькі українці" відмінити. Ми, як виявляється, можемо все і тому називатимемо себе віднині просто - КРАЇНА. А їх... Нехай називаються ДЕРЖАВА. Тим більше, що вони й самі себе так залюбки називають.

В такій системі координат - Країна-Держава - події Помаранчевої революції виглядають просто і зрозуміло:

поки країна завойовувала на Майдані свої внутрішні і міжнародні позиції - держава засідала по кабінетах, вигадуючи один для одного гарантії і будуючи фундамент того, що тепер називається тотальним розчаруванням.

Народ зробив тоді Україну одною з найперспективніших країн Європи, а держава за п'ять років ретельно і послідовно знищила всі наші з вами надбання.

Схоже?

В цій-таки системі координат основне питання, яке стоїть сьогодні на порядку денному національної безпеки формулюється так: ЧИ МОЖЕ КРАЇНА САМОТУЖКИ, ТОБТО БЕЗ ДОПОМОГИ ДЕРЖАВИ, ЗАХИСТИТИ СЕБЕ ВІД ЗОВНІШНЬОГО АГРЕСОРА? Навіть більше - захистити себе в умовах, коли держава однозначно зрадить.

Якщо ми довели, що можемо бути країною, а не натовпом "маленьких українців" - давайте розберемося, які ж інструменти управління у нас з вами є. Саме ті інструменти, які перетворюють натовп на силу, а маленьких українців - на країну.

Нам здається, що найвищий рівень самоорганізації нас із вами продемонстрував нам Майдан-2004. Попри те, що на телеекранах з'явилися потім так звані "польові командири", ми прекрасно знаємо, що ніяких командирів тоді не було - ані польових, ані штабних.

А й справді, хто з командирів роз'яснював тоді нам правила поведінки у натовпі? Чиї мудрі розпорядження убезпечили нас від агресії, яка є невід'ємною рисою великого скупчення людей? Завдяки кому у натовпі не було п'яних, не сталося жодної бійки? Чому нікому, навіть провокаторам за всі дні не вдалося не те щоб вистрілити - але й петарду підпалити?

І якщо не було там мудрих командирів-розпорядників, тоді хто забезпечив все це? Завдяки кому Помаранчева революція залишається зразком наймасовішого, але й наймиролюбнішого протесу у світі?

А відповідь дуже проста - найефективнішим інструментом управління людьми завжди була, є і буде ідеологія. Ідеологія - це не завчені постулати, які диктують нам політики. Це - внутрішнє переконання людей, що зараз треба робити саме так, а не інакше.

Ідеологія ідеально-мирної революції панувала над людьми на майдані і призначені політиками командири враз перетворилися лише на інтендантів. Так, вони постачали намети, дощовики та телеустановки. Але ми переконані, що обійшлися б тоді й без них.

Бо сила спільної ідеології в тому, що вона базується на внутрішньому відчутті правди кожного.

На підставі цих простих висновків стає очевидним, що для захисту України від агресії з боку сусідів необхідно спільно виробити і розповсюдити ідеологію захисту країни. Щоб кожен знав, що особисто йому робити у лиху годину.

І перше питання, яке ми хочемо задати - а хто з вас, шановні читачі, особисто готовий зі зброєю в руках захищати рідну землю від загарбників?

Хто готовий - читаємо далі. Хто ні - будемо захищати без вас.

Тепер давайте подумаємо, як саме захищати.

Планування масштабних військових операцій, так само як і звернення до гарантів, відкидаємо одразу. Армією розпорядитися ми не зможемо, а гаранти вже неодноразово довели, що свою шкура їм значно дорожча.

Що є у нашому розпорядженні? Кілька тисяч патріотичних офіцерів і бійців. Не виключаємо що в українській армії є навіть деякі боєздатні підрозділи, командири яких наважаться виступити на захист України. Казали нам, що серед молодших чинів МВС і СБУ також знайдеться кілька сотень порядних людей. Надто сподіватися не будемо, але до активу все-таки запишемо.

Що ж. Чесно кажучи, не аж як багато для успішного захисту...

Але у нас є головний козир - ми з вами. Ті самі "маленькі українці", які у вирішальну годину вміють перетворитися на країну.

Тому як на нашу думку, для захисту України - сил цілком досить. Добре було б звичайно, якби ці патріотичні сили були підкріплені якоюсь зброєю, але скажемо чесно - сьогодні для захисту України нам зовсім не потрібно багато зброї, бо у нас є... ГАЗОТРАНСПОРТНА СИСТЕМА.

Отже дозвольте запропонувати плат захисту України від агресії в умовах зради або недієздатності держави.

Першим пунктом плану буде... ультиматум. Ми мусимо заявити Росії, країнам НАТО та Євросоюзу, що тільки незалежна і територіально цілісна Україна може бути гарантом транспортування російського газу до Європи.

Будь яка спроба військової агресії проти України призведе до того, що газовий транзит буде припинено.

Не переживайте - такий ультиматум прозвучить вагомо з вуст будь-кого, хто наважиться його проголосити. Тому давайте спробуємо спрогнозувати поведінку всіх, кого він зачепить.

1. Держава Україна. Нема сумнівів, що перші особи держави, а також кандидати на ці посади єдиним хором виступлять із заявами, що Україна буде безперебійно постачати до Европи російський газ навіть тоді, коли російські танки давитимуть наших дітей і жінок, а десантники, які "посипалися на голови" зачищатимуть Україну від корінного населення.

2. Європа. Чиновникам з Брюсселю та чергової столиці Євросоюзу доведеться взяти на себе роль голубів миру. Вони літатимуть між Києвом та Москвою, щоб рознюхати ситуацію, а тим часом плануватимуть і реалізовуватимуть плани припинення залежності Європи від української труби з російським газом.

3. Росія. Тут варто зупинитися докладніше. Прагматична, озброєна багаторічним досвідом боротьби з отаманами Холодного Яру та провідниками ОУН-УПА північна сусідка вимушена буде проаналізувати наслідки реалізації проголошеної загрози. Вони безумовно спитають недобитих НКВДшників та їхніх родичів, і ті без сумніву підтвердять, що є у нас патріоти, які жартувати не люблять.

Скільки може тривати припинення транзиту? Не сумнівайтеся, вони порахують. Блискавична операція з військового захоплення української ГТС триватиме ніяк не менше місяця-двох.

Скільки забере ремонт та відновлення потужностей, зруйнованих війною?

Якщо партизанський опір в Україні буде подавлено одразу і повністю, то цей термін можна визначити як роки два.

Якщо опір українців повністю подавити не вдасться, а історичний досвід схиляє нас саме до цього сценарію - повноцінне постачання газу до Європи не вдасться відновити років з десять.

Багато це, чи мало? Смішне питання.

Минулої зими Газпром протримався без експорту газу рівно два тижні. Загадайте - новий газовий договір був підписаний значно пізніше ніж постачання в Україну фактично відновилося.

Що буде, якщо транзит припинити надовго?

Росії доведеться законсервувати, тобто фактично закрити більшість газових свердловин і терміново будувати обхідні газогони. Строки реалізації альтернативних Україні проектів оцінюють сьогодні у 5-7 років, але де Москва братиме кошти на ці проекти?

Європа скоріш за все зосередить фінансові потуги на розробці альтернатив Росії як монопольного енергопостачальника і роки за 3-4 навчиться обходитися без її блакитного пального. В такій ситуації вкладати кошти у газогони для формування нової залежності від Москви бажаючих буде небагато.

До того ж левову частку надходжень до бюджету Росії складає сьогодні виручка від газового експорту. А саме на ці бюджетні кошті вони утримуватимуть окупаційний контингент в Україні.

Не сумніваємося, що така або приблизно така оцінка подій з'явиться у російських штабах одразу після проголошення українського ультиматуму. Єдине, що може підштовхнути Кремль до агресії, це невіра в те, що в українців вистачить мужності і патріотизму реалізувати цей сценарій.

Але тут м'ячик вже на нашому боці.

Ми повинні переконати самих себе, а відповідно і наших сусідів, що ланцюжок Хмельниччина-Коліївщина-Отаманщина-Бандерівщина-Майданщина не урвався.

Що Україна відбулася перш за все як країна, а гідну нас із вами державу ми рано чи пізно виростимо.

Що не вперше нас зраджують і не в останнє зрадники були підняті на вила, знищені атентатом або "випадково" пристрелені двома кулями.

Ми повинні переконати самих себе і всіх наших сусідів, що у разі необхідності як один виступимо і візьмемо під охорону всі українські газогонні станції. Так само, як у 2004 масово вийшли на майдани.

Тільки тепер епіцентри мирного опору розташовуватимуться на газогонних станціях і газосховищах. А якщо ми вже прийдемо до цих пунктів, їм дуже довго доведеться викурювати нас звідти.

Саме ця наша готовність і буде головною гарантією миру.

Бо саме тоді цей жахливий сценарій ніколи не буде реалізований.

Звичайно, ті, хто не звик вибирати - воля або смерть - почнуть переконувати нас, що в результаті подібного ультиматуму Росія і Європа і справді пришвидшать будівництво обхідних газогонів. І що Україна назавжди втратить надходження від газового транзиту.

І ми з ними погодимося - так.

Але це буде вже після 2017 року, коли Російський чорноморський флот вимушено мирно перебазується до Новоросійська і назавжди припинить забруднювати українське море соляркою та іржею.

А тим часом прискорена кризою енергетична революція все одно зведе газ до допоміжного енергоносія і наші умовні доходи від транзиту не матимуть для країни жодних серйозних перспектив.

До того ж особисто ми не згодні міняти Україну на газовий транзит.

Не згодні, і край.

А ви згодні?