Постгеноцидне буття

Сьогодні можна почути багато думок від наших поважних політиків та політологів про те, що віддалення останнім часом України від європейських інституцій має дещо штучний характер і викликане, у першу чергу, небажанням Старої Європи псувати свої приятельські стосунки з Росією.

Це, безсумнівно, так, але у єврочиновників є й своя, досить переконлива, версія цього віддалення. Це аж занадто тривала, як за євро стандартами, неспроможність України розбудувати громадянське суспільство, як головну ознаку приналежності до європейської цивілізації.

А й справді, щось у нас не складається з цим уже майже два десятиріччя. І це в той час, коли країни Балтії та Центральної Європи, такі нібито схожі на нас, розбудували в себе громадянські суспільства за лічені роки і сьогодні вже давно є членами і НАТО, і Євросоюзу.

Нашу суспільну неспроможність добре відчувають і на самому Заході, звідки на окремих співгромадян уже років кільканадцять ллється рясний дощ цільових – на розбудову громадянського суспільства – всіляких грантів.

Але користь від цієї грантової зливи наявна тільки для самих грантожерів. Що ж до змін в Україні, на жаль… І це закономірно, бо ще ніде у світі громадянське суспільство не було розбудоване на закордонні кошти.

Натомість двоє інтелектуалів – українець Павло Штепа та росіянин Володимир Істархов – незалежно один від одного стверджували, що необхідним підмурівком розбудови громадянського суспільства є наявність повноцінної титульної нації. Саме вона є осередком того суспільства.

Особисто я розумію поняття "повноцінна титульна нація" як почуття єдиної великої родини. Коли воно є у чиновника, то він навряд чи дозволить собі якісь неподобства. Коли все ж таки дозволить, то до нього ставитимуться як до своєї недбалої дитини, яку просто ставлять на місце.

Зовсім інша справа — в Україні. Таке національне родинне почуття в українців повністю відсутнє. А от нашим чиновникам, завдяки тотальній корупції, якраз притаманне "чуття єдиної родини". Тому українці намагаються захистити свої права в тій чи іншій гілці влади виключно самотужки.

А сама та влада видається нам неприступною скелею, після зіткнення з якою ці наші переконання тільки міцнішають.

Але в такому разі постає закономірне запитання: як же так сталося, що сьогодні ми, українці, на відміну від інших європейців, не є повноцінною нацією?

Відповідь треба шукати в нашій історії, зокрема, в нашій дуже специфічній національній трагедії — Голодоморі.

Справа в тому, що тривале (кількатижневе) абсолютне голодування (а саме таке й було майже у всіх українських селян в УРСР у першій половині 1933 року) призводить до незворотних змін у людській психіці.

Ось як описав їх у своїх спогадах Григорій Бевз, який особисто пережив Голодомор 1933 року в українському селі: "Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини змінюється і її психіка. Сильне і тривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття та почуття.

Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості й несправедливості, як людина неголодна. Природні загальнолюдські цінності здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зовсім не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби та кохання".

Подальше голодування вже б’є по людських інстинктах, зокрема й по такому потужному, як материнський. Після осмислення цієї разючої сили тривалого абсолютного голоду стають зрозумілими деякі з голодоморних та постголодоморних нонсенсів.

Приміром, чому кубанські козаки, вже голодні, у грудні 1932 року цілими станицями поставали проти насильницької сталінської русифікації, а от після Голодомору 1933 року у своїй абсолютній більшості вже добровільно під час переписів записувалися росіянами.

Сьогодні ж вони, судячи з заяв свого отамана, вже готові у перших лавах імперського війська "наводити порядок в Україні".

Але Голодомор знищив національну свідомість та риси національного характеру не тільки у кубанців, а й у наших селян по всій Україні.

Ось як схарактеризував ці трансформації всесвітньо відомий дослідник Голодомору американський історик Джеймс Мейс: "В умовах масового винищення українського народу, такі споконвічні риси його етики як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість".

Якщо вже у нації так змінилися її ментальні цінності, то про суспільно-політичні годі й казати.

До того ж, українські селяни у 1933 році, на відміну від сучасних російських істориків, добре розуміли, що комуністи їх нищили саме як українських селян.

Ось чому після Голодомору вони свідомо чи несвідомо позбавилися своєї національної самоідентифікації і в такому ж космополітичному дусі виховали своїх дітей та онуків, деякі з яких сьогодні є державними керманичами.

Крім цього, вони прищепили своїм нащадкам непереборний потяг до влади (бо добре пам’ятали, що більшовицька влада у 1933-му зовсім не голодувала), яка після того геноциду залишилася та ж сама.

Ось чим можна пояснити такий сучасний український феномен, як явна диспропорція між співвідношенням міського та сільського населення в Україні та їхнім представництвом на вищих державних посадах: президентській, спікерській та навіть прем’єрській. Усі сумніви щодо штучності цієї диспропорції знімає чисельна перевага вихідців із села й у нашій Верховній Раді.

А оскільки саме селянство є ментальним джерелом кожної європейської нації й по сьогодні, то стає зрозумілим, що українська нація сьогодні є тяжкохворою, тож бути підмурівком для розбудови громадянського суспільства, на превеликий жаль, не може. То що ж нам, запитаєте, в цій ситуації робити?

Відповідь на це запитання ще у 2006-му році у своїй лекції в Києві "Що таке соціальний капітал?" дав всесвітньо відомий політолог Френсіс Фукуяма.

Інша річ, що наша так звана "інтелектуальна еліта", яка була присутня на тій лекції, аж ніяким чином на ту відповідь не відреагувала, бо проблеми відсутності громадянського суспільства та "еліта" впритул не бачить.

Так от, Фукуяма радить засвоєння всією українською громадою "спільного травматичного досвіду".

Вочевидь, таким досвідом в нашій історії може бути лише Голодомор. Тільки коли всі українці будуть ставитися до цієї своєї національної Голгофи так само як євреї ставляться до свого Голокосту, або вірмени до османської різанини 1915 року, ми зможемо перейти, за Фукуямою, до наступного етапу нашого національного відродження — створення єдиної помісної православної церкви.

Тільки після цього українська нація, на думку видатного вченого, відновиться і зможе врешті-решт розбудувати повноцінне громадянське суспільство, яке й стане нашою перепусткою до європейських інституцій, а отже, й до європейської цивілізації взагалі.

Але сьогодні багато хто з українських політиків та політологів радять нашим співгромадянам забути Голодомор як такий. Мовляв, роздмухування цієї болісної теми не дає сьогодні нічого корисного нашому суспільству, навпаки, тільки псує наші відносини з Росією. Невже вони розумніші за Фукуяму?

Так чи інакше, а питання ставлення українців до Голодомору є питанням нашого цивілізаційного вибору. А той, хто хоче відкинути його як не потрібне для майбутнього України, свідомо чи несвідомо підштовхує наше постгеноцидне суспільство до іншої цивілізації, а саме — євразійської.

 

Олександр Крамаренко, для УП