Про справедливість
Кажуть, Європейський суд з прав людини вимагає вдосконалити нашу систему юстиції вже за рік. Боюсь, що наші сусіди не зовсім у курсі, що називається. Аби чогось вдосконалювати, треба це щось мати – недосконалим, бодай. А чого маємо ми?
Державне Міністерство Справедливості (justicia). Яким боком воно стосується справедливості у вільний од виконання обов’язків стряпчого виконавчої влади (Кабміну, зокрема), сказати нелегко.
Державну Вищу Раду Справедливості (justicia). Такий собі кадровий департамент, який потрібен, мабуть, та й сусіди мають чого подібного, хіба ми гірші?
Замість Справедливого Суду, як незалежного національного інституту (установи), на який суверенний народ має так само право, як і на власну Державу, маємо Державний Суд на засадах невідворотності покарання (карна парадигма описана у статті 129 Конституції).
Маємо і державних службовців-суддів, котрі за відсутності суду присяжних, судочинство… провадять одноособово (кудись тут пощезли й ті атавістичні народні засідателі, про яких законотворець згадує у статті 124 Основного Закону), а коли не коли – колегією суддів (стаття 129).
Законотворець стосовно судочинства навіть слова такого не знає вимовити – "справедливість".
Звідкіля тоді може взятися поняття судового розслідування, підставою якого мало би бути сучасне розуміння справедливості як наукової юстиції.
Тож державний службовець – суддя – не розслідує справу, вислуховуючи всі науково (логічно, несуперечно-у-собі) обґрунтовані аргументи, а поважно провадить процес, мета якого у кримінальних справах практично однозначна: чи вдасться органам попереднього слідства (розслідування досудового!) довести власну безпомильність? Буває, що й не вдається.
Державну Прокуратуру – систему переслідування підозрюваного, звинувачуваного і засудженого. У разі котрий нездара прокурор терпить фіаско, його, ймовірно, підвищують по службі, себто віри на здатність "підтримувати державне звинувачення в суді" йому нема.
Державну Карну Поліцію й заборону народної (муніципальної) міліції (остатнє витікає з конституційної норми, сформульованої у статті 17 Конституції). Здавалося б, від того, що державна поліція називається міліцією (слово "народна" з назви випало при переході від комунізму до капіталізму) виникає хіба плутанина термінологічна.
Насправді маємо до діла просту підміну понять: раз міліція вже є, то якої нам ще треба?
Поза цією стрункою державною пенітенціарною системою помилково іменованою системою правоохоронних органів усе, чого маємо, – дорогоцінну приватну адвокатуру, яка тому й дорогоцінна, що має право надавати свої послуги винятково на правах підприємства (у рамцях права на підприємницьку діяльність), та ще – грантові правозахисні організації.
Притому діяльність цих других обмежується переважно моніторингом системи, консультаціями громадян та правовою просвітою. Саме завдяки їхній діяльності нам відомо, що з кожної 1000 (тисячі) осіб, звинувачених у скоєнні злочину, засуджено всіх, крім трьох (трьох!). (Дані за 2005 рік).
Це означає, що у разі ваша сусідка звернулася до суду (а ще ліпше – до прокурора) з заявою, нібито ви намагалися її зґвалтувати чи вкрали у неї близько тисячі гривень (не менше, і це майновий ценз на кваліфікацію крадіжки кримінальною чи некримінальною сам по собі цікава річ, з заявленої тут точки зору), вам залишається молитися.
Молитися, у разі ви, раптом, не є полісменом, прокурором чи хоч завалящим депутатом районної ради, себто – не належите до самої системи, яка б’є себе у груди і "зуб дає", що захищає ваші права, захищаючи, натомість, хіба саму себе.
Кажуть, одначе, нібито ми маємо Конституцію (вона ж – основний державний закон), де, нібито, прописані наші громадянські права (і свободи), аж до тої міри, що маємо право у судовому порядку та "будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань" (стаття 55).
Застрельте мене: а) бо я не тямлю про що йдеться; б) щоб потішитися з того, як мені вдасться захистити своє право на життя у судовому…(далі за текстом) якого собі хочете закону, що той мені мертвому право на подібний захист гарантує.
Це означає, що я можу спробувати захистити своє життя від протиправних на мене посягань поки живий.
А от застреленому на смерть мені лишається сподіватися, що держава, що громада, визнаючи за мною право на життя як відношення, як принцип недопустимості подібних посягань, виконає певні дії, які називаються справедливістю.
По-перше, визначить того, хто компенсує моїй дружині, дітям, іншим особам, яких я (можливо) утримую, ті матеріальні, бодай, втрати, яких вони зазнали у зв’язку з моєю правопорушною смертю (попередньо, звісно, провівши розслідування на предмет, чи правда моя смерть настала внаслідок порушення мого права на життя, а не якимось чином ще – без правопорушення).
Наші пращури добре розумілися на цьому аспекті вартості життя людини, ніякої конституції у темноті своїй не маючи, виходячи винятково з проблеми виживання тих членів громади, котрі втратили родича – годувальника, наразі.
По-друге, визначить того, хто порушив право, себто знайде правопорушника, доведе причетність саме його до порушення мого права на життя й оголосить поза законом (покарає). І якби мої сподівання справдилися, це й було б те, про що всі говорять та ніхто не знає, що б то означало: справедливість на засадах верховенства права.
Звісно, я розглянув екстремальний, може трохи й ексцентричний, приклад, та, сподіваюсь, достатньо показовий для сумніву щодо спроможності якимсь чином захистити одне з найголовніших наших прав.
Зворотній бік "захисту" прав є їхня "реалізація", "здійснення" (є ще проблема з "виникненням" та "набуванням" прав, про що – іншим разом).
Приклад з реалізацією (здійсненням) права на життя тут безперспективний: щойно я починаю задумуватись, як би мені реалізувати це своє конституційне право, негайно впадаю у прострацію, тож доводиться вдовольнятися тим, щоб якось спробувати реалізувати своє життя, а не право на нього.
Добре, то візьмімо для прикладу – "здійснення права на страйк"?
Чи чогось актуального, хоча й побутовішого, простенького такого здійснення права громадян "вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування" (стаття 38 Конституції)?
Щоправда з приводу остатнього нам доведеться припустити, що до цього права (власне, прав: обирати і обиратися) законодавець прикладає мотив здійснення-реалізації так само як і виборець.
У кожному разі, скориставшись принципом, відомим як "бритва Окама", ми могли б радісно повідомити, що здійснювати право на щось суть те ж саме, що й здійснювати це щось, себто, що "здійснювати право на страйк" означає "страйкувати", а "реалізувати своє право на вибір органів влади" означає просто "обирати" (і далі за текстом).
А з приводу здійснення права – на страйк, на працю абощо – то простімо грамотним людям, може вони аж такі грамотні, що й думати простіше (не примножуючи сутність без нагальної на те потреби) у них якось не виходить.
Щодо реалізації права на працю то воно, як показує досвід Пролетарської Держави (СССРу, скажімо), можливе лише завдяки обов’язку працювати.
Тож саме поняття "право на працю", позаяк воно є головною моральною цінністю найнижчих верств народу – пролетаріату, його юридична понятійність вельми проблематична (до речі, як і "право на житло"), адже працедавець винаймає на ринку праці людину, залежно не від того, чи має людина право найматися, але – від кон’юнктури того сектору ринку, на якому працює сам працедавець.
Притому право на працю працедавця не обговорювали навіть комуністи, позаяк у системі марксистської політекономії працедавець (не лише приватний, до речі, але й держава, у разі вона, звісно не "своя", не пролетарська) розглядається не інакше як нероба-експлуататор, тобто не розглядається як той, хто виробляє додану вартість.
Не знає чого вдіяти з цими правами й наш рідний законоговоритель, хоча старанно списав їх з конституції СССРу, за винятком обов’язку працювати ("обязанность и дело чести… гражданина СССР – добросовестный труд…" – стаття 60 Конституції СССР), додавши й від наших "лівих" – як би це сказати? – словом, додавши трохи фантазії.
Вдіяти у тому сенсі, що відповісти на питання захисту (себто поновлення, кажучи коректно) порушених права на працю чи права на житло просто неможливо (а ще маємо проблемну можливість ці права порушити).
І – неможливо доти, доки людина найметься на яку не яку роботу чи зведе собі (варіант: отримає від держави чи ще від кого) яке не яке житло. Що ж робити?
Здавалося б, куди простіше: замінити нікому, крім пролетарів, не зрозумілу, спекулятивну норму права на працю (спекулятивну не у тому сенсі, що ним спекулюють з метою отримати нетрудові доходи наші бідні комуністи, а у тому, що вона є породженням нездорового спекулятивного глузду) замінити нормами реального права найманих працівників.
Натомість ми маємо Кодекс про Працю, за яким відомий генпрокурор України спроможний три рази довести, що він має рівне право на працю з невідомою ні нам ні йому жіночкою, котра слідкує за тим, щоб у прокурорській вбиральні рушнички були свіжими…
Продовження, сподіваюсь, буде.
 |
Михалко Скаліцкі, для УП
