5 років Майдану: знову на розпутті
Час стрімко і невпинно летить вперед, залишаючи за собою зарубки на скрижалях історії. Зарубки ці, залежно від масштабності подій та їхнього впливу на суспільну свідомість, можуть бути дуже глибокими чи ледь помітними, світлими чи темними.
Але стерти їх не під силу геть нікому.
Щоправда, зарубки ці переможці можуть намагатися не помічати, або ж трактувати по-своєму. Позаяк переможені права на власне трактування історичних подій не мають.
Та це не ніколи не тривало вічно. Можна обдурювати одну людину протягом всього її життя, купу людей – протягом тривалого проміжку часу, але не можна обдурювати всіх людей нескінченно довго.
Рано чи пізно про правду дізнаються всі. І станеться це відразу після того, як переможці стануть переможеними. Бо правду перемогти неможливо! А ті, хто її приховують, терпітимуть поразку. Так було завжди.
Що ж треба робити переможцям, щоб не стати переможеними?
Відповідь проста – жити по правді.
Якою буде зарубка про події Помаранчевої революції 5-річної давності? Попри все, світлою, широкою і глибокою. Адже тоді переможені (всі громадяни України за винятком правлячої пост-"совкової" номенклатури та її вірнопідданих клевретів) стали переможцями, вдихнувши на повні груди свободи.
Щоправда, лише вдихнули, бо дихати на повні груди стало знову несила відразу після зняття останніх наметів на Майдані. Адже люстрації влади так і не відбулося.
Країна знову занурилася у тотальну корупцію, безсоромну продажність суддів, безкарність знахабнілих "мажорів", підлість та фарисейство політичних "еліт".
Злодіїв не відправляли до в‘язниць, як було обіцяно на Майдані, а нагороджували високими державними відзнаками, Героями України ставали не ті, хто за Україну боровся, а ті, хто боровся з Україною.
Багаті, стаючи іще багатшими, і не думали ділитися з бідними, а розшарування суспільства на дуже багатих та злиденних навіть прискорилося.
Попри глибоке розчарування, яке наразі відчуває українське суспільство, чи можна говорити про фіаско Помаранчевої революції? Однозначно, ні.
Попри все, після Майдану Україна зробила помітний крок до демократизації (не демократії!), позбувшись "темників", з‘явилася хоч і "куца" (свободи без економічної незалежності не буває), але все ж свобода слова.
Уперше президентом країни стала людина, якій Україна "болить" не на словах, а на ділі, яка багато зробила для відновлення історичної пам‘яті українського народу, намагалася створити єдину українську помісну церкву та відстоювала курс на євроатлантичну інтеграцію.
І хоч інших вагомих досягнень, окрім деякої демократизації суспільства, відновлення історичної пам’яті та утвердження свободи слова, за правління Ющенка досягнуто й не було, зокрема не сталося розвитку економіки, утвердження у суспільстві принципів соціального партнерства та справедливості, втім не можна заперечувати щирі намагання Ющенка покращити життя "маленького" українця.
Здійснити стрімкий "прорив" у масовій свідомості українських громадян та помітно наблизитися до формування єдиної української політичної нації за першу каденцію президентства Ющенкові також і не вдалося.
Попри все, в історії він залишиться як український патріот, який щиро намагався жити по правді.
Втім, щиро прагнути і робити є, як кажуть в Одесі, "двє разниє вєщі", бо добрими намірами часто вимощується навіть дорога до пекла.
Але остаточну об‘єктивну оцінку діям президента Ющенка дадуть прийдешні покоління…
До того ж Ющенко був 5 років тому (до речі, він сам каже чомусь "5 років тому назад", хоч українською "на зад" можна хіба що сісти) на Майдані не сам. У нього було тоді багато соратників (і не лише з числа "любих друзів").
У першу чергу, це була Жінка (саме з великої літери), якій Ющенко значною мірою має завдячувати за свій, започаткований на Майдані, особистий тріумф (у разі програшу на наступних президентських виборах, це стосуватиметься також і особистої поразки).
Думаю, що всі безпосередні очевидці та учасники подій 5-літньої давності на Майдан підтвердять, що саме незламна воля та пасіонарність Юлії Тимошенко були чи не ключовим чинником у перемозі Помаранчевої революції.
І хоч вона своїм показним українським патріотизмом інколи може навіть дати фору Ющенку, все ж багато у кого чомусь складається враження, що її метою є влада заради влади, а патріотизм – лише засіб для досягнення мети.
І не тому, що вона не є етнічною українкою, просто немає абсолютної впевненості, що за інших обставин Тимошенко не замінить українську вишиванку російським сарафаном чи іншим національним вбранням.
(Тут доречно нагадати як фракція її імені у Верховній Раді підтримала законопроект, який зобов’язував усе українське чиновництво володіти російською).
Та якщо у другий тур наступних президентських виборів вийдуть Тимошенко та Янукович (принаймні так стверджують останні соціологічні прогнози), то, безперечно, всі демократичні проукраїнські сили голосуватимуть за Тимошенко, бо у Януковича українського пієтету не більше, ніж отрути у сірнику.
Він і не намагається його демонструвати, бо Україна йому зовсім не "болить". Радше навпаки. І не тому, що Янукович, як і Тимошенко, не є етнічним українцем. Просто Януковичу та його космополітичній команді потрібна позбавлена всього українського українська територія виключно для заробляння великих грошей.
Про культурність (я вже не кажу про духовність) команди Януковича взагалі не йдеться, свідченням чого є його часті "обмовки", що вже зажили анекдотичної популярності. Тож духовні та культурні люди (хіба що за винятком Ганни Герман та відомого українофоба Табачника) ніколи не підуть за політиком, який пише слово "проф-ф-есор" з двома літерами "ф".
Українцям же (про малоросів тут не йдеться) після кількох сторіч національного поневолення потрібна, у першу чергу, духовно багата і економічно розвинена українська Україна з її споконвічними національними звичаями, обрядами, мовою та культурою, як це заведено у всіх цивілізованих народів.
І якщо на президентських виборах переможе Янукович, то, безперечно, маятник української України хитнеться різко назад.
Хотілося б сподіватися, що цього все ж не станеться.
Бо прикро,, що українські патріоти і сьогодні, на 18-му році існування незалежної української держави, часто почуваються "внутрішніми емігрантами" у цілковито зросійщеній столиці вже власної, але ще не своєї держави, у самому центрі якої до цього часу чомусь бовваніють рештки "чужого" ідола, який позбавив український народ вистражданої століттями державності.
Інших кандидатів на президентську посаду серйозно до уваги можна не брати. Так вже історично склалося в Україні за роки незалежності, що шанси перемогти на президентських виборах мають лише добре "засвічені" політики, спроможні залучити на виборчу компанію значні фінансові ресурси.
Наостанок, хочеться все ж висловити сподівання, що мудрий український народ не дозволить швидкоплинному часові зробити на скрижалях історії наступними президентськими виборами зарубку, за яку будуть розплачуватися його нащадки…
Може все ж варто дати справді українському президентові, який, попри все, обстоює історичну правду свого народу, ще один шанс? Інакше можемо отримати президента, якому Україна зовсім не "болить"…
 |
Валерій Степаненко, для УП
