Україна: між минулим і майбутнім
Порівняння України з Польщею XVIII сторіччя, яке нещодавно зробив відомий американський політолог Збігнєв Бжезинський, є дуже показовим.
"Мене охоплює депресія, коли я спостерігаю за чварами у демократичному, пронезалежницькому таборі керівництва України, за внутрішніми міжусобицями та інтригами, які відкривають двері сторонньому гравцю маніпулювати внутрішньою політикою в Україні.
…Те, через що проходить Україна сьогодні, на превеликий жаль, нагадує те, через що пройшла Польща у вісімнадцятому сторіччі. У Польщі тоді фактично домінувала аристократична, заможна еліта з різними особистими інтересами, і країною маніпулювали зовнішні сили – Прусія, Австрія та Росія. У результаті Польща втратила незалежність", – підкреслив Бжезинський.
Цим він лише ще раз підтвердив, що архетипи минулого тяжіють над Україною, вони є визначальними як у поведінці нашої політичної еліти, так і українського суспільства загалом.
Сьогодні мало хто пам’ятає, що Бжезинський застерігав Україну від такого розвитку подій ще до Помаранчевої революції. У своєму виступі перед студентством та викладачами Києво-Могилянської Академії 14 травня 2004 року він звертав увагу на домінування двох негативних чинників українського минулого – "тривалого іноземного панування і згубного комуністичного режиму".
Саме ці чинники, на переконання американського політолога, й завадили зміцненню верховенства права, сприяли посиленню корупції, маніпуляціям під час виборів тощо. Якщо ці негативні тенденції не будуть подолані, казав Бжезинський, Україна може "перетворитися на таку собі Польщу зразка XVIII століття".
Вистачило лише п’яти років, аби реальність підтвердила цей негативний прогноз: роз’єднаність еліт (у першу чергу в національно-демократичному середовищі), серйозна криза державних інституцій, фактична відсутність впливового громадянського суспільства – усе це дало підстави окремим експертам, як всередині країни, так і за її межами, говорити про "державу, що не відбулася".
Одразу зазначимо, що автор не поділяє таку точку зору, бо вважає, що інституційна криза – це ще не кінець. Навпаки, вона може стати початком серйозних змін не тільки на інституційному, але й на суспільному рівнях. Інша справа, що ці процеси проходитимуть дуже повільно в силу того характеру, який має у більшості своїй традиційне українське суспільство.
Ярослав Грицак у своїй книзі "Життя, смерть та інші неприємності" характеризує традиційні суспільства "нічим не обмеженою вірою в Бога та абсолютними стандартами добра і зла, позитивною поставою до сім’ї, гендерною нерівністю, нетерпимістю до чужаків і порушників сексуальних та інших норм", тоді як модерні "більшим виявом раціоналізму та толерантності".
Він звертає увагу на те, що останні риси в постмодерну добу трансформуються у постматеріальні цінності анонімної довіри, самовираження, скепсису до держави та церкви, чутливості до природного середовища тощо.
Якщо перенести це у політичну площину, то побачимо, що націонал-демократичне середовище, як ніяке інше, є носієм традиційних цінностей (особливо якщо ми говоримо про стандарти Добра і Зла, або про ставлення до "Іншого", "Чужого"). Помножте це на український індивідуалізм (але не в сенсі саморозкриття чи самореалізації у відкритому суспільстві, а індивідуалізм інфантильний, який призводить до пасивності та замкнутості у собі чи власному вузькому просторі) – і отримаєте розрізнене середовище.
Кожна група цього середовища вважатиме, що вона є найбільшими патріотами, найбільшими демократами, найщирішими українцями тощо. І жодна з них не намагатиметься віднайти спільну платформу для порозуміння.
А на практиці це означає, що за всю історію незалежності жодного разу націонал-демократичне середовище не демонструвало єдності, не спромігшись висунути єдиного кандидата на президентських виборах і у 1991-му, і у 1994-му, і в 1999-му. Зрештою, та ж ситуація повторювалася і під час виборів парламентських.
2004 рік став винятком, можливо, тому, що у представників демократичного табору збіглося розуміння "абсолютного Зла". Але цю проблема треба було вирішити "тут-і-тепер". Вирішивши її, усі знову розбіглися по своїх політичних комірках.
Президентські вибори-2010 не є винятком. Лише у фракції НУНС представлено декілька кандидатів у президенти - Юрій Костенко, Арсеній Яценюк, Анатолій Гриценко, інша частина розривається між Ющенком та Тимошенко.
Певною мірою це екстраполюється і на суспільство.
У результаті маємо не лише поляризацію суспільства, яка сталася під час Помаранчевої революції (Схід-Захід), але і його подальшу атомізацію, подрібнення.
І це стосується не лише так званого помаранчевого електорату, а й електорату біло-синіх, який навіть у 2004 році не був настільки ідейно активним та здатним боротися за свого лідера, що вже казати про нинішню ситуацію (коли зростає незадоволення усіма політичними силами, а сам Янукович втрачає певне "енергетичне" поле, якщо так можна сказати, яке зазвичай активізує його прихильників).
Розрізненість та конфліктність українських еліт (починаючи від націонал-демократів, і закінчуючи лівими) не лише призвела до послаблення державних інституцій та звуження поля демократії, але й серйозно послабила позиції України на геополітичній арені, фактично набагато років уперед закріпивши її суб’єктний статус.
І тут проблема не лише в США, Росії чи Європі, для яких Україна, як це не прикро, була завжди лише суб’єктом у їхніх відносинах. Нещодавно газета "The Times" оприлюднила розмови колишнього британського прем’єра Маргарет Тетчер та лідера СРСР Михайла Горбачова, з яких стало зрозуміло, що Тетчер вмовляла Горбачова не погоджуватися на об’єднання Німеччини.
Трохи згодом український журнал "Главред" з подачі британського історика Павела Строїлова (працював з архівами Фонду Горбачова), друкує розмови Горбачова з іншими лідерами західних країн, зокрема Бушем-старшим, Гельмутом Колем. Там ідеться про те, що Україну не можна відпускати з СРСР. І при цьому їх мало цікавили бажання самої України, бо вони піклувалися про безпеку своїх країн.
Навіть після визнання західними державами української незалежності Україна не змогла подолати на початку 90-их цей суб’єктний статус.
Якщо екстраполювати ситуацію на сьогоднішні реалії, то постає питання, яке, напевне, буде незручним для країн, що називають себе демократіями. Як далеко готова піти у своїх поступках Росії Європа (зрештою, США також) заради власної енергетичної безпеки?
Якщо новий український президент шляхом економічних та політичних поступок Росії забезпечить стабільність поставок у Європу газу, і при цьому ігноруватиме демократичні цінності (зокрема свободу слова, захист прав людини тощо), чи Захід закриє на це очі і робитиме вигляд, що нічого не відбувається?
Відповідь відома: Захід чинитиме так, як це буде вигідно йому в конкретний момент, тобто відповідно до своїх інтересів.
Усе це мало б наштовхнути українську еліту на серйозні роздуми, бо сьогодні історія певною мірою повторюється. Україна, замість стати об’єктом принаймні східноєвропейської політики, вкотре стала заручником відносин Росії та США, Росії та ЄС.
Навряд чи у цій ситуації треба шукати винного поза межами України. Перш за все коріння потрібно шукати в "політичному інфантилізмі" правлячої еліти, як це означає доктор соціальних наук, співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН Олена Донченко у "Архетипи соціального життя і політика".
А також у тому, що і владі, і суспільству однаковою мірою притаманні надмірна вразливість, почуття меншовартості, незахищеність через гіпертрофовану залежність від чужих оцінок та відсутність власної позиції (у першу чергу щодо стратегічних питань розвитку суспільства та держави).
Жоден кандидат у президенти так і не виробив власного чіткого бачення зовнішньої політики. Після Ялтинської конференції усі одразу почали говорити про європейську систему безпеки та про дружні стосунки з Росією, тільки тому, що це хотіли почути на Заході та в Росії, а не тому, що в цьому полягає інтерес України.
Жоден кандидат в президенти не здатен чітко сформулювати в чому ж є стратегічні інтереси України (тільки не треба у цьому контексті згадувати проблему суверенітету та незалежності – бо навряд чи це вплине на західні країни, з огляду хоча б на історичний досвід, який згадується вище). Дехто взагалі плутає власні стратегічні бізнесові та політичні інтереси з інтересами країни.
Коли у 1991-му році американський журналіст запитав представника естонського Міністерства закордонних справ Калле Тено про те, чи справді настав час для проголошення незалежності прибалтійських республік, той відповів: "Якщо ви запитуєте, чи настав відповідний час, тоді з якої точки зору? З точки зору Заходу й Москви? Чи з боку прибалтів? Відповідь така: з точки зору прибалтів це повністю відповідний час".
Але, безперечно, позбутися залежності від чужих оцінок (якщо нема для цього ні відповідного досвіду, особистісного та історичного, ні бажання) дуже складно. Саме тому, як зазначає Олена Донченко, "старий зміст архетипового підсвідомого відтворюється в нових формах. Змінюються лише гасла й імена".
Прикметно, що це стосується не лише старшого покоління. Яскравий приклад тому – це Арсеній Яценюк. Взяти хоча б абсолютно архаїчний, з точки зору сьогоднішнього дня, заклик до індустріалізації України.
Але українське суспільство не далеко пішло від власної політичної еліти. Нещодавно журнал "Український тиждень" (№41, жовтень 2009) надрукував інтерв’ю з одним із найвидатніших славістів світу Санте Грачотті. Він уже багато років досліджує слов’янські (у тому числі й українську) культури.
Читаючи це інтерв’ю, довелося вкотре червоніти за українців. Санте Грачотті розповів одну історію. "Я читав у літаку газету італійських українців "Наша газета", у якій представники української діаспори хвалять політику нинішнього італійського прем’єр-міністра, – розказуєпрофесор-славіст. – Це схиляння перед культом переможної влади не є виправданим. Дуже важливо, щоб і з боку України демонструвалося розуміння такого стану речей і виявлялася увага та повага насамперед до культури, а не низькопробної політики".
Чи не є це "схиляння перед культом переможної влади" яскравим виявом комплексу меншовартості? Схожі приклади щодня підкидає українська реальність. Це позиція слабкого, яка проявляється час від часу і на парламентських чи президентських виборах, коли постає так званий вибір "меншого зла".
Згадана вище Олена Дончик робить цікаве припущення, що "наша терпимість до зла сильніша за власну гідність". Ця позиція слабкого проявляється і коли ми постійно шукаємо зовнішньої підтримки (не співпраці, а підтримки), наче дитина, яка ще добре не стоїть на ногах, шукає якусь опору.
"Країна, яка залежить від рятувальних зусиль інших держав, зазвичай, не врятовується. Майбутнє вашої країни – в руках українців. …Не дивіться на Москву, не дивіться на Вашингтон, просто робіть усе, щоб бути європейською державою" – заявляв Збігнєв Бжезинський в 2005.
Отже, українська еліта мала б взяти таку позицію до уваги і почати діяти з точки зору інтересів України. Очевидно, це і є завдання для наступного президента, як би воно не звучало популістично. Бо, в першу чергу, йдеться не про форму, а про зміст, про зміну парадигми мислення.
 |
Діана Дуцик, політичний оглядач УНЦПД (www.ucipr.kiev.ua), для УП
