Таємниці Розенберга і Коха

"Таємниці секретних протоколів" – під такою назвою телеканал "Россия" наприкінці літа 2009 показав документальний фільм режисера Вадима Гасанова.

За дорученням кремлівських неосталіністів мільйонній аудиторії був представлений майстерно змонтований в кращих зразках агітпропу пропагандистський "шедевр", який вже дістав належну оцінку об’єктивних аналітиків.

Ось як зрезюмував побачене й почуте дописувач "Кореспонденту" Володимир Хакін в: "Общий вывод российских теледокументалистов прост и ясен: в развязывании Второй мировой войны виноваты немцы, поляки, французы, англичане, американцы – все кто угодно, но только не Советский Союз. И России, как правопреемнице СССР, не за что и не перед кем извиняться".

Як відомо, у зв’язку з демонстрацією Протоколов, Посольство Польщі в Росії висловило протест. 25 серпня польський прем’єр-міністр Дональд Туск назвав фільм "нерозумним". І мав рацію, оскільки факти говорять про інше.

Та наразі мова не про це. Річ у тім, що творців телефільму надзвичайно турбує Україна. Вже на 4-тій хвилині добре поставленим голосом диктор мовить: "В качестве своей пятой колонны Германия опекает Организацию украинских националистов. Их подкармливают обещаниями создать Великую Украину.

...Гитлер стремится к созданию в Подкарпатской Руси украинского центра, который бы подстрекал и оживлял украинское движение в Польше и Советской России.

…А главной ударной силой немецкого влияния становятся члены Организации украинских националистов".

Відповідним чином підібраний відеоряд – у кадрі тогочасна большевицька антиукраїнська карикатура (гротескові вояки УНР зачудовано слухають виступ Альфреда Розенберга), яка, на думку сценаристів, мала б надати більшої переконливості словам диктора.

Намір цілком непродуктивний, бо добре відомі тодішні карикатури на Гітлера й Сталіна, на яких фюрер і вождь демонструють залюбленість один в одного, дружбу й порозуміння.

Виникає закономірне запитання: а яке право мав Йосип Сталін відмовляти українцям у прагненні мати власну державу, НЕКОМУНІСТИЧНУ, хай наразі під протекторатом Німеччини?

Восени 1939 року минуло два десятиліття від початку фінальних акордів збройних визвольних змагань українського народу за право бути суб’єктом світової політики. За цей час українці вже сповна встигли познайомитися з червоним диктатором.

Нетривка державна незалежність України була брутально розтоптана московськими зайдами, які тринадцять років потому вчинили над українцями страхітливу масакру – Голодомор.

Отож еміграційні політики, природно, почали робити ставку на Берлін, шукаючи там друзів і покровителів.

З уст історика Алєксандра Дюкова наприкінці телестрічки нарешті прозвучало одкровення: "Германские войска начинают вступать на собственно украинские земли. Возникла опасность, что планы по созданию украинской государственности будут реанимированы. Реанимировать их было для немцев нетрудно.

Естественно, этому нужно было помешать. И поэтому вступление советских войск на территрию Западной Украины и Западной Белоруссии было полностью обосновано".

Отже, йшлося не про прагнення Сталіна звільнити братів-українців з польської неволі, а про переляк кремлівського вождя щодо небезпеки (небезпеки для СССР) створення на Західній Україні плацдарму для відновлення Української держави, непідконтрольної Москві.

За рік перед "асвабадітєльним паходом рабочє-крєстьянской красной арміі", французький посол у Варшаві Ноель доповідав у Париж: "Створення Великої України під німецьким верховним пануванням – такою на сьогодні уявляється концепція керівних націонал-соціалістів і, безперечно, також концепція пана Гітлера.

… Засоби і шляхи ще остаточно не встановлені, однак мета, здається, невідворотно визначена – створення Великої України, яка має стати запасною житницею Німеччини".

Нічого дивного в повідомленні французького посла немає. Ще 1933 року Альфред Розенберг у"Der Zukunftsweg einer deutschen Aussenpolitik" наголошував: "У межах осяжного часу створення південної держави, самостійної України, стане фактом".

3 жовтня 1991 року в тернопільському тижневику "Заповіт", уперше в тодішньому СССР, були оприлюднені цікаві документи. Ми не коментуватимемо їх. Навіть із суттєво скороченого тексту, читач, гадаємо, спроможний осягнути суть заяв та інструкцій одного з нацистських бонз.

Зазначимо лише – і напередодні війни з СССР, і до останніх днів окупації України, райхсміністр у справах окупованих східних територій Альфред Розенберг, який очолював "Політичне бюро у справах Сходу", а згодом перебував на посаді райхсміністра, постійно наголошував на необхідності проведення особливої політики щодо України.

Промова Альфреда Розенберґа перед найтіснішим колом осіб, знайомих зі східною проблемою:

Панове! Я запросив вас сьогодні сюди, щоб обговорити в цьому тісному колі важливу проблему, вирішення якої може мати вирішальне значення для служб Німеччини і разом з тим Європи.

…Українці вели боротьбу проти Польщі та Московії, яка продовжувалась століттями.… У 1918 році большевизм заволодів 40 мільйонами українців. Однак він вимушений був визнати Українську федеративну республіку (так у тексті) і українську мову в якості державної мови.

Однак протягом всього минулого часу спостерігалась протидія всьому, що було визнано. Російська мова сьогодні знову є вирішальною в усіх українських установах. Всіх українців – прибічників автономії – сотнями відправляють до Сибіру та на Урал. Російське панування повсюдно загрожує сьогодні Україні.

Звідси виникає перед Німеччиною завдання – забезпечити свободу українському народові. Це завдання має розглядатися як програмна вимога. В яких формах і в якому обсязі буде відроджено Українську державність – про це говорити поки що немає смислу.

… необхідно зробити все можливе, щоб збудити нарешті цю українську національну самосвідомість. При цьому треба діяти з великою турботою та увагою. Заохочувати письмові публікації про боротьбу українців з тим, щоб відродити їх історичну самосвідомість.

У Києві необхідно буде заснувати університет, технічні вищі учбові заклади, сприяти розвитку української мови.

… І, нарешті, можна було б подумати про створення в майбутньому політичного руху на зразок Вільного Українського Козацтва.

… Треба було б також усіляко підтримувати культ предводителів країни, який зберігся в пам’яті українців, – гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи.

… Той, хто вважає, що запропоновані заходи здатні викликати можливу небезпеку в майбутньому, не повинен забувати, що московитська держава аж ніяк не повинна розглядатися як дружня, а як така, що є смертельним ворогом Німеччини, отже і української держави.

Україна буде, таким чином, постійно потребувати, захисту другої великої держави, і цією силою буде, зрозуміло, Німеччина.

… Є ж різниця: одержимо ми через декілька років 40 мільйонів чоловік, які будуть з нами добровільно співпрацювати, чи будемо змушені ставити біля кожного селянина солдата".

20 червня 1941.

Інструкційні вказівки райхскомісару від рейхсміністерства окупованих східних територій:

Політичною метою походу проти Совєтського Союзу є перетворення цього штучного утворення в його природні національні народні складові частини.

Серед знову утворених держав, згідно з розмірами території та кількості населення, перша роль відводиться Україні.

Вона має стати найсильнішою противагою проти власне Росії, яка постійно проводила за допомогою панслов’янських ідей свою великомасштабну експансіоністську політику.

… Оскільки в східній Україні всі значні міста, а також індустріальна область Донбас майже повністю русифіковані, тут треба здійснити процес українізації. Така українізація та здійснення відведеної Україні політичної ролі стануть можливими лише тоді, коли вдасться утворити Україну з сильно виявленою національною самосвідомістю.

… Маючи таку політичну мету за обставин, що реально склалися, слід уникати всього того, що ще може зачепити українські національні почуття. Для цього ми зобов’язані проводити у всіх стосунках позитивну українську політику.

Не тільки господарсько-економічну, але й в українському духовному житті. Мистецтво і наука, вищі навчальні заклади та інше мають використовуватись для всебічного розвитку. Академія наук в Києві має стати центром культурного життя країни. Та велика довіра, яку українці відчували у всі часи до Німеччини, не повинна бути зраджена…".

20 вересня 1941.

Втім якихось реальних наслідків для українців політика Розенберга не мала. Більше того, інструкції та вказівки райхміністра, по суті, саботувалися райхскомісаром України, гауляйтером Еріхом Кохом – особою вельми загадковою, оповитою мороком таємниць і загадок.

Замолоду Кох захоплювався комуністичними ідеями, приятелював з німецькими соціал-демократами. За прокомуністичні погляди, вже будучи гауляйтером Східної Прусії, дістав прізвисько Червоний.

У середовищі нацистів його називали не інакше як Другий Сталін. Еріх Кох причетний до загибелі щонайменше чотирьох мільйонів українців. Він усіляко провокував міжнаціональні конфлікти. Це справді був брунатний кат України. "Новий порядок", який надретельно втілював у життя Еріх Кох, не міг не викликати спротив українців.

Навіть на суді нацистський бонза усіляко розхвалював совєтську політичну систему та пояснював свої людиноненависницькі, відверто антиукраїнські дії лише одним: небажанням допустити створення Великої України.

Він ставив собі в заслугу те, що протидіяв планам Розенберга утвердити на окупованій території Українську державу. З добра-дива Еріх Кох не був страчений, хоча 1959 року катові і був оголошений смертний вирок.

У в’язниці перебував у комфортних умовах, доживши 91-річного віку в польському містечку неподалік Ольштина. У книзі австрійського дослідника Hugo Manfred Beer "Moskaus As im Kampf der Geheimdienste" стверджується, що Еріх Кох був завербований совєтськими спецслужбами щонайпізніше 1943 року.

У цьому був переконаний і Степан Мудрик (Мечник), який очолював особисту охорону Степана Бандери в 50-ті роки минулого століття.

 

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", кандидат філологічних наук, для УП